Політичний ремонт

Схоже, від мільярдних контрактів із модернізації української ГТС вітчизняним підприємствам залишаться самі крихти.

За участь у відновленні потужностей української газотранспортної системи близько півтора року борються як найбільші світові, так і вітчизняні компанії. Попри всі очевидні переваги українського обладнання, шанси наших виробників на одержання замовлень невеликі.

о кінця року в Україні повинні відбутися тендери на поставки обладнання для модернізації великої газової труби. Уперше питання всерйоз постало у 2009 році, коли представники України і Європейського Союзу підписали відповідну декларацію про наміри. При цьому сторони заявили, що третім найважливішим партнером, зрозуміло, буде Росія.

Дещо пізніше тодішній міністр ПЕК України Юрій Продан­ повідомив, що «протягом найближчого року фахівці міністерства розроблять конкретні бізнес-плани з усіх типів об’єктів» — від підготовки техніко-економічних обґрунтувань до складання кошторисів. Плани реалізовуватимуться на кредитні кошти, можли­во міжнародних фінансових інститутів.

Після завершення роботи над інвестпроектами має відбутися виведення кредитних угод між НАК «Нафтогаз України», з одного боку, і Європейським інвестиційним банком, Європейським банком реконструкції та розвитку, а також Світовим банком — з іншого. Останнім підготовчим етапом стане проведення власне тендерів із відбору постачальників обладнання та матеріалів, а також підрядників на виконання робіт з установлення й прокладання труб.

Гроші на «трубу»

У липні нинішнього року комплексний план відновлення потужностей української ГТС був нарешті підготовлений і оприлюднений. За словами представників Мінпаливенерго, його кінцева мета — «підвищення надійності доставки природного газу європейським споживачам, скорочення витрат паливного газу під час транспортування, зменшення негативного впливу на довкілля й, нарешті, просто підтримка проектних параметрів основних магістральних газопроводів».

Як уточнюють у міністерстві, необхідно буде відновити лінійну частину газопроводів, реконструювати та технічно переоснастити компресорні, газорозподільні та газовимірювальні станції, а також модернізувати підземні сховища газу (ПСГ). За попередніми підрахунками, загальний обсяг інвестицій під ці проекти становить $6,5 млрд.

Зокрема, на модернізацію газопроводів «Союз», Уренгой–Помари–Ужгород, Єлець–Кременчук–Кривий Ріг–Ізмаїл­ і «Прогрес», які планується реалізувати протягом 2010—2018 років, треба залучити, відповідно, $2,4, 1,3, 1,5 і 0,871 млрд. У свою чергу реконструкція Більче–Волицько–Угерського­ ПСГ ємністю 17,05 млрд м3, а також Богородчанського ПСГ ємністю 2,3 млрд м3, яка повин­на відбутися в той же період, коштуватиме $223 і $202 млн. І, нарешті, на технічне пере­оснащення компресорних станцій «Ужгород», «Берегове», «Текове» й «Орлівка» (2010–2012 роки) потрібно $95 млн.

Незабаром озвучені бізнес-плани були відкоректовані. На початку серпня міністр ПЕК Юрій Бойко заявив, що для їхнього втілення Україна має намір залучити $1,2 млрд кредитних грошей. Приблизно $300 млн необхідно на відновлення трубопроводів і ще $800 млн — на заміну 60 газоперекачувальних агрегатів і пов’язаної з ними структури. За словами міністра, це дозволить Україні щорічно заощаджувати до 1,5 млрд м3 газу, використовуваного для перекачування в Європу, а необхідні кошти буде знайдено «за підтримки Європейського Союзу».

Схопити більший шматок

е навесні цей проект був лише декларацією про наміри. Однак претенденти на контракти й підряди почали лобію­вати власні інтереси відразу ж після того, як про нього ста­ло відомо. Свої послуги запропонували російські та японські компанії, а також німецька Man Turbo й американська General Eleсtric. Звичайно, виявили готовність узяти участь і українські виробники.

Але є побоювання, що вирішальну роль у відборі відіграє не так економічна привабливість тендерних пропозицій, як закулісні домовленості й політичний чинник. Імовірність того, що міжнародні фінансові установи висунуть певні умови під час вибору тих або інших компаній, досить велика. Не вдасться відмахнутися й від недвозначних висловлювань російської влади про те, що вона хотіла б бачити серед головних учасників проекту рідні підприємства.

Одним словом, в українських виробників є підстави для занепокоєння — мільярдні­ контракти можуть діста­тися закордонним конкурентам. Невипадково в березні минулого року вони завбачливо підписали з Мінпалив­енерго й­ компанією «Укртранс­газ» мемо­рандум про те, що вітчизняні­ ­постачальники матимуть перевагу в освоєнні інвестицій. Утім, це лише слова, оскільки юридичної сили такі документи­ не мають.

Логічно, що ніщо не зашкодило прем’єрам України й РФ ще торік заявити, що «модернізація української ГТС неможлива без Росії». Юлія Тимо­шенко тоді відзначила, що роль Росії могла б полягати в участі тамтешніх компаній у добудуванні газопроводів, а також у поставках ними необхідного обладнання на умовах повернення інвестицій.

Під час офіційного візиту у ФРН Віктор Янукович зробив не менш багатообіцяльний для Німеччини жест. Федеральний канцлер Ангела Меркель негайно відповіла згодою, наголосивши на готовності німецьких компаній допомогти в такій вигідній справі.

Усе це означає, що останнє слово у виборі підрядників не за тендерною комісією, а за постачальниками газу й потенційних інвесторів із країн — споживачів палива. Тобто головним чинником буде не економічна, а політична доцільність.

«У Греції є все!»

Тим часом Україна має у сво­єму розпорядженні­ ціл­ком достатні ресурси для модернізації власної ГТС. Ідеться про потенціал таких підприємств, як Сумське НВО ім.Фрунзе, потужності якого дозволяють випускати повний комплекс обладнання для газової й наф­тової промисловості, у тому числі й компресорні станції; ВАТ «Мотор Січ» і «Зоря-Машпроект», які виготовляють газотурбінні установки й двигуни для компресорних станцій; і, нарешті, Чернівецький машзавод і «Сніжнян­сь­­к­­хіммаш», які спеціалізуються на газоочисному й газопідготовчому обладнанні, а також арматурах.

За словами гендиректора ВАТ «Сумське НВО ім. Фрунзе» Ігоря Іванова, «сьогодні технічні можливості вітчизняних машинобудівних компаній дозволяють забезпечити модернізацію української ГТС на 90%». Цієї ж точки зору дотримується й директор із маркетингу та впровадження газо­­турбінних проектів компанії­ «Зоря-Машпроект» Олександр Гавришенко, який уважає, що «українські підприємства здатні цілком оновити газоперекачувальне обладнання». При цьому він відзначає, що поки основні клієнти підприємства — зарубіжні компанії, у той час як для «Укртрансгазу»­ воно надає незнач­ний обсяг послуг із ремонту й сервісу.

Дійсно, протягом багатьох­ десятиліть українські постачальники обладнання для газотранспортних систем експортують 95% продукції влас­ного виробництва. Іноземних споживачів приваблює, по-перше, її якість, яка цілком відповідає світовим стандартам, а по-друге, ціна. Як констатував начальник департаменту експлуатації компресорних станцій компанії «Укртрансгаз» ­Володимир Соляник,­ обладнання вітчизняних компаній дешевше закордонного у середньому на 50%. За його даними, «досвід його експлуатації показав, що за своїми характеристиками воно порівнянне зі світовими зразками». Ще одна перевага його використання, за словами керівництва НВО ім. Фрунзе, — можливість забезпечення місцевого сервісного обслуговування газотранспортних об’єктів.

Як би то не було, але те, що загальний кошторис проекту модернізації української ГТС уже складено, а обіцянки закордонним партнерам із його реалізації роздано, дозволяє припустити: результат тендерів із відбору постачальників значною мірою вирішено.­ І, можливо, не на користь віт­чизняних компаній.