Компас у тумані злочинної душі
Детектор брехні — незамінний помічник в оперативній роботі правоохоронних органів.
Ми вже розповідали про застосування поліграфа у сфері убезпечення бізнесу. Тепер — про ставлення до детектора брехні правоохоронців і про його роль у міліцейській практиці.
— Щодо заздрості «оперів» до поліграфолога — це все казки! — говорить Олена Вагіна, фахівець-поліграфолог, яка співробітничає із дніпропетровськими правоохоронними органами. — Більшість із них уже розуміють, що детектор дозволяє заощаджувати час і зусилля оперативників. Головне — працювати в одній команді, розуміти партнера й довіряти йому. Тоді й результати не забаряться.
За словами Олени Вагіної, найчастіше поліграф використовується у розкритті вбивств і розбійних нападів. Як правило, такі злочини належать до категорії резонансних, коли дуже важливо швидко звузити коло підозрюваних, відсіваючи людей, свідомо непричетних до злодіяння, щоб зосередитися на відпрацьовуванні мінімально можливої кількості версій.
Інший напрямок у використанні поліграфа — пошук речових доказів, знарядь убивства й жертв злочину, а також підтвердження причетності до нього конкретної особи. Щоб пояснити, як це робиться, необхідно заглибитися в методики, використовувані міліцейськими поліграфологами.
«Холодна війна» на поліграфах
— Ми використовуємо методики американської школи поліграфологів, — сказав під час нашої попередньої бесіди директор агентства «Безпека-бiзнес» Дмитро Діденко. — Є ще російська школа, упроваджувана переважно в міліції. Їхні методи деякою мірою конкурують із нашими.
— Американська школа, — коментує ситуацію Олена Вагіна, — традиційно розвивала так звану «методику контрольних запитань» (МКЗ). Питання ставляться в обвинувально-напівстверджувальній формі («Ви вбили Джона?», «Ваша сорочка чорна?») і розраховані переважно на емоційне реагування випробуваного.
На відміну від американців, російські фахівці розробили «методику виявлення приховуваної інформації» (МВПІ). Вона допомагає «відловити» у пам’яті людини спогади про пережиту ситуацію, яких просто не може бути в іншої особи, що не була присутня «там і тоді». Наприклад, у кімнаті, де сталося вбивство, стояв незвичайний червоний холодильник. Якщо підозрюваний не був там і його не бачив, то після пред’явлення йому мовного стимулу «червоний холодильник» у нього не виникне ніякої реакції. Але людина, яка зафіксувала цю деталь обстановки, — цілком імовірно, убивця! — обов’язково відреагує на рівні зміни фізіологічних показників, які неодмінно зафіксує поліграф. Так само в злочинця виникне реакція, якщо він почує назву вулиці (міста, області), де він, припустимо, сховав речові докази. Саме там їх треба шукати в першу чергу. І якщо пошуки будуть успішні, заперечувати заслугу поліграфолога вже ніхто не насмілиться.
До речі, в одній зі своїх лекцій Олена Вагіна наводить класичний приклад, коли знаменитого російського розвідника Рудольфа Абеля американці «розкололи» за допомогою поліграфа. Оскільки під час допиту Абель мовчав, контррозвідники не могли навіть визначити, на яку державу він працює. Тоді його залишили одного із прикріпленими датчиками поліграфа й почали демонструвати кольорові слайди з видами різних країн. Коли з’явилася «картинка» СРСР, у розвідника стрибнув тиск. Потім аналогічним чином, показуючи краєвиди різних штатів, удалося з’ясувати місцезнаходження його явок.
Міліція на службі контррозвідки
Цікаво, що з попереднього прикладу начебто виходить, що у випадку з Абелем американці застосували методику МВПІ, яка тоді, у 1957 році, не була формально розроблена ні в СРСР, ні в США. При цьому поліграфологи наводять інший, уже сучасний випадок. В одному з регіонів Росії виявили іноземного розвідника. Однак перевірка на детекторі брехні не дала ніяких доказів протизаконної діяльності. Тоді повторити опитування з використанням поліграфа (ОВП) доручили міліцейському поліграфологові. Результати були приголомшливі, найперше для самого обвинувачуваного. Із його пам’яті було витягнуто всі необхідні відомості: у якій розвідшколі навчався, де перейшов кордон, як легалізувався тощо. Як виявилося потім, шпигуна навчали протидії поліграфній перевірці за класичними американськими методиками, які на той час практикувалися у ФСБ. Але міліцейський фахівець застосував майже не використовуваний у США варіант МВПІ, що й погубило розвідника.
За словами Вагіної, як правило, дістати згоду підозрюваного на проходження ОВП не складно. Причому люди, замішані в злочині, мало не самі напрошуються на перевірку. Схема їхніх міркувань приблизно така: «Якщо відмовлюся, то підозри проти мене посиляться. А якщо погоджуся, то почуватимуся героєм. А Бог дасть, й обдурю цей хитрий прилад!»
— І чинять опір, і «тримаються», — говорить Олена Вагіна. — Але, зрештою, через певний, відомий психологам, період часу бар’єр у спілкуванні ламається й усе таємне стає явним. До речі, після проходження нашої процедури досить високий відсоток тих, хто приходить із покаянням. А це для поліграфолога вважається вищим пілотажем.
Коли помилки бути не може
Етичні стандарти міліцейських фахівців із детекції брехні не дуже відрізняються від стандартів для «цивільних» поліграфологів. Але у випадку помилки наслідки для підозрюваного можуть бути набагато серйознішими.
— Ні, — говорить Олена, — помилки бути просто не може! Я повідомляю про результат лише тоді, коли на 100% упевнена в його вірогідності. Якщо є хоч найменші сумніви, необхідно перевіряти ще раз, ставити додаткові запитання, навіть якщо на це треба багато часу. У крайньому разі доводиться визнавати, що тут я нічого не можу зробити. На щастя, таке буває рідко.
Сумлінність поліграфолога — складова його професіоналізму.
— Величезну роль відіграє й власна оцінка поліграфологом особистості випробуваного, — говорить О. Вагіна. — Хоча на перший погляд це суперечить принципу об’єктивності процедури ОВП. Приміром, у моїй практиці був випадок, коли бухгалтер, підозрювана в шахрайстві, раптом показала чітку фізіологічну реакцію на стимул «убивство». Суб’єктивно я була абсолютно впевнена — на таке вона не здатна. Але скільки ж знадобилося часу, щоб з’ясувати: убивством жінка вважає перервану недавно вагітність…
Справа техніки
— До приладів російського виробництва американці ставляться з посмішкою, називаючи їх «тойз» — іграшки, — заявляє оператор американського поліграфа «Lafayette LX4000-SW» Дмитро Діденко. — Річ у тім, що Росія почала виробляти такі прилади значно пізніше від США, і їхні поліграфи навряд чи можуть конкурувати зі штатівськими.
Спробуємо бути об’єктивними й замовити слівце за технології нашого північного сусіда, у чому нам допоможе Олена Вагіна, яка працює на приладі «Кріс».
Перший російський п’ятиканальний («чорнильний») поліграф створений Валерієм Варламовим у 1962 році. У 1986-му він же винаходить перший у світі портативний комп’ютерний поліграф. 1994-й можна вважати роком початку масового впровадження детекторів брехні в Росії. У 2000-ті створюється лінійка поліграфів «Бар’єр-14», «Кріс», «Риф», дещо згодом — «Корсар».
У комп’ютерні системи поліграфів «Кріс» і «Риф» уперше у світовій практиці уведені три інтелектуальних блоки, які дозволяють моментально оцінювати рівень емоційного порушення людини, ступінь її самоконтролю й так званої «внутрішньої агресії» — готовності опиратися тестуванню. Це дозволяє поліграфологові відчувати внутрішній світ підозрюваного, прогнозувати й виявляти можливу протидію, а у випадку виникнення сприятливих умов негайно використовувати їх для одержання інформації про скоєний злочин.
Фірмі-виробникові вдалося виграти 9 конкурсів у 5 країнах світу, у тому числі США. У 2003 році «Бар’єр-14», який має лише один інтелектуальний блок, протягом 5 місяців тестувався фахівцями МО США поряд з американським «Лафайєт». Висновок свідчив, що саме «Бар’єр» є кращим за співвідношенням ціни та якості. Тоді ж був підписаний контракт на придбання 18 поліграфів цієї моделі в рамках Американської технічної допомоги за проектом убезпечення персоналу.