Буксир, що буксує

Державне науково-виробниче підприємство «Цирконій» (м.Дніпродзержинськ) є одним із майбутніх учасників програми «Ядерне паливо України». Його доля викликає серйозне занепокоєння: із 2002 року завод ніяк не вибереться з банкрутства. Керівництво підприємства сподівається, що своєрідним буксиром, здатним витягти «Цирконій» із боргової ями, стане виробництво металевого гафнію, затребуваного в атомній енергетиці. Про це заявив в.о. гендиректора заводу Леонід Громок. Але наскільки обґрунтовані ці надії?

Оптимізм без мотивації

Державне науково-виробниче підприємство «Цирконій» ство­рене 1998 року шляхом реструктуризації ВО «Придніпровський хімічний завод». До 1991-го це було дослідно-промислове виробницт­во ядерно-чистих цирконію та гафнію, конструкційних матеріалів для активної зони ВВЕР-1000. У 2002 році через втрату платоспроможності підприємство ввійшло в процедуру банкрутства, яка триває понад 60 місяців (за законом — не більше 18) і ніяк не закінчиться. Хоча, створивши концерн «Ядерне паливо», Мінпалив­енерго планувало в 2009-му вивести завод із процесу санації й увести його до складу концерну.

Керівництво ДНВП не втрачає оптимізму: якщо завод не вийде з банкрутства через 2—3 місяці, то однаково залишиться затребуваним, що випливає з державної цільової економічної програми «Ядерне паливо України».

Дійсно, у програмі цирконію присвячений цілий розділ, де описується графік упровадження в Україні «нової» хлоридно-магнієвої технології, якій насправді понад 50 років. За нею так і не проведено жодного вдалого експерименту, а відповідно не було отримано жодного кілограма губки цирконію ядерної чистоти. Але ж модернізація діючого виробництва передбачає вже 2013 року випуск цієї продукції, придатної для сплавів цирконію з ніобієм 1,0% і 2,5%. Але у світі немає досвіду виробництва штатних сплавів із ніобієм із цирконієвої губки. Україна вкотре вирішила здивувати весь світ?

Усе тому, що вибір технології зроблений суто адміністративним шляхом, без економічного, екологічного та якісного аналізу її застосування. Разом із тим модернізація виробничих потужностей не може бути розпочата, поки остаточно не визначена технологія одержання цирконієвих виробів. А немає технології — немає вихідних даних для проекту, кошторису, термінів будівництва… Це аксіома.

Економіка на узбіччі

Цирконій ядерної чистоти можна отримувати за трьома основними технологіями: хлоридно-магнієвою (США, Франція, Англія) з випуском губки; електролітичною, електролізом розплавлених солей, із випуском порошку цирконію (Росія); кальцієтермічною — із випуском злитка сплавів цирконію з ніобієм (Україна).

Ці технології відрізняються методами поділу цирконію та гафнію. При цьому кальцієтермічна є більш надійною, безпечною, відповідає всім екологічним вимогам і дозволяє одержувати метал на рівні чистоти йодидного цирконію.

Однак за 12 років Мінпалив­енерго не знайшло коштів для створення повного технологічного циклу кальцієтермічного виробництва цирконієвих виробів — від сировини до трубки, щоб завод міг працювати на віт­чизняній сировині й випускати дешеву продукцію. Увесь цей час підприємство перебуває в режимі тимчасової консервації, одержуючи на своє виживання до 18 млн грн на рік. Потужності заводу так і застигли на хімічній переробці з випуском до 250 тонн цирконію у вигляді фториду. Із такими обсягами підприємство не могло бути рентабельним. Чимала провина в цьому Мінпаливенерго: маючи угоду про інтеграцію із РФ, воно не знайшло засобів для компенсації витрат виробництва тетрафториду цирконію на ДНВП «Цирконій».

Ухвалене в 1998 році керівництвом міністерства й заводу волюнтаристичне рішення з переходу на хлоридно-магнієву технологію практично консервує наше найсучасніше у світі цирконієве виробництво на 20—25 років. Адже новий вид продукції — оксид цирконію — нікому не потрібний: технології його переробки ні в Україні, ні в РФ нема, вона працює тільки в США. Нові плани науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт потребують понад 20 років досліджень, 2013 рік — тільки перший етап дослідної роботи. При цьому у світовій практиці немає прикладів одержання сплавів цирконію 110 і 125 із хлоридно-магнієвого цирконію. Що ж робитиме підприємство? Випускатиме гафній, не продаючи його, і завдаючи тим самим мільйонні збитки державі? Чи, може, оксид цирконію, не маючи ринків його збуту? Таким чином, економіка знову на узбіччі, завод — у санації, конкуренти —  раді.

Навіть якщо повірити в диво, що через 3 місяці завод вийде із процедури банкрутства, то як він житиме в ринкових умовах, не маючи основної рентабельної продукції, прибутку, обігових коштів, а головне — ринку збуту? Програма інтеграції україн­ського цирконію в ядерне паливо РФ ВВЕР-1000, затверджена двома міністрами в 1999 році, так і не була виконана в повному обсязі.

Прибуток для посередника

Ще одна проблема: в Україні досі відсутній ринок збуту гафнію, який мало створити Мінпаливенерго, вимагаючи від НАЕК «Енергоатом» виконання умов міжнародного тендера від 1995 року із застосування гафнію в поглинальних стержнях системи управління захистом (ПС СУЗ). Який же це буксир, здатний, за словами в.о. гендиректора підприємства Леоніда Громка, «витягти» і цирконієве виробництво, і завод, якщо сама Україна відмовляється від застосування гафнію як поглинального матеріалу для активної зони реактора? Причини — у раніше ухвалених міністерством і НАЕК «Енергоатом» рішеннях — виключити гафній із поглинальних матеріалів для стержнів українських АЕС. Причому без належного наукового обґрунтування.

Перші випробування вітчизняного гафнію в дослідних реакторах СРСР були проведені в 1988—1991 рр. Удруге вони відбулися в унітарному підприємстві державного наукового центру Всеросійського науково-дослідного інституту атомних реакторів (м. Димитровград) у 2000—2002 рр. Результати показали: металевий гафній є кращим з усіх поглинальних матеріалів для активної зони ВВЕР-1000.

Чому ж вітчизняний гафній досі так і не потрапив на АЕС, як обіцяло російське ВАТ «ТВЕЛ», яке виграло міжнародний тендер на будівництво заводу ЯП АЕС України в 1995 році? Відповідь проста: міністерство не виділило в 2002-му (і не виділяє 8 років) кошти обсягом 1,2 млн грн на оплату нормативної документації в РФ, де вона перебуває досі. При цьому НАЕК «Енерго­атом» навіть чути не хоче про подальші дослідні випробування за рахунок свого прибутку, не провівши ніяких досліджень відпрацьованих ПС СУЗ із гафнієм. Цей унікальний практичний досвід, що має світове наукове значення, залишається невивченим.

Високий попит на гафній — це кон’юнктура ринку. При цьому ДНВП «Цирконій» може випускати тільки злитки гафнію, а не фінішну продукцію високого ступеня переробки — прутки або пластини для АЕС України, дріт для термохімічних катодів, катоди для зміцнення відповідальних деталей методом напилювання нітриду гафнію.

У 1997 році завод мав конт­ракт на поставку злитків гафнію в Китай за ринковою ціною (до $480 кг). Це було вигідно, але контракт був разовий в обмін на ширвжиток. Сьогодні прямих контрактів із далеким зарубіжжям у заводу немає й бути не може, бо він не має власних обігових коштів для виконання експортного замовлення, а кредити держпідприємству ніхто й ніколи не дасть.

Де ж підстави для оптимізму? Можливо, у вчорашніх досягненнях української технології, що теоретично дозволяє одержувати цирконій чистіше російського з гафнію навіть не в 5, а в 10 разів. Але українські посередники, поставляючи техногенні відходи цирконію із РФ на давальницькій основі, не оплачують збитки. Вони закуповують сировину за низькими цінами (бо це техногенна сировина, що накопичується й вимагає витрат на її зберігання), оплачують тільки поточні витрати виробництва на її переробку з одержанням злитка гафнію — продукції не кінцевої переробки, фактично напівфабрикату — і залишають прибуток від реалізації собі. Завод же відповідно її не одержує або має лише до 10% від витрат переробки. Прибуток міг бути значно більше, якби підприємство самостійно закуповувало сировину, переробляло її до злитка й продавало кінцеву продукцію.

Що нам варто завод збудувати?

ДНВП «Цирконій» могло б збільшити виробництво вже перевіреної продукції — тетра­фториду цирконію до 1000 тонн на рік, забезпечивши потреби РФ і України в цирконієвому прокаті світового рівня якості. Чому немає розуміння у взаєминах зі стратегічним партнером? За згодою з ВАТ «ТВЕЛ» необхідно збільшити виробництво цирконію у фторсолі лише в 4 рази. Але, певне, це вже неможливо, бо другий корпус заводу (незавершене будівництво площею понад 30 тис. м2), необхідний для розвитку, у 2008 році проданий комерційній структурі. 6 тис. тонн металоконструкцій будинку пішло лише за 2 млн грн (за ціною 300 грн за 1 т нержавіючої хромистої, корозійностійкої сталі, закладеної в будинок). Хто й навіщо зробив це? Винних немає і, певне, не буде. Адже фактично стратегічним режимним заводом уже 8 років керують комерсанти, арбітражні керівники, які мають ліцензії. При цьому за їхньою спиною найчастіше стоїть кримінальний тіньовий капітал, а не Мінпаливенерго. Останнє ж, як головний кредитор, без якого неможливе ухвалення жодної майнової угоди, дає дозвіл на продаж основних фондів незавершеного будівництва за смішною демпінговою ціною.

За такої ситуації нинішнє керівництво підприємства оптимістично заявляє про будівництво нового цирконієвого заводу, певне, на порожньому місці, з перспективою роботи з уже згаданою «новою» технологією.

Урятувати підприємство можуть тільки активні дії Мін­паливенерго. Насамперед — законодавчі рішення з податкових пільг, держпідтримки заводу, виведення його на 5 років зі сфери чинності Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Акціонування за прикладом Франції або РФ відкриє шлях до міжнародного співробітництва, залучення іноземних і вітчизняних інвестицій. Держ­програма однозначно констатує, що бюджетного фінансування на розвиток виробництва всіх складових ядерного палива, урану, цирконію, гафнію не буде в повному обсязі. Що ж далі? Цирконієве виробництво за малих потужностей, розрахованих тільки на потреби АЕС України, ніколи не стане високорентабельним. Головна мета заводу — не закуповувати за кордоном цирконієві вироби не кращої, ніж в Україні, якості, а випускати власні. Це дозволить знизити собівартість атомної електроенергії, яка щорічно зростає.

Отак, очікуючи змін на краще, і живе колись найпрогресивніший і найпередовіший у світі урановий завод. Об’єднати знову в одне підприємство всі осколки колишнього ВО «ПХЗ» (після того, як вони майже зупинені) — означає перекласти весь клопіт на держбюджет. Без цього нове підприємство знову стане банкрутом. Та чи погодиться уряд? Заводу необхідні вже не менеджери-економісти, а прокуратура, щоб повернути незаконно продане колишнім керівництвом держмайно. А якщо в цілому — не тільки буксир у вигляді гафнію, а й інтелект і ресурси держави. Але це, певне, фантастика, бо прокуратура всі розслідування з фактів незаконного розпродажу основ­них фондів ВО «ПХЗ» давно припинила.

Довідка «УТГ»

На території колишнього ВО «Придніпровський хімзавод» у м. Дніпродзержинську сьогодні 4 держпідприємства, 2 приватних заводи й 15 дрібних фірм, де працює близько 2,5 тис. чоловік (із 8 тис. працівників до 1991 р.). ПХЗ був провідним підприємством Мінсередмашу гідрометалургійного профілю, що переробляє уранову, рідкіснометальну, рідкісноземельну, фосфатну сировину за найсучаснішими технологіями, які не застаріли й сьогодні.