«Нетверді» позиції

Ще одне високотехнологічне виробництво з великою часткою доданої вартості — під загрозою зникнення: вітчизняні виробники твердих сплавів задихаються від конкуренції з імпортом і кадрового дефіциту.

Україна успадкувала досить розвинену твердосплавну галузь. Свого піку вона досягла наприкінці 80-х років, коли йшлося про прихід більш прогресивного технічного укладу. Але в 90-х виробники вже не мали амбіційних планів, а розв’язували прозаїчні завдання з виживання підприємств у ринковій економіці. Зараз галузь після багаторічних поневірянь дійшла до такої межі, за якою почнеться її повне зникнення.

Про нинішній стан і проблеми твердосплавного виробництва розповідають фахівці, які їх знають аж ніяк не з чуток.

«Головне — кадри й технології»

Іван Галенко, президент асоціації твердосплавних підприємств України:

— У якому стані зараз віт­чизняна твердосплавна промисловість?

— Зі свого досвіду знаю, що навіть у Києві, де свого часу ця галузь динамічно розвивалася, зараз важка ситуація. Вона проявляється в декількох аспектах. Головний — це кадри. Сьогодні грамотних слюсарів, здатних створити виріб, менше, ніж олігархів. Середній вік фахівців у нашій сфері — 60—70 років. Ейфорична ідея про те, що круте іноземне обладнання може компенсувати відсутність кваліфікації, не справдилася. Не можна повністю замінити сучасними виробничими лініями високо­кваліфіковану працю.

— Напевно існують і економічні проблеми?

— Так, особливо — скорочення ринків збуту  у вітчизняних підприємств. Вони не в змозі конкурувати з іноземними компаніями, для яких створені найсприятливіші умови. Свої вироби вони завозять в Україну під виглядом чавуну, сплачуючи мінімум митних платежів. У результаті — 20-відсотковий перекіс  на користь імпорту. Тому зараз ми проходимо «точку вимирання» нашого потенціалу. Уже безповоротно втратили великотоварне виробництво твердосплавних виробів із механічним кріп­ленням. Фактично доведений до банкрутства флагман галузі — Світловодський казенний комбінат твердих сплавів і тугоплавких металів. Із ринку його впевнено витісняє Московський комбінат твердих сплавів, що належить великій компанії зі Швеції, яка, природно, не зацікавлена в існуванні конкурента в Україні.

— Чи можлива реанімація галузі?

— Думаю, так. В Україні залишилося ще досить багато підприємств із випуску твердих сплавів —  близько 20. Серед них є державні, такі як київське НВО «Алкон», а також приватні, як, наприклад, НВО «Донікс» (Донецьк). Але останнє планує винести своє виробництво валків для прокатних станів за межі України — у Болгарію. З’ясувалося, що вигідніше возити робітників за кордон на вахти, ніж займатися випуском в Україні. Крім того, є ще декілька підприємств, кожне з яких має власні технології. Наприклад,  у нас освоєна технологія регенерації металобрухту. Однак на Заході науково-технічний прогрес у цій сфері пішов далеко вперед. Це ще одна перешкода в розвитку твердосплавного виробництва, адже патенти на ці розробки коштують дуже дорого. У наших компаній немає таких грошей.

— Яку роль може відіграти тут держава?

— Кілька років тому уряд ухвалив державну цільову програму з розвитку твердосплавного виробництва. Але голов­ний її недолік, як на мене, у тому, що вона не розв’язувала проблем галузі в ринкових умовах. Тому на сьогодні ця програма фактично померла. Зараз певні надії можна покладати на Податковий кодекс, який, імовірно, ухвалять у найближчому майбутньому. Проект цього кодексу передбачає більшу міру фіскалізації імпортних операцій. Відповідно це створить більш сприятливі умови для внутрішнього виробника, у тому числі й для твердосплавних підприємств.

«Треба інтегруватися»

Сергій Ков’язін, в.о. директора державного науково-виробничого підприємства «Алкон-твердосплав»:

— На ваш погляд, які конкурентні переваги вітчизняної твердосплавної промисловості?

— Якщо говорити  в масштабах країни, то наша основна конкурентна перевага — наявність, так би мовити, сконцентрованої наукової бази та відповідного супроводу виробництва твердих сплавів. Наприклад, у складі нашого підприємства працює науково-конструкторський відділ. Крім того, у структурі НАН України діє Інститут надтвердих матеріалів, з яким «Алкон-твердо­сплав» об’єднаний у один концерн. Тобто існує дуже тісний зв’язок виробничників і дослідників, аж до того, що вчені беруть  безпосередню участь у виготовленні виробів. 

Що ж до «Алкон-твердо­сплаву», то ми конкурентоспроможні за рахунок високотехнологічного дрібносерійного виробництва. Виробляємо невеликі партії унікальних інструментів. У цьому наша перевага перед росіянами. Їхні підприємства націлені на великі партії, дрібносерійний випуск нестандартних виробів їм не цікавий із комерційної точки зору. Наприклад,  ми давно співрорбітничаємо з Калузьким турбінним заводом. Торік майже 50% нашого виробництва забезпечило замовлення цього підприємства. Воно пов’язане з військовою тематикою. Також є попередня домовленість із володимирськими машинобудівниками про нашу участь у виробництві верстатів гідроабразивного різання матеріалів.

Тому у своєму сегменті ми монополісти. Багато організацій, які раніше працювали в Україні в цій сфері, зараз фактично померли. Майже згорнуло свою роботу світловодське об’єднання «Світлокермет». Намагаємося вирішити питання про передачу нам обладнання цього підприємства. Але це дуже важко зробити, оскільки ми перебуваємо у віданні різних відомств: «Алкон-твердосплав» — Національної Академії наук, а «Світлокермет» — Міністерства промислової політики.

— А якщо вести мову про проблеми?

— Їх декілька. Перша — застаріле обладнання. Воно не дозволяє виробляти високоякісну продукцію. Друга — нестача обігових коштів, тому ми не можемо купувати добру сировину в достатній кількості. Зараз Китай, який має 50% покладів вольфраму, веде агресивну політику на ринку сировини для твердосплавного виробництва. Китайці пропонують більш дешевий матеріал, але він неякісний. А російський нам коштує дорожче, ніж наша готова продукція. Третя проблема — брак кваліфікованих кадрів. Персонал нам взяти майже нема звідки. Дарницький металургійний технікум цього року припинив набір студентів на нашу спеціальність. У галузі немає людей середнього віку. Є тільки вчені, що вже закінчують свою кар’єру, і молодь, яка її тільки починає. Правда, є надії на Інститут надтвердих матеріалів, що більш-менш стабільно фінансується.

— Чи потрібна реформа в галузі?

— За останні 20 років на державному рівні твердосплавним виробництвом ніхто не займався. Тільки зараз ми намагаємося щось зробити. Наприклад, «Алкон-твердосплав» переміг на конкурсі бізнес-планів. Ми прагнемо залучити інвесторів. До речі, нами зацікавився Приватбанк. Але його відлякує те, що ми державне підприємство. Утім, така форма власності — це непогано. Це гарантія, що ми нікуди не подінемося з ринку. У принципі, наше виробництво не таке  специфічне, що його обов’язково треба залишати у власності держави. Та поки «Алкон-твердо­сплав» у переліку підприємств, які не підлягають приватизації. Усе-таки твердосплавне виробництво — це базова галузь промисловості. Зараз нам потрібна державна програма розвитку галузі на зразок програм, які діють у Росії в галузі корабле- і літакобудування. Необхідно об’єднати твердосплавні підприємства в концерн, у якому визначити головне підприємство. Воно стане локомотивом розвитку.

Хоча, щоб посісти гідне місце на світовому ринку, потрібна міжнародна інтеграція, насамперед із російськими підприємствами.  Тільки таке партнерство дозволить конкурувати з китайцями, які підтримують свою твердосплавну галузь на державному рівні. За рахунок цього вони встановлюють низькі ціни. Тому Китай має всі шанси монополізувати ринок. Якщо таке станеться, то це дуже негативно позначиться як на Україні, так і на Росії.