Урятувати «нерядового ІСД»

Ще один мегаактив української металургії поставлений перед вибором: або банкрутство, або загроза поглинання.

Це вже не смішно (хоча що вже тут веселого…): слідом за «Запоріжсталлю» та меткомбінатом ім. Ілліча серйозні проблеми намітилися в символу вітчизняної промисловості — Індустріальної спілки Донбасу, для стислості названої ІСД. Та такі проблеми, що коли вірити апокаліптичним прогнозам, справа може дійти до банкрутства …   

Якщо коротко, то ситуація така. За інформацією Мін­прому, департамент виконавчої служби Мін’юсту наклав арешт на майно декількох підприємств ІСД (Алчевського меткомбінату, Дніпровського меткомбінату ім.Дзержинського й Краматорського метзаводу ім.Куйбишева) для забезпечення виконання рішень судів про стягнення понад 1,7 млрд грн. На 26 липня в корпорації було 7 днів для того, щоб знайти кошти для погашення боргів.

Постачальники, а конкретніше — підприємства, контрольовані «Метінвестом», звернулися в суд нібито після того, як ІСД відмовився виконувати підписані раніше контракти на поставку котунів, залізної руди й флюсо-доломітної продукції. Подали в цілому аж 15 позовів — звідси й вийшли ті самі 1,7 млрд грн. Додамо борги за газ, які потягнуть ще приблизно на півмільярда, плюс виплачені Українській металургійній компанії 67 млн… Тобто нічого доброго.

Ми недарма говоримо «нібито», оскільки офіційний сайт ІСД вибухнув відповідною заявою, що деякі «безвідповідальні ЗМІ» дуже перекручено й тенденційно подають інформацію. Справи, мовляв, не такі вже й погані — просто була криза й, природно, працювати складно, от і виникла та сама заборгованість, але вона насправді не «та сама», а сума її дещо інша. Платити ніхто не відмовляється, а тому підприємства ІСД «успішно здійснюють погашення заборгованості перед своїми партнерами, у тому числі постачальниками залізорудної сировини». Крім того, відповідно до заяви, ведуться переговори з банками й фінансовими установами — кредиторами компанії про реструктуризацію боргу.

Відверто кажучи, було дивно очікувати від керівництва ІСД інших заяв у цій ситуації, але, на нашу думку, усе не так просто.

Хоч верть-круть, хоч круть-верть

Утім, навислі над промгігантом хмари не такі вже несподівані. Ще наприкінці минулого року було зрозуміло, що становище ІСД не дуже надійне. Тоді розпався, на перший погляд, непорушний союз трьох власників корпорації: відомого своєю любов’ю до колекціонування предметів старовини Сергія Тарути, Віталія Гайдука, який періодично вхо­див-виходив у велику політику, і трохи менш публічного Олега Мкртчяна. Гайдук продав свій пакет акцій партнерам і був такий, відхрестившись від усіх операцій керівництва ІСД: «До наступних угод я не маю ніякого відношення». Чим нагадав конгеніальний виверт Леоніда Черновецького, який зумів реалізувати Правекс-банк буквально за місяць до початку фінансової кризи, що поставила банки під загрозу…

Гайдук пішов,  і з’явилися… росіяни в особі «широковідомого у вузьких колах» Олександра Катуніна — власника трейдингової компанії Carbofer і одного із засновників «Євраз Груп». За всієї поваги до Катуніна й «групи інвесторів», гроші на викуп 50% + 2 акції української корпорації дав російський Зовніш­ощадбанк. До речі, після цього її й українською називати якось не зовсім правильно, тобто взагалі неправильно…

Тоді ж з’явилися чутки. Із добрих — що тепер уже ІСД розгорнеться в нерівній сутичці з конкурентами, оскільки нові інвестори забезпечать і грошима на розвиток, і постійним припливом руди. Із поганих — приміром, The Finansial Times свого часу натякала, що росіяни не проти прикупити й 49 із копійками відсотків акцій, які залишилися. Ті, звичайно, це спростували, мовляв, поки й цього вистачить. 

Як би то не було, прихід «Євразу», а саме цій компанії приписують контроль над «групою інвесторів», дав можливість зітхнути спокійно — з’явилися нові замовлення, а з боргів було дано відстрочку. Проте ніякого економічного дива не сталося: грошей не вистачало ні на сировину, ні на газ. Виникла парадоксальна ситуація: замовлення начебто є, але заплатити за ресурси для їхнього виконання коштів нема, оскільки більша частина сплаченого новим інвестором за акції пішла акціонерам. Із сировиною теж проблема, адже купувати в Україні  її треба в конкурентів, а ввозити з-за кордону невигідно, у чому корпорація давно переконалася.

Розумні люди говорять, що все було б у ІСД добре, оскільки кредити керівництво корпорації витрачало виважено, вкладаючи їх у модернізацію виробництва, та от часу не вистачило. Протримайся вони роки два-три — дивися, і виїхали б на зниженні собівартості продукції.

А що росіяни? Тут треба розуміти одну просту річ, яку, схоже, ніяк не збагнуть багато  наших можновладців, або ж вони просто не хочуть думати через специфічні причини. Бізнесмени начебто уже прозріли, хоч і пізненько. Російські олігархи (читай: Кремль) ділять українські підприємства на два види: унікальні й дублери. Перші треба взяти, щоб зароб­ляти на них гроші, а заразом контролювати про всяк випадок. З дублерами, тобто конкурентами, ситуація складніше — їх треба теж прибрати до рук або хоча б збанкрутувати. Можна і те, і інше — різницю компенсують рідні заводи.

Тому сподіватися на те, що Катунін і компанія знімуть останню сорочку заради порятунку ІСД, наївно, тим більше, що їм поки належить лише трохи більше половини корпорації. А от якщо вона вкрай збанкрутує, тоді можна буде сказати чарівне слово Зовнішощадбанку й викупити відсутні акції. Що тоді? А що завгодно: захочемо — відродимо, захочемо — прикриємо… І все це під мантри про поглиблення українсько-російського промислового співробітництва…

Якось у спробі вбити час довелось перегорнути фундаментальну працю тодішнього Президента країни Леоніда Кучми «Україна — не Росія». Автор, оспівавши природні багатства довіреної йому території, захоплено описував свою діяльність із залучення російських інвесторів. Виходило, що Кучмі чи не на брудершафт довелося пити з тамтешніми магнатами заради того, щоб умовити їх приватизувати українські нафтопереробні заводи. Мовляв, устаткування застаріло, грошей немає і так далі. Вони зовсім  не хотіли, але їх якось умовили… Виходячи з останніх подій, наші можновладці й донині свято вірять, що віддати східному сусідові стратегічне підприємство — це безперечно вигідно й мало не єдиний спосіб забезпечити його нормальну роботу.

Хоча є в Україні структури, в яких уважають інакше. Адже в департамент державної виконавчої служби Мін’юсту із приводу ІСД звернувся не хто інший, як цілком український «Мет­інвест». Компанія Ріната Ахметова не дуже давно зуміла залучити у свою орбіту знаменитий ММК ім. Ілліча, який досі здавався непотоплюваним. Тобто «Метінвест» усерйоз зазіхає на активи свого конкурента, і для Тарути із Мкртчяном світова угода з Ахметовим може стати тим самим виходом, що дозволяє зберегти не тільки обличчя, а й деякі важелі керування своїм підприємством. Схоже, що так воно й буде, бо «Метінвест» — це не тільки гроші та вплив, а й сировина.

Компетентно

Володимир Бойко
Голова правління й генеральний директор ММК ім. Ілліча

— Особисто я міркував протягом року й дійшов висновку, що іншого рішення, ніж об’єднання з українською компанією, немає. Чому не росіяни? А як можна працювати без сировини, коксу, усього іншого?! З Росії завозити, чи що? Це недоцільно.

Я б не сказав, що ІСД намагаються якось штучно збанкрутувати. Наскільки я знаю, за акції там одержали непогані гроші. Не бачу сенсу новому власникові завести в безвихідь підприємства, адже вони дають добрий прибуток.