Генерали флюсових кар’єрів

Підрозділи Комсомольського рудоуправління більше 70 років добувають найважливіший для української промисловості ресурс — вапняк, якого гостро потребують металурги.

Розрізи кар’єрів рудоуправління, що на території Старобешівського району Донецької області, краще роздивлятися рано-вранці, коли вони оповиті легким сизуватим серпанком. Глянеш униз із висоти оглядового майданчика на серпантин кар’єрних доріг — багатотонна техніка здається величиною із сірникову коробку. Потужні екскаватори вгризаються у твердінь земну на глибині вже понад ста метрів. Якщо, навпаки, дивитися із глибини вгору, то видно пошарову будову каньйону — навіч багато елементів таблиці Менделєєва. Найпотужніші пласти — флюсові вапняки, видобуток яких тут ведеться вже більше семи десятків років.

«Комсомольці» з «Іллічем»

Історія виникнення цього гірничодобувного підприємства почалася наприкінці ХIХ століття, коли геолог О. Іваницький знайшов і опублікував відомості про масив вапняку в середній течії ріки Кальміус біля села Каракуба. У 1930 році тут закінчилися розвідувальні роботи, а  в 1932-му стартувала посилена підготовка до будівництва рудника, для чого було створене управління «Каракуббуд».

Перший кар’єр увели в експлуатацію в 1934 році. Спочатку всі гірничодобувні роботи велися виключно в ручний спосіб, а основним видом транспорту був тягловий. Тільки в 1937 році підприємство почали оснащувати гірничою технікою. Тоді три рудники давали 864 тис. тонн вапняку щорічно. У 1991-му потужність підприємства становила 16 млн тонн товарного ресурсу.

За роки свого існування рудо­управлінню довелося багато чого зазнати. Як ВАТ воно засноване держкомпанією «Укррудпром» у 2000 році. Відповідно до постанови Кабміну 2002 року 100% акцій підприємства передали в управління ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча» терміном на п’ять років.

У 2005-му за результатами відкритої передплати на акції додаткової емісії ВАТ «Комсомольське рудоуправління», затвердженої Фондом держмайна України, Маріупольський металургійний комбінат став власником 60,02% статутного фонду підприємства. У 2007 році за результатами конкурсу із продажу держпакета акцій частка акціонера — ВАТ «ММК імені Ілліча» — з 60,02% статутного капіталу емітента збільшилася до 98,16%.

Освоїти Родниківське

Очолює рудоуправління Володимир Ілліч Колесников, який працює на підприємстві з 1979 року. Тут відбулося його кар’єрне зростання — від гірничого майстра, начальника дробильно-збагачувальної фабрики, головного інженера рудоуправління до генерального  директора, на посаду якого він призначений у 2002 році.

— Із 29 липня 2002 року почалася нова сторінка в історії підприємства. Під крилом іллічівського комбінату рудо­управління, образно кажучи, набуло другого дихання, крок за кроком ідучи до стабілізації та успішного розвитку виробництва, — говорить Володимир Колесников. — За час нашого співробітництва трудовий колектив збільшився більш ніж на 600 чоловік.

— Ідеться про кваліфікований персонал?

— Протягом п’яти років у нас діє молодіжна програма, відповідно до якої щорічно випускники училищ, технікумів і ВНЗ на конкурсній основі попов­нюють лави фахівців-рударів. Підприємство поступово ставало на ноги, а в грудні поза­минулого року стало рентабельним. Тоді ж всі сили кинули на технічне переозброєння. Тільки за один 2007 рік прид­бали бульдозер, спектрометр, чотири «БІЛАЗи», барну установку та інші агрегати. Зараз у цехах підприємства ведуться ремонтні роботи з відбудови та переоснащення наявних на нашому балансі тепловозів, екскаваторів та бульдозерів.

— Тобто головні зусилля спрямували на модернізацію виробництва?

— Усі проекти, реалізовані за ці роки, спрямовані на збільшення обсягів виробництва, освоєння нових видів продукції та енергозбереження. Саме за фінансової підтримки комбінату Ілліча в рудоуправлінні розпочато ремонтні роботи, конче необхідні для відновлення зношеного обладнання. Для забезпечення нормальної діяльності підприємства ведеться цілеспрямована робота з технічного пере­озброєння. 

— Наскільки стабільні позиції на ринку?

— Добрі перспективи дасть розширення географії збуту вапняку — не тільки в Україні, а й у країнах ближнього й далекого зарубіжжя. У цьому напрямку вже проводимо певну роботу. Успішно освоюємо й виробництво нових видів продукції — вогнетривких керамічних виробів, черепиці, цегли, вапна, цементу, бетонних сумішей тощо. Правда, запаси вапняку на кар’єрах вичерпуються. Плануємо почати освоєння Родниківського родовища — продовження Каракубського.

— Наскільки воно перспективне?

— Зараз на Родниківському родовищі Приазовська геологорозвідувальна експедиція виконує розві­дувальні та бурові роботи. Глибина першої свердловини близько 150 метрів, цього досить, щоб визначити необхідні параметри покладів. У цьому місці м’які розкривні породи мають шар приблизно 60 метрів, але в інших місцях, у балках, вапняк виходить на поверхню. Утім, показники обнадійливі. Тутешніх покладів має вистачити для видобутку на 30—40, а може, і 60 років.

— Чи реально освоїти його найближчим часом?

— Опрацьовуємо питання про початок його детальної розвідки. Однак на всіх рівнях, починаючи з обласної адміністрації й закінчуючи київськими чиновниками, натрапляємо на різні перешкоди. І що говорити про столицю, коли навіть наша місцева влада не розуміє суті проблеми: якщо ми спізнимося з освоєнням нових покладів, то місто, яке живе сьогодні за рахунок рудоуправління, знову бідуватиме. Ніхто про це не замислюється.

— У чому ж проблема?

— Причина перешкод, у принципі, зрозуміла. У розпорядженні підприємства — відвали, у яких близько 60—80 мільйонів тонн відходів. Надалі вони можуть бути використані для виробництва цементу. Якщо підрахувати навіть за мінімумом і припустити, що вартість однієї тонни відходів дорівнює 10 гривням, то  разом виходить близько одного мільярда гривень виторгу. Віддати відвали за безцінь ми не можемо. І поки рудоуправління не поступиться чиновникам, нам перешкоджатимуть у подальших розробках Родниківського родовища. Проблема відведення землі й розвідки нагальна зараз для рудників майже всієї України. Але незважаючи на це ми все-таки сподіваємося, що проблема розв’яжеться позитивно.

— Що ще треба зробити?

Фахівці рудоуправління провели величезну багаторічну роботу з одержання ліцензії на право розробки родовища, і в грудні 2008-го її нарешті отримано. Але однієї ліцензії мало. Треба скласти звітність, затвердити в Києві документи про обсяги й склад запасів, розв’язати всі земельні питання (а землі на цій ділянці або розпайовані, або перебувають в оренді), одержати дозвіл на розроблення запасів вапняку. На всіх цих етапах відчувається опір чиновників. Розроблення родовищ — дуже тривала й копітка справа, і насамперед з оформлення різної документації, з одержання дозволів. Зрозуміло, що до видобувних робіт тут ще дуже далеко. Не говорячи про те, що від родовища треба провести залізницю до збагачувальної фабрики.

Довідка «УТГ»

ВАТ «Комсомольське рудоуправління» (м. Комсомольське Донецької області) забезпечує флюсовим вапняком металургійну, хімічну, харчову промисловість, будівельні організації та сільське господарство України й країн ближнього зарубіжжя. Територія підприємства займає 2667 га, до його складу входять 36 структурних підрозділів, у тому числі три діючі кар’єри й дві дробильно-збагачувальні фабрики із загальною чисельністю працівників близько 4 тис.

На виробництві застосовується транспортна система розробки з використанням екскаваторів ЕКГ-5, ЕКГ-8 і ЕКГ-10. Як технологічний транспорт функціонує конвеєрний і автомобільний із використанням 45— і 110-тонних автосамо­скидів.

Потужність підприємства — 10—12 млн тонн товарного вапняку на рік. У травні 2009 року на підставі результатів перевірки та оцінки системи управління якістю ВАТ «Комсомольське рудоуправління» одержало сертифікат, що підтверджує відповідність виробленого підприємством флюсового вапняку  міжнародним вимогам ДСТУ ISO 9001 2001 (ISO 9001:200, IDT).