Філософія охорони праці

Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду прагне стати стабілізувальним органом державної влади, який захищає життя та здоров’я людини праці й усю країну від виробничих трагедій.

У країні починається  економічне піднесення після затяжної кризи. Уряд ставить чіткі завдання й жорсткі строки — до кінця року вийти на докризові економічні показники. Справа, звичайно, не в цифрах. Головне — підвищити добробут народу. Але зі зростанням обсягів виробництва збільшуються й ризики виникнення промислових аварій та нещасних випадків. Тому сьогодні серед основних пріоритетів влади — удосконалення системи управління охороною праці, метою якої саме і є підвищення рівня безпеки та планомірне поліпшення умов праці на робочих місцях і в робочих зонах.

У світі все більше розуміють, що ефективна система управління охороною праці — запорука нормального функціонування виробництва. Багато країн активно оновлюють форми й методи національної політики в цій сфері, адже підвищення превентивної культури безпеки позитивно впливає на продуктивність праці та якість зайнятості. Заходи з охорони праці навіть більше сприя­ють роботі без аварій і травм, аніж безпосередньо державний  нагляд.

Ліпше менше, та краще

Створити таку систему — складне організаційно-техніч­не завдання, шляхи розв’язання якого у нас ще остаточно не визначені. У Мінпраці, приміром, якось заявили: держнагляд країні взагалі не потрібний, оскільки, мовляв, на кожному підприємстві є свої служби з безпеки та охорони праці. Та тільки-но трапиться велика аварія, як ставлення до системи державного нагляду миттєво повертається на 180 градусів, і на найвищих рівнях відразу чути вимоги закріпити за підприємствами якнайбільше інспекторів — мало не за кожною виробничою дільницею.

Запевняю, це теж помилкова думка. І не тому, що утримувати таку численну армію інспекторів неможливо навіть за нормального бюджетного фінансування головного наглядового органу країни. А тому, що, образно кажучи, її боєздатність ніяк не визначається кількістю «багнетів». Досвідчених інспекторів знайти не так просто. Адже це, по суті, інженерно-технічна еліта країни. Інспектор повинен володіти професійними знаннями й навичками на рівні головного інженера підприємства (відповідною, до речі, має бути й оплата його праці). Вимоги до нього більші, як і покладена відповідальність. Недарма в скрутні для економіки країни післявоєнні роки нарком вугільної промисловості В. Вахрушев за статусом дорівнював інспектора до генерального директора виробництва, окремим указом зобов’язавши забезпечувати його пайком, житлом і службовим транспортом (на ті часи — двійкою коней)…

Та й хіба розумно витрачати гроші платників податків на посилення адміністративно-каральних методів управління охороною праці? За радянсько-планової економіки, коли засоби виробництва належали виключно державі, вони дійсно себе виправдовували. Сьогодні  головною фігурою в економіці країни став власник. Тому підходи до державного нагляду та системи охорони праці вимагають кардинальних змін із переорієнтацією на приватну власність в умовах ринку та сучасних форм впливу на власників і керівників підприємств.

Держава має вирішувати такі питання, якісно змінюючи  законодавство з урахуванням сьогоднішніх виробничо-економічних відносин, а не збільшуючи штати контрольних структур із сумнівними повноваженнями й мінімальною відповідальністю, які найчастіше обстоюють не державні, а відомчі інтереси. 

Керовані ризики

Установити справедливі закони, які гарантують соціальну захищеність і дотримання людської гідності громадян, — головне завдання влади. І найперше такі закони повин­ні діяти у сфері охорони праці, до якої безпосередньо або побічно причетні всі без винятку і яка охоплює весь виробничий і трудовий потенціал країни. Усі ми десь працюємо (якщо не самі — то наші батьки або діти) і хочемо мати гідну роботу. А гідна робота — це, насамперед, безпечна робота, коли пов’язані з нею ризики хвороб і травм відсутні або мінімальні. Зрештою, право на безпечні, здорові й належні умови праці — невід’ємна частина загальноприйнятого права людини на життя.

Закон України «Про охорону праці» всю відповідальність і зобов’язання з організації безпечних умов  виробництва покладає на роботодавців. Але поки це скоріше декларація бажаного, аніж реальна турбота про працівників і підприємство. От і зараз, виправдовуючись кризою, багато підприємців відразу почали заощаджувати на охороні праці та промисловій безпеці. Бо вони не бояться аварій, адже не притягаються за них до економічної відповідальності. Усі витрати на ліквідацію наслідків покладено, по суті, на суспільство, тобто на нас із вами, а компенсації потерпілим виплачує Фонд соціального страхування від нещасних випадків.

Виправити ситуацію нескладно, причому без особливих організаційних і фінансових зусиль. Для цього необхідно внести зміни в законодавство й розробити такий механізм економічної зацікавленості та фінансової відповідальності власника за стан справ на виробництві, щоб порушувати закони в цій сфері йому було економічно невигідно. Диференційовані внески до Фонду соціального страхування від нещасних випадків (залежно від умов і стану безпеки праці, рівня травматизму та профзахворюваності на підприємстві), а також істотне посилення адміністративної та кримінальної відповідальності  за порушення вимог законодавства з охорони праці (зокрема, шляхом значного підвищення штрафів) краще від будь-яких інспекторських і контрольних органів змусить роботодавців дбати про безпечне виробництво та створювати належні умови для своїх працівників.

Комітет розробив такі закони та підзаконні акти й давно ініціює їхнє ухвалення. При цьому ми розуміємо, що роботодавця треба не тільки законодавчо зобов’язати та налякати економічними санкціями, а й насамперед — допомогти йому виконувати свої зобов’язання, навчити ефективних в умовах ринкової економіки прийомів запобігання випадкам виробничого травматизму. Адже технологічний прогрес стрімко змінює умови виробництва. Змінюються й пов’язані з ним небезпеки та ризики. Треба вміти адекватно реагувати на виклики часу.

Тому вважаємо за необхідне визнати обов’язковими до виконання для керівників підприємств розроблені нами практичні рекомендації з виявлення професійних ризиків та управління ними. А саме — як провести оцінку ризиків, з огляду на всі чинники й зони небезпеки, і вжити конкретних заходів з їхнього зниження та усунення, як організувати безперервний контроль виробничого середовища й куди найперше спрямувати фінансові та організаційні ресурси для його поліпшення. Це буде реальною турботою про трудящих, безпеку їхніх робочих місць і дасть користь усім — працівникам, власникам підприємств, державі.

Не нянька, а суворий суддя

Цього року стартує масштабний спільний проект Держгірпромнагляду та Міжнародної організації праці, спрямований на розроблення національного плану дій із питань охорони праці. Адже головною функцією Комітету є саме комплексне управління охороною праці, а головне завдання — не просто контролювати дотримання законодавства у сфері промбезпеки та розслідувати нещасні випадки на виробництві, а запобігати аваріям і травматизму. Для цього й працюємо над тим, щоб у країні чітко й на всіх рівнях (від галузевого до загальнонаціонального) діяла система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і профілактичних заходів, метою яких є збереження життя, здоров’я та працездатності громадян у процесі їхньої трудової діяльності.

З іншого боку, займатися охороною праці на підприємствах неможливо без реальної оцінки їхнього технічного стану. Тому цілком розумно було об’єднати законом функції державного нагляду та управління охороною праці (1992 р.). Наші фахівці проводять технічні перевірки підприємств усіх галузей економіки, експертизу складного обладнання, оцінюють безпеку його експлуатації, застосовуваних технологій і всієї виробничої інфраструктури. Це не тільки дозволяє вчасно виявляти та усувати шкідливі й небезпечні фактори виробництва, а й сприяє його модернізації та технічному пере­озброєнню, а отже — підвищенню конкурентоспроможності.

Для більшої результативності роботи Комітету ми повсякчас оптимізуємо свою наглядову діяльність. Організовуємо укомплектовані професійними кадрами галузеві міжрегіональні інспекції, які забезпечують оперативний контроль у потенційно небезпечних галузях, таких як металургія, вуглевидобувна, хімічна промисловість, будівництво, розробка надр. Тобто концентруємо зусилля нагляду саме там, де існують найнебезпечніші виробничі ризики й, таким чином, мінімізуємо їх, запобігаючи травматизму та аваріям.

Одним зі шляхів  удосконалення нагляду стане впровад­ження декларативного принципу  на підприємствах країни, коли їхні власники самостійно розробляють план заходів щодо усунення ризиків і зобов’язуються вести виробництво без порушень вимог з охорони праці. Це дасть змогу установити оптимальну частоту інспекторських перевірок, зменшивши завдяки цьому адміністративний тиск на бізнес, і збільшити відповідальність роботодавців. Зрештою, держава має бути для них не нянькою, яка завжди  опікується їх же добробутом, а суворим суддею, який карає за недотримання правил безпеки, тим більше коли це призводить до важких наслідків.

Комітет прагне стати тим стабілізувальним органом державної влади, який захищає життя та здоров’я людини праці й усю країну від виробничих трагедій. Так, ми не виробляємо матеріальний продукт. Але наша робота дозволяє підприємствам зберегти основні фонди, уникнути моральних і фінансових утрат, пов’язаних із аваріями. А також заощаджує суспільству значні кошти, які довелося б витратити на компенсацію потерпілим.

Зрозуміло, у кризу обсяги виробництва значно впали, що відповідно позначилося на статистиці травматизму. Але криза не вічна. Тим більше необхідно зберегти й розвивати систему нагляду, особливо в насичених виробничими потужностями регіонах. Країна вже має сумний досвід, коли непродуманими рішеннями цю систему буквально знищували. За останні 10 років ми пережили шість таких ліквідацій, що проходили під виглядом реформ. Економлячи, по суті, копійки на й без того мізерних зарплатах інспекторів, втрачали мільярди на виробничих аваріях, які за відсутності нагляду гриміли одна за одною — не було кому системно займатися їх запобіганням. Після цього щоразу доводилося відроджувати вщент зруйновану наглядову систему, що дуже непросто. Скільки ж ще, питається, має з’явитися на цвинтарях могил загиблих у промислових катастрофах, скільки ще має заплакати вдів і сиріт, аби настало нарешті загальне розуміння того, що за подібні «реформи» (а їх інакше як знущанням не назвеш) суспільству доводиться розплачуватись людськими життями?..

Розвивати та вдосконалювати

Звичайно, важливу роль у державному управлінні охороною праці покладено на наших соціальних партнерів — профспілки, об’єднання роботодавців, з якими ми, хочу наголосити, конструктивно співпрацюємо. Окремо варто сказати про Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та профзахворювань. За 10 років його існування там змінилося стільки керівників, що важко порахувати й згадати їхні імена. Але ніхто так і не зміг змусити Фонд працювати за основним напрямком — профілактикою нещасних випадків, заради чого його й створювали. Замість цього його діяльність лише провокує аварії й травматизм. Роботодавцям ніби й немає сенсу турбуватися про безпечне виробництво, адже затрати на ліквідацію наслідків аварій будуть відшкодовані з бюджету Фонду. Недарма його охрестили «нещасним Фондом»…

Сьогодні вже можна стверджувати, що в країні структурно сформована система управління охороною праці, яка цілковито відповідає конвенціям Міжнародної організації праці та директивам ЄС. Проте необхідно постійно  вдосконалювати її філософію,  принципи та методи — життя не стоїть на місці. Кабінетом Міністрів уже визначені стратегічні напрямки послідовної державної політики із захисту трудящих від виробничих ризиків та аварій: розроблення Національної програми охорони праці, науково-технічна підтримка державного нагляду, упровадження механізму економічної зацікавленості та відповідальності роботодавців за організацію безпечного виробництва, створення вертикально-інтегрованої структури з управління охороною праці — від Кабміну, органів регіональної виконавчої влади та місцевого самоврядування до конкретного промислового об’єкта й багато іншого.

Утілення наміченого в життя, безперечно, якнайкраще позначиться на стабільному розвитку економіки країни, збереже життя та здоров’я її громадян.