Світло над горизонтом
Спроб реформувати вугільну галузь уживають не вперше. То що ж вигідніше сьогодні — віддати вугільні підприємства в приватну власність чи залишити державі? Чи варто закривати збиткові шахти, адже тоді тисячі людей залишаться без роботи? Як підвищити видобуток вугілля, його якість і як зміцнити безпеку наших шахт?
Ці питання непокоять працівників вугільної промисловості України не одне десятиліття.
Напередодні Дня шахтаря свою думку про проблеми й перспективи галузі висловлює виконуючий обов’язки генерального директора ДП «Луганськвугілля» Олександр Чепурной.
— Олександре Анатолійовичу, рік тому колишній керівник ДП «Луганськвугілля» Олександр Єрмаков ініціював реорганізацію підприємства з поділом його на два — прибуткове «Луганськвугілля» та збиткове «Східвугілля», причому без подальшої приватизації. Зараз Міністерство вугільної промисловості виступило з іншою ініціативою в цілому по галузі: держава знижує дотації на 80%, усі прибуткові шахти підлягають приватизації, а збиткові — ліквідації. Ви із цим згодні?
— Те, що зараз пропонується, не можна однозначно назвати правильним або неправильним кроком. Реформування, звичайно ж, необхідне. Держава не має достатніх коштів, щоб забезпечити нормальне функціонування наших підприємств. Необхідно шукати інвесторів, які надаватимуть їм фінансову підтримку, забезпечивши нормальну безперебійну роботу.
На жаль, ми маємо гіркий досвід передачі в оренду та приватизації деяких вугільних підприємств. Люди, які бралися піднімати шахти, просто викачали з них усе, що можна, і облишили.
— То чи варто до цього знову повертатися? І навіщо приватизувати підприємства, які й без приватників успішно працюють?
— Наразі в держави нема можливості надати істотну підтримку вугільній галузі. Так, зараз є прибуткові шахти, але їх мало, і якщо не вкладати в них кошти, вони незабаром перетворяться на збиткові. Необхідне придбання нового обладнання, ремонт старого, інакше ми «доїмо» наявні лави, а нові не освоїмо.
Ресурси використовуються нераціонально, часто працює принцип «спільне — отже нічиє». Що й казати, багатьом працівникам вугільної галузі, як рядовим шахтарям, так і керівникам вищої ланки байдуже до потреб держави в цілому.
Але в той же час і шукати інвестора треба обачливо, щоб не повторити колишніх помилок, вивчати досвід розвинених країн, їхні принципи розвитку підприємств. Якщо інвесторами будуть серйозні компанії, які працюють у комплексі, — із металом, коксом, тобто мають замкнений виробничий цикл, то й шахти успішно розвиватимуться. Скільки разів передавали підприємства в приватні руки, а після їхнього розвалу державі знову доводилося дотувати, щоб підняти їх із нуля.
— А як ви ставитеся до ініціатив припинити роботу збиткових шахт?
— Просто закрити шахту, яка нехай навіть збиткова сьогодні, але має достатні запаси вугілля, — це неправильно. За правильного підходу до управління вугілля завжди буде затребуване. Будувати нові шахти — справа набагато витратніша, ніж підтримувати старі. Порівняйте: щоб відкрити нову шахту, треба вкласти 3—5 мільярдів гривень, у той час як на відновлення потрібно тільки 250—300 мільйонів гривень. Тому я вважаю, що вугільні підприємства, які ми маємо сьогодні, треба не закривати, а розвивати. Причому не так важливо, яка форма власності буде — державна чи приватна, головне, щоб шахти увійшли в нормальний робочий ритм, давали прибуток власнику, забезпечували робочі місця й гідний рівень життя мешканцям шахтарських містечок.
До речі, зараз розробляється проект закону про поєднання форм власності підприємств, де в певних пропорціях витримуватиметься державна частка й приватника. Думаю, що така форма була б доцільнішою. Хоча поки невідомо, як уживуться державний і приватний капітал у спільному управлінні підприємствами, якщо цей закон ухвалять.
У будь-якому разі, на місці стояти не можна, реорганізація необхідна. Наприклад, наше ДП «Луганськвугілля» сьогодні переживає зовсім не найкращі часи. Підприємство просто «вбите». Величезна аварійність на машинах, у першу чергу на механічних кріпленнях, комбайнах, стрічкових і забійних конвеєрах. Трапляються аварії через те, що багато кріплень давно введені в лави, їх довго не ремонтували, а вони досі працюють.
— Які заходи вживаються для того, щоб наші шахти були ефективними?
— Міністерством вугільної промисловості розроблена програма фінансової допомоги вугільним підприємствам, і вона вже почала діяти. Передбачається кредитування. Це не державні кошти: кредит на розроблення нових лав бере НАК «Вугілля України». На нашому підприємстві зараз у монтажі п’ять лав: у шахтоуправлінні «Луганське», шахтах «Лутугинська», «Фащевська» і «Вергелівська». Правда, через те, що кошти перераховані пізно й поки ще не всі (розмір першого траншу мав становити 30 мільйонів гривень, а отримано тільки 20), ми не можемо виконати все, що намітили.
Друга програма, яка вже працює над проектами лав на декількох підприємствах, фінансується на лізинговій основі. За нею на 4-й квартал цього року в нас є нові інвестпроекти: передбачається розроблення 5-ї західної лави на шахті «Ніканор-Нова», 2-ї західної на «Вергелівській», 5-ї східної на шахті ім. Артема, а також 1-ї західної уклонної лави в шахтоуправлінні «Луганське».
Третя програма, намічена Мінвуглепромом, спрямована на збільшення навантаження на діючу кількість вибоїв. Ми отримуємо кошти від компанії «Вугілля України» також на кредитній основі. Щоб збільшити навантаження, необхідно відремонтувати й замінити застаріле обладнання. На першому етапі цієї програми нам надали 2 мільйони гривень на ремонт і заміну гідравліки. Ремонт старого й уведення в експлуатацію нового обладнання дозволить надати більше робочих місць і, як наслідок, видобувати більше вугілля.
Узагалі, наше підприємство має дефіцит понад 70 мільйонів гривень на рік. Раніше його компенсувала держава. З уведенням нових лав, я сподіваюся, нам удасться цю суму зменшити. У результаті скрупульозного виконання прописаних програм «Луганськвугілля» не тільки втримається на плаву, а й матиме змогу покращити умови роботи шахтарів, підвищити якість вугілля, яке видобувається.
— З якими ще проблемами доводиться мати справу працівникам вугільних підприємств?
— Одна з головних проблем — нестача очисних вибоїв. Так, із семи програмних вибоїв ми змогли ввести в роботу лише один, та й то не з початку року, а тільки з 25 червня. Через це в нас у прохідці було велике відставання від виробітку — більше семи кілометрів. Крім того, через брак коштів доводилося працювати не на емульсії, як звичайно, а на воді. Як наслідок — передчасне іржавіння деталей. Виведені з ладу комбайни вчасно не забезпечувалися запчастинами. Зараз, коли кошти є, відставання від виробітку вдалося ліквідувати.
Кардинально змінити критичну ситуацію на ДП «Луганськвугілля» може тільки введення нових очисних вибоїв. Перший крок ми зробили: відновили обладнання, задіяли нове стрічкове полотно, відновили конвеєрні лінії чотирьох вибоїв. На трьох шахтах підготовлено сім комбайнових вибоїв на глибині від 100 до 120 метрів.
Щоб забезпечити безперебійну роботу стрічкових конвеєрів, треба утримувати в належному стані гірничі виробки, проходити їх і підтримувати. А в нас найчастіше немає нормальних арок і затяжок. Також серйозна проблема — відсутність сучасного обладнання, що дозволяє вчасно відбирати метан із шахтних виробок.
— Чим сучасна техніка відрізняється від тієї, що застосовувалася раніше? Якого обладнання не вистачає нашим підприємствам?
— Техніка, якою користуємося зараз, звичайно ж, істотно відрізняється від тієї, що була раніше, — вона продуктивніша. Удосконалилися комбайни, кріплення, конвеєри в лавах. Хоча ми досі працюємо й на старих надійних комбайнах, таких як 1 К-101 при кріпленнях КД 80. Ми також досі використовуємо 3 КД-93 у лавах із пластами від 0,7 до 1 метра, але такі лави вже закінчуються. Надалі плануємо працювати на більш сучасних моделях кріплень 1КД-90 комбайнами КД 200, КДК 400, що дозволяють знизити енерговитрати й зменшити зольність вугілля за рахунок механізму присічки.
Оптимальним варіантом для підвищення продуктивності, звичайно ж, був би КДК 400 із кріпленням 1 КД-90, і на нього ми орієнтуємося, намітивши до кінця року розробити 1-шу західну уклонну лаву на шахтоуправлінні «Луганське». На всіх інших лавах плануємо перейти на КД-200 — вони дозволяють працювати з метровою потужністю, істотно знизити зольність, що позначиться на якості відвантажуваної продукції.
Зараз нам потрібна прохідницька техніка: породонавантажувальні машини, комбайни прохідницькі для забезпечення прохідки на рівні 200 метрів, а також комбайни з перевантажувачами. Крім того, техніка, яка працює сьогодні, потребує постійного догляду, заміни застарілих запчастин. Після доброго ремонту можна освоїти ще кілька лав.
— Ні для кого не секрет, що наші шахти небезпечні. Причому не тільки через застаріле обладнання, а й через геологічні особливості Донецького вугільного басейну. Чи застосовується на наших підприємствах так званий спосіб «безлюдного» видобутку вугілля? У яких масштабах?
— Питання «безлюдного» видобутку вугілля зараз дуже нагальне. Особливо це стосується шахт підвищеної небезпеки. Або ми, як і раніше, ганятимемо юрби людей аварійними тунелями, або технікою управлятимуть три-чотири оператори з безпечного місця. На жаль, щоб застосовувати цю систему у великих масштабах, зараз також не вистачає коштів. Їх треба знайти, і ми знову повертаємося до необхідності реорганізації вугільних підприємств.
— Чи передаватимуть ДП «Луганськвугілля» в приватну власність?
— Підприємство поки залишається державним, але від приватизації ми однаково нікуди не подінемося. Якщо коштів на підтримку й розвиток немає, нема й перспективи. Щоб наша вугільна промисловість не зайшла в глухий кут, залучати приватний капітал просто необхідно. Потрібні інвестори. Звичайно, краще українські, щоб капітал залишався тут і податки надходили до скарбниці нашої держави. Але якщо знайдуться закордонні — відмовлятися не треба. Міністерство вже йде цим шляхом: оголошуються конкурси на інвестпроекти з окремих підприємств, створюються комісії, що розглядають пропозиції. Головне завдання для нас — зберегти галузь.
Олександр Чепурной
Народився 29 травня 1960 року в місті Антрациті Луганської області. У 1984 році закінчив Комунарський гірничо-металургійний інститут за фахом «гірничі машини й комплекси». Гірничий інженер-електромеханік.
У березні 2000 року став директором шахти імені Баракова в Краснодоні, на якій напередодні сталася найбільша в історії Донбасу катастрофа, яка забрала життя вісімдесяти шахтарів. Молодий інженер вивів колектив із надзвичайно важкої ситуації на стабільну роботу.
Очолював ДП «Луганськвугілля» у 2003—2006 роках; новопризначений виконуючим обов’язки генерального директора підприємства у квітні 2010-го.
Нагороджений галузевими знаками «Шахтарська слава» і «Шахтарська звитяга» трьох ступенів.
