Неформальна медицина
У Донецькому національному медичному університеті ім. М. Горького створена й працює унікальна система програмно-цільового управління якістю підготовки фахівця.
Недавно в Донецьку відбувся форум «Inn Med», у назві якого початкові літери двох слів — «інновації» та «медицина». Виступ Героя України, доктора медичних наук, професора, ректора Донецького національного медичного університету імені М. Горького Валерія Казакова ще раз довів: для нього інновації, медицина та освіта нероздільні давно.
— Валерію Миколайовичу, трохи про ваше улюблене дітище — університет.
— Говорити про нього можу дуже довго — навряд чи «впишу» у формат газетної статті. Тож — конспективно. ВНЗ працює за власною оригінальною системою вищої медичної освіти, має державний і європейський авторитет. Останні 15 років посідає безумовне перше місце серед медичних ВНЗ України за якістю випускників. В університеті викладають 208 докторів і 660 кандидатів наук.
Крім того, у ДНМУ працюють 2 академіки (члени Президії АМНУ) і 9 членів-кореспондентів НАН і АМН України. Наші вчені видають 15 наукових журналів європейського формату, щорічно випускають безліч наукових монографій і статей.
Але головне, на мій погляд, у тому, що донецький університет — єдиний медичний ВНЗ України, який має у своєму складі науково-дослідні інститути. Крім того, ми першими почали створювати університетські клініки.
— Такі масштабні новації вимагають від керівника сміливості, неординарного мислення та сили характеру. Вам це властиво?
— Про себе говорити складніше… Знаєте, я ж не дончанин. У Донбас приїхав 1972 року. До цього очолював кафедру фізіології в Кемеровському медичному університеті. А переїхавши в Донецьк, був уражений — тут якийсь особливий сплав енергійних людей, які вміють працювати, уміють домагатися мети.
В університеті вже через два роки мені запропонували обійняти посаду проректора з навчальної роботи. Дуже боявся не впоратися — адже я «чистий» учений, навіть у деканаті ніколи не працював. Та й, зізнаюся, не хотілося облишати наукову діяльність: ми щойно нове обладнання одержали, розгортали нові теми. Товариш із Кемерова, який завітав до мене, побачивши нашу техніку, із захватом сказав: «Та це ж апаратна Братської ГЕС». І все це мені треба було залишити. Але поступово втягся в нову справу, перейнявся нею, її глибиною.
Саме тоді у ВНЗ народилася ідея створення єдиної методичної системи, і ми спільно взялися її просувати.
— У чому суть системи?
— Коли плануєш будь-яку нову справу, завжди переймаєшся запитанням: що ти хочеш одержати? Як кажуть, на виході ми хотіли одержати якісного лікаря — на те й медичний ВНЗ. Проблема була в технології. Треба було визначитися: що повинен знати й уміти такий лікар? Так з’явилася кваліфікаційна характеристика фахівця. Далі постало завдання об’єднати всі сили університету під один «прапор». Кафедри не можуть працювати їзольовано: все має підпорядковуватись одній меті — створенню досконалої моделі майбутнього фахівця.
Зараз ВНЗ так і працює — це єдина структура, яку по-простому можна назвати однією кафедрою — кафедрою медицини. Офіційно ж це звучить солідно — «Система програмно-цільового управління якістю підготовки фахівця». Її помітили ще за часів Союзу. І нам доручили провести першу атестацію 85 медичних ВНЗ країни. Уявіть, атестувала не Москва, не Київ, а Донецьк.
— Що стало основним інструментом атестації?
— Не повірите: тести, про які зараз стільки сперечаються і які ми запозичили в Принстоні. Щоправда, надали їм зовсім іншого звучання, назвавши тестами другого покоління. Адже тести від тестів різняться, особливо в медицині. А вона не може бути формальною. Ми запропонували студентам ситуаційні завдання. До вас прийшов хворий. Ваша тактика? І далі — десять позицій. Із них дві обов’язкових — постановка діагнозу й призначення лікування. Якщо студент правильно відповідає на ці два запитання, тоді враховуються й інші вісім. Якщо не відповідає — двійка.
Тест мав у собі особливе навантаження, давав можливість забезпечити освітній бік — тобто був системотворчим чинником. Це не просте оцінювання, а одночасно ще й навчання. У такий же спосіб ми проводили й державні іспити. У них була своя особливість: отримали оцінку з тесту, а тепер — ідіть до хворого й на ньому все покажіть. Це так звана практична частина іспиту.
— І що, студенти справлялися?
— Їм було дуже важко. У перший рік ми поставили 40 двійок на випуску. Аж тут нарада ректорів у Вінниці. Мій друг, ректор місцевого ВНЗ, мені говорить: «Як це ви зважилися на сорок двійок?». Ну, думаю, буде мені від міністра на нараді прочуханка. А в мене, повірте, просто рука не піднімалася видати диплом лікаря людині, яка до цього ще не дозріла.
І от іде нарада, виступає міністр і починає зі слів: «Я хочу подякувати Валерію Миколайовичу Казакову за справжню громадянську позицію щодо того, які нам потрібні лікарі. І нічого поганого не бачу в тому, що він поставив сорок двійок. Нам не потрібні лікарі, які не придатні». Так було зламано сформований стереотип: провчився студент шість років — видай йому диплом у будь-якому разі.
— Стереотип, певне, довелося ламати й у свідомості викладачів?
— Звичайно. Доводилося, за принципом Ґете, «істину невпинно повторювати».
До речі, нас і сусідів із Дніпропетровська в 1995 році атестував Київ. У них середній бал був 3,08, а в нас — 4,11. Різниця істотна. І вона ще раз переконала у правильності обраного шляху. І далі —16 років поспіль — без єдиного збою. Ми жодного разу не були іншими.
Ось приклад нинішнього року. Тести складали наші стоматологи. Набрали 86% позитивних відповідей. Тепер стежте за цифрами. На другому місці — Київський національний університет (76,1%), на третьому — львів’яни з результатом 68,2%.
— Розрив досить великий…
— А все тому, що в нас працює си-сте-ма. Її складові — люди, осмислена пристрасть до нового й бажання бачити свій ВНЗ кращим. Коли багато добрих, розумних, освічених випускників, легко формувати аспірантуру, легко «робити» кандидатів і навіть докторів наук. Як я вже говорив, сьогодні в нашому ВНЗ працює 208 докторів наук. Для порівняння: у Київському медичному їх 160, а тим часом столичний ВНЗ у півтора раза більше від нашого. На третьому, четвертому, п’ятому місцях — Львів, Харків і Вінниця відповідно. У кожному із цих ВНЗ трохи більше ста докторів наук.
— А що мається на увазі під «осмисленою пристрастю до нового»?
— На авторитет ВНЗ, на якість підготовки фахівців, крім людського, також істотно впливають інші фактори. Приміром, назву таку інновацію, як унікальні підрозділи, створені нашим університетом. Сьогодні ВНЗ має 118 наукових баз у місті. Як правило, вони розташовані в лікувальних установах. Історія їхнього створення не завжди проста й безхмарна. Але в місті нас підтримали, надавши право очолити відділення лікарень (та й цілі лікарні) саме вченим. У нас 82 кафедри — є чудова нагода вибрати сильного, перспективного, розумного, талановитого вченого. Так, головним лікарем обласної центральної клінічної лікарні колись став В.К. Гусак. Згодом вона перетворилася на науково-клінічний центр охорони здоров’я області. Цим же шляхом пішли професор Г.В. Бондар, який очолив обласний протипухлинний центр, професор В.К. Чайка — керівник Центру охорони материнства й дитинства.
Крім того, ми розуміли, що особливе значення в підготовці фахівців має раннє знайомство студентів із реаліями лікування у всьому їхньому різноманітті. Ідеальною моделлю реалізації теоретичних знань і вироблення практичних навичок для студентів стали створені в університеті власні клініки.
Перша багатопрофільна клініка акушерства та гінекології на 80 ліжок із трьома відділеннями була створена в 1996 році й стала базою для Науково-дослідного інституту медичних проблем родини. У 1997-му почала функціонувати друга університетська клініка, яка також стала базою Науково-дослідного інституту травматології та ортопедії. Нарешті, у 2003 році у ВНЗ відкрили третю багатопрофільну університетську клініку (уже з восьми відділень). Таким чином, загальний фонд наших клінік становить 300 ліжок, працюють там майже 230 лікарів.
Так у ВНЗ було сформовано нове структурно-функціональне об’єднання, яке ми назвали поліфункціональним модулем. До нього входить п’ять компонентів — науково-дослідний інститут або галузева науково-дослідна лабораторія, тісно пов’язана з університетською клінікою, сама клініка, профільна кафедра, спеціалізована рада із захисту дисертацій і, нарешті, — один і більше наукових журналів.
Такий принцип організації ВНЗ набагато перевершує навіть те, що ми бачимо сьогодні в країнах Євросоюзу. У нашій структурі представлений повний цикл діяльності окремої медичної дисципліни, коли в одному місці зосереджена і навчальна, і лікувальна, і наукова робота, і можливість якнайшвидшого впровадження результатів наукових розробок у практику охорони здоров’я, а також підготовка, атестація наукових кадрів та інформаційне забезпечення всіх розділів вузівської роботи. Сьогодні в університеті вже функціонує 16 таких модулів, що є безперечним майбутнім вищої медичної школи.
— Ви вже на фініші перетворень?
— Думаю, що це їхня золота середина. Удосконаленню немає меж.
— І послідовники є?
— У Москві дослідний центр при Міністерстві освіти Російської Федерації в 2003 році видав монографію. У передмові до неї сказано, що існує «феномен Донецького медичного університету». Ні більше ні менше. А російське міністерство попросило нас організувати постійний семінар із долучення до нашої системи. Уже проведено два перших таких семінари, готуємося до третього… З Росії до нас приїжджають проректори й тиждень навчаються в Донецьку.
— А в Україні?
— Що сказати? Залишається тільки згадати відомий усім вислів: «Немає пророка у своєму краї»…
Валерій Козаков
Герой України, академік АМНУ, заслужений діяч науки і техніки України, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри фізіології, ректор Донецького національного медичного університету ім. М. Горького
Автор 575 наукових праць, серед яких 18 монографій, 4 підручники, 11 винаходів. 43 роботи вченого опубліковані за кордоном. Один із засновників фізіологічної школи Донбасу. Проводир Професорського зібрання Донеччини. Під його керівництвом виконано 7 докторських і 28 кандидатських дисертацій.
Лауреат премій ім. О.Богомольця (1982 р.) та ім. В.Комиссаренка (2000 р.) НАН України. Член міжнародного комітету з вивчення мозку (ІБРО) при ЮНЕСКО. Більше 20 років плідно працює в складі редакційної колегії журналу «Нейрофізіологія». Засновник і головний редактор журналу «Архів клінічної та експериментальної медицини» МОЗ України.
