Трохи лірики про фізика
Напевно, кожен із нас пам’ятає зі шкільного курсу фізики дивні постулати Бора. Сьогоднішній матеріал — про їх не менш дивного створювача. 7 жовтня виповнилося 125 років від дня його народження.
«Бідна мати!» — співчутливо зітхали перехожі, дивлячись на незвичайну молоду жінку, яка щось захоплено розповідала двом хлопчикам із застиглими гримасами на обличчях. Нерухомий погляд і відкритий рот були незмінним виразом у маленьких Нільса й Харальда Борів у моменти всепоглинального зосередження, і це часто давало привід незнайомим людям сумніватися в їхній розумовій повноцінності.
Молодший Харальд незабаром почав справляти враження всебічно обдарованої дитини. А от старший Нільс так ніколи цього не навчився. Його однокурсниця Хельга Лунд, яка вступила в університет уже маючи певний педагогічний стаж і вважаючи себе навченим досвідом педагогом, навскидку оцінювала здібності своїх одногрупників. Діагноз Бору вона поставила невтішний: «Цьому юнакові важко даватиметься математика». Чи треба говорити, що лекції з теорії ймовірності у виконанні професора Тіле, який звик висловлюватися у вигадливій манері, легко сприймав єдиний студент — той самий, який в очах «досвідченого педагога» виглядав дурнем…
Професорське середовище, у якому виховувалися брати Бори, робило свою справу. Регулярні дискусії квартету «Чотири «Ф» у складі фізіолога-батька, філософа Харальда Хеффдінга, фізика Крістіана Крістіансена й філолога Вільгельма Томсена спонукали до міркувань і зміцнювали навдивовижу однакову в обох схильність до зосередження. Але в той же час брати кардинально відрізнялися. Молодший, Харальд, був швидкий у судженнях – порівняно з ним старший, Нільс, здавався тугодумом. Харальд був артистично глузливий і нерідко кепкував із Нільса. Часто предметом жартів було їх спільне хобі — футбол. Його тільки недавно завезли з Англії, і батько відразу ж віддав своїх синів у футбольну команду. Молодший півзахисник говорив про старшого, що той добрий голкіпер, тільки бариться з виходом до м’яча.
Нільс же був усмішливо незлобивий і часто разом з іншими сміявся над жартами брата. Він щиро любив свого Харальда. Це для нього — тоді дошкільника — Нільс майстрував на уроці праці скриньку для театру й сперечався із учителем, який не дозволяв забрати «витвір» додому. А вступивши в інститут, Нільс відмовився користуватися почесним студентським привілеєм — носити чорну шапочку: чекав на вступ брата.
А Харальду легко давалося все: і математика, і скрипка, і футбол. У складі збірної Данії він навіть виграв «срібло» на Олімпіаді 1908 року. Така різнобічність, однак, дуже непокоїла батька, який уважав, що багато успіхів можуть свідчити про поверховість натури й нездатність гідно служити науці. Двічі кандидат на Нобелівську премію, він покладав надії на старшого Нільса — вдумливого й розважливого. Утім, навіть батько не витримав випробування розважливістю, якому піддав його улюблений син. Нільс надто довго готував свою магістерську роботу — уже встиг захиститися молодший брат, який на два роки пізніше став студентом, а старший усе сидів і сидів у бібліотеках, усебічно вивчаючи питання електронної теорії, кількість навчальних курсів, монографій і журнальних статей з якої весь час зростала. І тоді батько відправив сина подалі від цивілізації, у розпорядження знайомому сільському священикові. Крім того, Бор-старший сподівався, що син навчиться сам оформляти свої думки: «Припиніть допомагати йому так ретельно, нехай він учиться писати самостійно!»
Утім, як і в багатьох випадках, прозорливою виявилася мати невдачливого студента. Після того, як школярем Нільс написав твір з теми «Використання сил природи в побуті», у якому було єдине речення («Ми вдома ніяких сил природи не використовуємо!»), мати зрозуміла, що вся річ — в особливостях мислення, які не можна виправити. Нільс Бор так ніколи й не став писати самостійно — на посаді вірного секретаря мати замінила дружина, а її — сини…
Ізольованість від цивілізації виправдала себе багаторазово: уже через рік після магістерської роботи Нільс Бор захищав докторську дисертацію з класичної електронної теорії. У тій же сільській самітності відкрив він для себе Кьєркегора з його відверто антинауковим: «Геній, по суті своїй, несвідомий — він не надає аргументів». Кьєркегорівські «Етапи», якими зачитувався молодий фізик, критикував його вчитель філософії Харальд Хеффдінг — за зневагу природними законами безперервності розвитку й проповідування незбагненних стрибків. Кожен етап за Кьєркегором — це не закономірно наступний період життя; це різко окреслений період, перейти до якого можна лише за допомогою стрибка… Невідомо, яку роль відіграли ці «Етапи» через чотири роки — в інтуїтивному, «антинауковому» на той час осяянні Нільса Бора про незбагненні стрибки електронів з орбіти на орбіту в резерфордівських атомах!
Та й чи мало які щасливі випадки вивели цього скромного й завзятого юнака на орбіту світової популярності — усе складалося якнайкраще. Була сестра матері — тітка Ханна, перша в країні жінка — магістр фізики, яка брала активну участь у вихованні племінника. Був ревнивий університетський викладач фізики Крістіан Крістіансен, який вчасно віднадив багатообіцяльного студента від занять філософією, що полюбилася тому, — це Крістіансен дав Бору завдання, виконання якого забирало всі сили й думки: підготувати огляд робіт про радіоактивні перетворення (а це 1904 рік, коли все, що стосувалося радіоактивності, було абсолютно нове). Нарешті, був активний і рішучий фізик-експериментатор Ернест Резерфорд, автор планетарної моделі атома, який беззастережно повірив молодому Бору. Він не любив млявих і теоретиків, а у відповідь на здивовані запитання про те, чому він слухає Бора, жартував: «Тому що Бор — це інше… Бор — футболіст!»
І, звичайно, була безумовна любов до істини, яка сполучалася з дитячою безпосередністю — на шкоду будь-чому. У шкільні роки на нього з нерозумінням дивилися однокласники, коли він дозволяв собі відповідати на іспитах не так, як написано в підручниках, якщо вважав викладене неправильним («Адже могла постраждати істина!»). Не зрозумів його й великий відкривач електрона Джозеф Томсон, на стажування в Кембридж до якого рвався й зумів потрапити недавній студент Нільс Бор. Під час першого знайомства стажист указав корифеєві на помилки в статті й зніяковіло заявив ламаною англійською: «Чи не правда, сер Джозефе, як важливо, що помилки знайдено!» Сам же Бор ніколи не боявся показати свою некомпетентність — у цьому він через багато років зізнався своєму учневі, Льву Ландау, який випитував у вчителя секрет його успіху.
