Невдалий обгін

«Італійський» страйк на Полтавському ГЗК, що бурхливо почався 1 серпня, завмер на рівні «китайських попереджень» із боку його організаторів.

— Керівництво ГЗК намагається придушити страйк і зробити вигляд, що все закінчено, але ми і далі боротимемось за свої права, — говорить Олексій Кляшторний­, голова центрального координаційного комітету незалежної профспілки «Народна солідарність», який взяв на себе роль генерального штабу акцій протесту.

Вимоги страйкарів, а це буровики, бульдозеристи, екскаваторники, водії великовантажної техніки, — підвищити заробітну плату не менше ніж у два рази, зменшити норми праці до рівня, який відповідає нормам безпеки й фізичних можливостей людського організму, повернути перший список шкідливості, соціальні й пенсійні пільги всім працівникам кар’єру.

Про те, що ж відбулося й відбувається у ВАТ «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат», — в інтерв’ю з його генеральним директором Віктором Лотоусом.

— Вікторе Вікторовичу, що ж ви довели ситуацію до таких крайнощів? Країна святкує День незалежності, День шахтаря. А на одному з передових гірничих підприємств — страйк.

— Розвиток ситуації для нас самих ­був несподіванкою. Ми завжди вважали, що підприємству, в якого найкращі соціальні стандарти, краща техніка, яке стабільно платить високу зарплату, не може загрожувати така крайня форма протесту. Адже це факт: за результатами 2008—2009 років у нас була найвища зарплата серед гірничо-збагачувальних комбінатів України.

— Правда? А говорять, на криворізьких ГЗК вона набагато більша й вам слід було б на них рівнятися.

— Зараз можна почути багато дивної інформації, а то й відвертої брехні про нинішню ситуацію на нашому підприємстві. Схоже, комусь вигідно її поширювати. Але цифри — річ уперта. До того ж  треба правильно їх аналізувати, а не маніпулювати ними. За перше півріччя­ в нас зарплата відрізняється лише на 3—5% від окремих ГЗК Кривого Рогу. Візьмемо середню зарплату водіїв великовантажних самоскидів. За 7 місяців цього року в нас вона становила 5187 гривень. На Південному ГЗК — 4954, на Інгулецькому — 5144, на Північному — 5246. Найвищий показник у Центрального ГЗК — 5370 гривень.

Дійсно, в останні місяці ці ГЗК почали платити працівникам більше. Зате в січні ми виплатили 13-ту зарплату, і в цілому водії одержали до 7 тисяч, тоді як у Кривому Розі — 4,5. Чомусь про це ніхто зараз не говорить.

До того ж треба дивитися не тільки на зарплату, а й на обсяги виробництва, від яких вона безпосередньо залежить. Тоді з’ясується, що Інгулецький ГЗК виробив на 40% більше концентрату, ніж Полтавський, а ПівнічГЗК — на 33%. Постає запитання: чи може комбінат, який вироб­ляє на 40% менше товарної продукції й має на стільки ж менший виторг, дозволити собі виплачувати таку ж зарплату, як аналогічні підприємства галузі? Не треба бути економістом, щоб зрозуміти: якщо ми за наших обсягів ще й збільшимо її вдвічі, як того вимагали страйкарі, матимемо прямий шлях до банкрутства.

Не слід залишати поза увагою й той факт, що в деяких криворізьких ГЗК немає в складі їдалень, житлово-комунального господарства, санітарної частини, турбаз. Вони зараз ураховують тільки зарплату робітників основ­них професій. Оскільки значну частину обслугового персоналу, робота якого завжди оплачувалася набагато нижче, вивели в аутсорсинг — в окремі приватні підприємства.

— То й ви виведіть. І потім, ми вже давно не в соціалізмі. Навіщо ви утримуєте всю цю соціальну сферу?

— Полтавський ГЗК — соціально відповідальне підприємство. Так, ми зараз шукаємо інші, сучасніші, форми роботи. Вивели зі складу комбінату ремонтно-будівельне управління, ще одну будівельну організацію. Вони знайдуть собі замовлення на регіональному ринку. Та що ми матимемо, відправивши у вільне плавання вузькопрофільних фахівців, для яких у нас у Комсомольську, на території якого розташований комбінат, й у всій аграрній Полтавській області (на відміну від того ж промислово насиченого Кривого Рогу) немає конкурентного середовища? Пішовши в аутсорсинг, вони однаково на 99% працюватимуть на наш комбінат. До того ж у нас іноземні технології, унікальне обладнання. Чи варто відпускати робочих ексклюзивних професій, які можуть його обслуговувати, проводити кваліфікований ремонт і яких нам ніхто не замінить? Та й навіщо нам потім залежати від такої фірми? Так ми можемо лише втратити досвідчених фахівців.

— Повернімося до страйку. При цьому не шукатимемо чорну кішку в темній кімнаті, навіть якщо вона там є. Хоча ви напевно шукали. Знайшли?

— Принаймні мені про результати пошуків нічого не відомо. Але цей страйк однозначно має замовлений характер. Думаю, такого ніколи не трапилося б без втручання ззовні. Приїхали з Києва юристи з досвідом маніпулювання свідомістю працівників — про цей досвід можна дізнатися з відкритих джерел інформації. Залишається поки без відповіді запитання: хто замовив і з якою метою? Можу сказати одне: без такого провокаційного підживлення наш трудовий колектив не вдався б до таких дій.

Ми теж в останні дні страйку одержали сильну підтримку з боку уряду, Полтавської облдержадміністрації. Була створена робоча група під співголовуванням заступника міністра Мінпромполітики Сергія Бєлєнького й  заступника губернатора Бориса Галушка. Минулого понеділка відбулося її перше засідання, на яке були запрошені й представники трудового колективу — водії-страйкарі. Комісія підтвердила, зокрема, що оскільки в нас зарплата вище середньогалузевої, то немає підстав для її перегляду.  

А найголовніше — зарплата відповідає умовам колективного договору, підписаного адміністрацією комбінату й трудовим колективом. Цей документ уважається законом. Зарплата, звичайно, підвищуватиметься, але відповідно до затвердженого бюджету підприємства й у рамках колективного договору, де передбачене її збільшення цього року на 13%. У липні, приміром, вона збільшилася на 18%. Які до нас претензії?

— У будь-якому разі ви могли й навіть повинні були запобігти подіям, а не доводити своїх працівників до акцій відчаю.

— Звичайно, ми розуміли й знали, що є певне невдоволення у зв’язку із проведеною в травні атестацією робочих місць, коли частина професій на комбінаті була переведена з першого списку шкідливості, який визначає важкі умови праці й надання пільгового пенсійного забезпечення, до другого. Керівництво — я особисто, мої заступники — зустрічалися з людьми, пояснювали, чому так сталося. Але нас не почули. Чи то не захотіли, чи то ми не були переконливі — це ще треба проаналізувати.

Ми ж бо не тільки переконували й пояснювали. Тим, у кого не вистачало невеликого строку для того, щоб потрапити до першого списку, який дає право виходу на пенсію в 50 років, були створені всі умови, щоб доробити. З першого списку вивели водіїв великовантажних машин останніх розробок, екскаваторників, які працюють на імпортних «Хітачі» й «Комацу», бульдозеристів, у яких «Кательпілери». Це кращі зразки світової техніки, де встановлені кондиціонери, антивібраційні крісла. За всього бажання неможливо підтвердити наявність шкідливих чинників виробництва, а з ними — і право бути в першому списку.

Коли побачили, що частина працівників втратить пільги й це призведе до невдоволення, запросили незалежну державну лабораторію, яку не запідозриш у якихось підтасуваннях. І вона підтвердила наші висновки. Ще до початку страйку адвокатська компанія, яку найняв трудовий колектив через згаданих київських юристів, звернулася до нас із проханням провести повторну атестацію. Повторні заміри, проведені на великовантажних автомобілях, підтвердили наші дані, указавши, що немає підстав для їхнього перегляду. Атестація проведена у встановленому порядку, за встановленими державою критеріями, тому якщо є незгодні, то їм треба заперечувати її результат у судовому порядку, як це робиться в цивілізованих країнах.

— Як страйк позначився на роботі комбінату? Виробництво було зупинено? Печі гасили?

— Нічого не зупинялося. Як працювали, так і працюють три печі для випалу котунів — нашої основної продукції. Одна була на плановому ремонті ще до страйку. Цього цілком вистачає для виконання плану. Єдине — у нас скоротилися обсяги розкривних робіт, але з 12 серпня вони відновлені.

Коли зрозуміли, що робітничий клас нас не чує, коли оці приїжджі провока­тори — інакше їх не назвеш — почали за­кликати до цілковитого зупинення виробництва, ми змушені були найняти­ фірму із Кривого Рогу, що надає послуги гірничо-збагачувальним комбінатам­ із перевезення гірської маси.  До нас при­їхали 20 фахівців зі значним стажем роботи, а не якісь там трактористи, як де­хто говорив. Готувалися привести ще лю­дей, але цього не знадобилося — страйкарі закопали сокиру війни, почали працювати й виконувати планові завдання на 100% як із розкривних робіт, так і з видобутку руди. Ми вважаємо, що страйк закінчено. Хоча залишилися питання, які треба відрегулювати.

— То ви не виконали вимоги страйкарів?

— Ні, бо вони абсолютно нездійснен­ні. Це добре розуміли ті, хто їх висував. І що, по суті, треба було виконувати? У встановленому порядку страйкарі не подали жодної вимоги (на час інтерв’ю. — Авт.) Як можна в такому випадку вести конструктивний діалог і з ким, якщо профспілка «Народна солідарність» ніде не зареєстрована?­ Це взагалі незрозуміло яка структура. Організатори акції мали б знати, що страйк давно вже не стихійний захід. Є певна процедура його проведення, якої треба дотримуватися, якщо, звичайно, мета страйку — вирішити нагальні соціальні питання. Безперечно, справедливі вимоги ми б виконали відразу й у повному обсязі.

— Яких втрат зазнав комбінат за цей місяць і чи вимагатимете ви, зі свого боку, від профспілки, яка організувала страйк, відшкодувати збитки?

— Так, ми зазнали матеріальних втрат і думаємо над механізмом їхнього відшкодування.

Але наші юристи тепер сушать голову над тим, кому ж саме висунути претензії. Оскільки юридично ніякої «Народної солідарності» не існує. Отака цікава ситуація, дуже промовиста.

— За рахунок чого підвищуватимете зарплату?

— За рахунок збільшення обсягів виробництва та продуктивності праці. У тому числі за рахунок нової техніки. Якщо раніше купували машини вантажопідйомністю 90 тонн, то з наступного року братимемо тільки 180-тонні. Наше завдання — збільшити обсяги, зберігши при цьому трудовий колектив.

— Однією з головних претензій до вас під час страйку саме й було те, що великі обсяги виробництва досягаються за рахунок ігнорування вимог промислової безпеки. З огляду на останні події в це важко повірити. Адже якщо Держгір­промнагляд заборонив роботу так званих штрейкбрехерів із Кривого Рогу через не проведені серед них інструктажі з охорони праці, то за порушення норм безпеки вам, певне, уже давно зняли б голову. І все-таки, навіщо ви змушували водіїв, за їх словами, іти в кар’єрі на обгін і перевищувати швидкість, по суті, ризикувати життям?

— Ніхто нікого не змушував. Ми взагалі караємо за перевищення швидкості. Норми руху техніки погоджені з усіма інстанціями. Більш того, у нас уведене обмеження з кількості передач — більше 40 кілометрів на годину не поїдеш.

Що ж до обгонів, то правила безпеки забороняють обганяти техніку однакової характеристики. Але якщо спереду «Комацу», що рухається зі швидкістю 30 кілометрів на годину, їде бульдозер зі швидкістю 5 кілометрів, то, зрозуміло, без обгону не обійтися. Він у таких випадках дозволений офіційно, і ми лише підтвердили це у своїх внутрішніх документах.

— Що ж, Вікторе Вікторовичу, ви тепер керівник з унікальним досвідом. Що порадите своїм колегам з урахуванням здобутих знань, якщо вони раптом матимуть справу зі страйком?

— Керівникові необхідно розмовляти зі своїми працівниками, як би він не був ­зайнятий виробничими справами. Знаходити аргументи й уміти пояснити свою позицію. Ширше залучати профспілкові організації.

Так, сьогодні доводиться вживати досить непопулярних заходів, наприклад, переводити професії з одного списку до іншого. Але настав час, коли треба говорити одне одному правду. Якщо підприємство вкладає зі свого  прибутку десятки мільйонів доларів у нову техніку, поліпшуючи умови праці, то чому ми повинні змушувати тих, хто проводить атестацію робочих місць, вдаватися до протизаконних дій і говорити, що нібито є шкідливі чинники виробництва? Звичайно, якщо держава пере­­гляне критерії (ми ж їх не самі придумали) і скаже, що кожен, хто заходить на територію Полтавського ГЗК, має право на перший список, ми це виконаємо.

Уважаю, що сьогоднішні критерії більш ніж об’єктивні. Скажу більше: ці списки-пережитки радянських часів. На Заході атеста­ції робочих місць немає взагалі, а є зарплата за певну роботу. А в нас — хочу список, пільги, хочу піти на пенсію в 50 років і при цьому одержувати більшу зарплату. Там людина приходить найматися на роботу й сама оцінює ризики. Хоче мати в  старості будиночок на Майямі — працює в кар’єрі за 10 тисяч доларів хоч до 80 років, якщо здоров’я дозволяє (тому там геть усі займаються спортом). Не хоче — іде в офіціанти.

Треба навчати людей ринкових механізмів. У нас нема інституту, який би прищеп­лював повагу до приватної власності, до роботи. Ніхто не говорить про те, що для того, щоб заробити європейську зарплату, треба спочатку підвищити продуктивність праці в кілька разів, знизити витрати електро­енергії, провести технічне переозброєння виробництва в цілому.

— Ви були на рудниках за кордоном. Там як — краще?

— Такі ж умови праці. Такий же пил. Але що дивно: в Австралії на таких самих машинах, як у нас, і навіть вантажопідйомністю 240 тонн, працюють жінки. Їм дозволяється. Зрозуміло, що й зарплату одержують нарівні з чоловіками.

— Проводитимете в себе таку гендерну політику?

— Якщо одержимо дозвіл відповідних держструктур. Плануємо взяти групу жінок, навчити їх у нашому училищі й посадити на ті ж «Катерпіллери». Жінки працюватимуть не гірше від чоловіків. Навіть краще.

— Це правда. Але звучить так, наче чоловіки вкотре хочуть «виїхати» за рахунок нас, жінок.

— Аж ніяк. Але нехай тоді нашим чоловікам, які тут протягом місяця закочували очі й розповідали, як важко працювати­ на нових машинах, стане хоча б соромно скаржитися на роботу, яку легко виконують жінки.