Читай, машино!
По суті, біометричний паспорт — не таке вже й нововведення.
У Сіамі, Камбоджі, Бірмі й Тибеті знайдено найдавніші «складані книги», запечатані глиняними печатками. На них немає ніяких зображень, крім звичайного малюнка ліній пальців, що належали особі, яка поставила цю печатку. А про єгиптян, асирійців і вавилонян годі й казати. Багато прообразів сучасних юридичних документів скріплені глиняними печатками з відбитком нігтя. Це цілком можна вважати прототипом одного з найцікавіших сучасних методів біометричної аутентифікації людини — за піднігтьовим шаром шкіри.
По-справжньому проблема документальної посвідки про особу постала тільки в пізнє середньовіччя разом із зародженням державності в сучасному розумінні. Це була епоха чуми, злиденних бурлак, шпигунів, купців і прочан, які безконтрольно кочували Європою. У XVI столітті з’явилися «чумний» і «військовий» паспорти, а також паспорти для ремісників та євреїв. Російська імперія однією з перших у світі ввела закордонні паспорти. На початку ХІХ століття вони з’явилися у Франції та поширилися всією Європою.
До речі, машинозчитуваний паспорт почали розробляти ще в 1968 році, і одним із головних завдань було прискорення проходження паспортного контролю. У 1980 році в США, Канаді та Австралії з’явився документ Міжнародної організації цивільної авіації за назвою ІКАО Doc 9303 – «Паспорт із можливістю машинного зчитування».
