Сірчаний колапс

Величезні виробничі потужності та науковий потенціал хімії сірки в Україні сьогодні не потрібні: собівартість її виробництва вдвічі перевищує світову ціну.

Пік світового видобутку сірки припав на другу половину ХХ століття — період початку хімізації сільського господарства. У 50-х роках найбільший попит серед мінеральних добрив мав простий суперфосфат. Ефективна технологія виготовлення сульфатної кислоти на той час у Радянському Союзі вже була. Сірка теж, але поки що в землі. Після того, як у 1947—1948 роках місцеві геологи знайшли на Львівщині сірчані  родовища, було визначено Прикарпатський сірконосний басейн. Згодом на території західних областей України відкрили ще 20 родовищ сірки.

Будівництво Роздольського гірничо-хімічного комбінату велося класичними стахановськими методами. Хоч і потопали в болотах потужні автомобілі та будівельна техніка, але виробничі корпуси зводили ударними темпами. Перший результат отримали через два з половиною роки.  Так був покладений початок великій хімії сірки в Україні.

Уже в 1961 році комбінат досяг проект­ної потужності, а в 1964-му ухвалили рішення про збільшення обсягів видобутку сірки до 1,2 млн т на рік. Проектування здійснював інститут Львівгірхім­проект, філія московського Держгірхімпроекту. У 1965 році розпочалась розбудова Подорожнянського кар’єру, в результаті виробництво сірки на комбінаті збільшилось до 1 млн 315 тис. т на рік. 

Сірчані пласти у районі м. Яворова (Язівське, Немирівське, Загайпільське родовища), до яких теж дійшла черга, залягали як близько до поверхні, так і на глибині понад 100 метрів. Держгірхімпроект розробив завдання на будівництво Яворівського гірничо-хімічного комбінату потужністю 2,5 млн т сірки на рік.  Із поверхневої руди сірку отримували в традиційних автоклавах,  для її видобутку з глибинних пластів почали застосовувати винахід хіміка Германа Фраша, який ще в 1890 році запропонував плавити сірку під землею та через свердловини, подібні до нафтових, викачувати її на поверхню.

Зважаючи на необмежені запаси сірко­вмісної сировини в СРСР виникла гостра потреба у створенні спеціалізованих науково-дослідних установ. Спочатку в Києві з’являється всесоюзне об’єднання «Союзсірка», а згодом, у 1972 році, у Новому Роздолі (Львівська область) — Центральна науково-дослідна лабораторія з сірки (ЦНДЛ). А наприкінці 1975 року у Львові на базі проектного інституту Львівгірхімпроект і ЦНДЛ створюється Всесоюзний науково-дослідний і проектний інститут (ВНДПІСірка) першої категорії.

90-ті роки були початком кінця сірчаного бізнесу у світі. Для забезпечення глобальних потреб у фосфорних добривах необхідно було 28—36 млн тонн сірки на рік. Тим часом вже в 1990 році її виробили понад 60 млн тонн. Сірка нікому в світі в таких обсягах вже не була потрібна. Величезні виробничі та наукові потужності галузі в Передкарпатті виявилися незатребуваними. Сірчані кар’єри в Україні офіційно закрили лише в 1997-му.

Але спроба реанімувати Яворівський комбінат і повернути робочі місця мешканцям 18-тисячного міста-сателіта Ново­яворівська була. 2000 року в адміністративних межах району створили спеціальну економічну зону «Яворів». Газ комбінат отримував за пільговою ціною $38 за 1 тис. кубометрів, що вивело видобуток сірки на мінімальний рівень рентабельності. Однак у 2005-му СЕЗ закрили, преференцію ліквідували,  і підприємство остаточно померло.

Більш того, виробничі потужності, що зводилися в Галичині героїчними зусиллями двох поколінь науковців і робітників, нині є  екологічно небезпечними. ВНДПІсірка з профільної науково-технологічної установи фактично перетворився на інститут реструктуризації гірничо-хімічної галузі ВАТ «Гірхімпром». Вирішення ж проблем очищення газових і рідинних промислових викидів від так званої попутної сірки нині його колективу не під силу: наукою тут  не займаються уже років із двадцять. Сподівалися отримати якесь урядове замовлення на проект рекультивації порушених розробками земель — не вийшло…

Два факти на згадку

Як розповів Віктор Яворський, наукова база для  виробництва сірки на Передкарпатті закладалася ще в 30-х роках ХХ століття в стінах Всесоюзного НВО  «Союз­сірка» (м. Ташкент). Весь експериментальний матеріал, теоретичні основи й технології цього хімічного елемента  вперше були викладені  у 1932—1935 роках головним інженером об’єднання Михайлом Абрамовичем Менковським. У 1937 році за обвинуваченням у нібито співпраці на користь держави Іран працівники «Союзсірки» були репресовані. Згодом колишні в’язні опиняються в Державному інституті гірничо-хімічної сировини (ДІГХС, м. Люберці Московської області) у складі невеликої лабораторії з питань сірки. Саме ця лабораторія, а за суттю — особисто М.А.Менковський, який на той час був вже доктором наук, стала науково-технологічною базою для організації  виробництва природної сірки на Передкарпатті.

Цікавий ще й такий факт. Дещо раніше часу виявлення родовищ природної сірки геологи відкрили Львівсько-Волинський вугільний басейн. Пласти вугілля поширювались на територію сусідньої Польщі. У розпорядженні В. Яворського є архівні нотатки професора М.А.Менковського, що цю обставину довели до відома Йосипа Сталіна, який розпорядився «вирівняти кордони так, щоб запаси вугілля опинились на території СРСР». Так і вчинили: території біля м. Червонограда приєднали до СРСР, Польщі були передані землі поблизу м. Немирова. Згодом з’ясувалося: більш потужні пласти сірчаної руди розміщені саме на території, переданій ПНР, і їх сумарна вартість у декілька разів перевищує вартість вугілля на території, приєднаній до СРСР. Конфуз, та й годі…

Коментар фахівця

Віктор Яворський
Доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, дійсний член Академії інженерних наук України, Української екологічної академії наук, завідувач кафедри хімії і технології неорганічних речовин НУ «Львівська політехніка».

— Виробництво природної сірки в Україні практично зникло, і немає жодних підстав сподіватись, що воно взагалі колись буде відновлене.

Річна потреба України  в  самородній  сірці  для  виробництва 98-відсоткової сірчаної кислоти (за загальної потужності наявних виробництв 6 млн тонн) нині становить близько 500 тис. тонн.  Донедавна  єдиним відносно  рентабельним  джерелом  добування сірки  в  Україні було Язівське родовище із залишковими запасами в 16 млн тонн. Однак за собівартістю сірки у $85 за світової ціни $40—60 за тонну економічного сенсу її виплавляти немає. Тому й не були вже потрібні фахівці з її видобутку.

Слід ще раз наголосити: сірка та її сполуки містяться як шкідлива домішка у переважній  більшості корисних копалин. У процесі перегонки нафти на моторне пальне, переплавлення руди в метали, наприклад, вона здебільшого конвертує у SО2 і Н2S — сірчистий газ та сірководень, дві надзвичайно шкідливі та отруйні сполуки. Тому очищення готових продуктів різних галузей промисловості, газових і рідинних потоків стало серйозною технологічною та екологічною проблемою. Нині Україні потрібний спеціалізований інститут  для поглиблення наукових досліджень хімії і технології сірки та її сполук, роль якого зросла б у майбутньому. Такою науковою установою цілком успішно міг би бути ВНДПІсірка з усім своїм базовим потенціалом у Львові. На жаль, у 1992 році  як наукова установа він уже не існує, трансформувавшись у акціонерне товариство, і за суттю є приватною комерційною організацією.

Довідка «УТГ»

Мінерально-сировинна база Львівської області: 41,6% — поклади  нафти, вільного газу, конденсату, кам’яного вугілля, торфу;  34,9% — сировина для виробництва будівельних матеріалів; 19,5% — прісні мінеральні підземні води; 4% — самородна сірка, кухонна, магнієва, калійна солі, озокерит тощо.