Наймолодша фабрика держави та її «війни»

Сірникове протистояння на українському ринку точиться вже 11 років, і вочевидь не на нашу корист.

Рівненська сірникова фабрика унікальна з двох причин. По-перше, це єдине підприємство в Україні, яке промислово випускає сірники (виробництво сувенірних сірників налагоджене ще в кількох містах, зокрема фірмою «Градієнт-плюс» у Дніпропетровську), забезпечуючи ними близько п’ятої частини українського ринку. По-друге, вона чи не єдиний промисловий об’єкт, який в незалежній Україні був збудований із нуля і став до ладу.

Ліси — поліські, верстати — шведські

Сірники вважаються стратегічним товаром, як, до речі, і сіль. Після розпаду СРСР основні їх постачальники до України — чотири білоруські та дев’ять російських фабрик — опинилися за кордоном. Можливо, через такий важливий характер продукції питання побудови сірникового підприємства навіть у кризові дев’яності порівняно легко пройшло крізь бюрократичні перепони, і вже 12 травня 1999 року виробництво у Березному було урочисто, у присутності Президента України, відкрито. Сірниковий агрегат поставила фірма «Шведіш Матч Аренко АВ». За своєю потужністю він здатний виготовляти 625 мільйонів коробок сірників на рік — це приблизно 80% потреб України.

…Сучасний будинок, більш схожий на мотель, — друге за потужністю підприємство в маленькому поліському Березнівському районі. Ще є лісгосп, на базі якого й було створено фабрику, а перші інженери перейшли сюди з рівненського підприємства «Газотрон». Узагалі будь-яка сірникова фабрика — це фактично допоміжне підприємство при потужних лісорозробках. Сировина — поруч. Палички виготовляються із деревини осики, просоченої легкозаймистою речовиною, яка перешкоджає тлінню. Фосфорна доріжка, нанесена на коробку, забезпечує миттєве займання сірника. Хімічні компоненти імпортного виробництва безпечні для довкілля. А власне довкілля — ті самі поліські масиви, на яких із протилежного боку кордону працюють відомі ще з радянських часів сірникові фабрики в білоруських Гомелі, Пінську, Борисові. От тільки ресурс тамтешніх виробників майже вичерпано, сірники вже не відповідають сучасним нормативам ні за якістю, ні за собівартістю і не можуть конкурувати з українськими. Навіть роздрібна ціна їх у Білорусі, країні знаменитих фабрик, є вищою, ніж в Україні. Сірникове виробництво тримається лише завдяки протекціоністській політиці Мінська. Що, у принципі, не означає, що Україні не потрібно було й самій захищати свого виробника.

І причиною тому стала саме шведська техніка. Західне обладнання дісталось не безоплатно, а придбане за кредит, який треба було віддавати буквально з кожної коробки. Це позбавило вітчизняне підприємство можливості провадити гнучку цінову політику, і водночас на український ринок почали масово виходити зарубіжні компанії.

Підтримуй вітчизняний… фальсифікат

Як уже згадувалося, роздрібна ціна білоруських сірників вища за українську, але попри це ввезення їх в Україну було обкладено митом в розмірі аж 18%. При цьому для російських виробників мито — 1%, а продукція Балабанівської (під Москвою) сірникової фабрики почала надходити до нас зовсім безмитно. Середня експортна ціна російських сірників становила 8,04 долара за 1 тис. коробок за ціни на внутрішньому ринку  9,7 долара. Зрозуміло, що Україна стала для Балабанова золотим дном. Більш того, росіяни почали маскувати свою продукцію під українську, використовуючи в малюнках ту саму синьо-жовту кольорову гаму з трохи видозміненим козаком. Між двома країнами спалахнула справжня «сірникова війна».

— Період становлення фабрики в Березному збігся з перевиробництвом сірників в Росії та Білорусі, — говорить директор ТОВ «Українська сірникова фабрика» Михайло Косарев. — Порушивши баланс між обсягами випуску та споживчою потребою, росіяни розпочали їх масовий експорт до України за демпінговими цінами. Відповідно до Закону України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту» наприкінці 2002 ро­­ку ми подали скаргу  для вжиття відповідних заходів. У вересні 2003 ро­ку постановою Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі № АД 81-2003/52-123 були введені антидемпінгові заходи терміном на 5 років щодо імпорту в Україну сірників, вироблених у Росії та Білорусі. Це допомогло тоді збільшити обсяги випуску та реалізації продукції, створити 80 додаткових робочих місць і збільшити кількість працівників до 300. Але росіяни знаходили способи обминути ці перепони: імпортери занижували митну вартість сірників для того, щоб «поглинути» мито, і завозили свій товар через треті країни. Видавали їх і за продукцію зареєстрованих в Україні (в Харкові та Обухові під Києвом) приватних підприємств.

Як наслідок, фабрика почала втрачати ринки збуту. Сірники виготовлялись, але не продавались. Вони просто не витримували конкуренції з іноземним виробником у себе в країні. Той час у Березному нині воліють не згадувати. Сірниками видавали зарплатню, нереалізована продукція вже не вміщалася на складі… З 2005 по 2009 рік підприємство втратило майже десять відсотків українського ринку — з 30 до 21,5%, перетворившись по суті на регіонального виробника, чия продукція збувалася лише в кількох західних областях. І це при тому, що за планом фабрика мала покривати 80 відсотків сірникового попиту в країні. Як анекдот згадують випадок, коли одна національно свідома політична партія розмістила перед виборами заклик підтримувати українського виробника на… контрафактних балабанівських сірниках. Ще трохи виручали березнівців замовлення на виготовлення сувенірних сірників, які надходили із країн Центральної Європи — все ж таки обладнання у рівненчан було найсучаснішим.

— Можливо, пересічний користувач цього не помічає, але за показниками горіння (відсоток сірників, які одразу займаються), за просоченістю деревини, навіть за довжиною палички наша продукція краща за російську, — говорить професор Національного лісотехнічного університету у Львові Борис  Прокопович. — Крім того, рівненська фабрика забезпечує роботою ряд супутніх підприємств: осикову деревину постачає об`єднання «Рівнеліс», картон — Обухівський картонно-па­пе­ро­вий комбінат, парафін — Дрогобицький нафтопереробний комбінат. Клей надходить із Сєверодонецька, тара — із Жидачівського комбінату, а пакувальний папір — із місцевої Моквинської паперової фабрики.

Для потреб підприємства на рік потрібно 15–17 тис. м3 осики, а щорічний обсяг її вирубок тільки на Рівненщині перевищує 35 тис. м3. Осика — єдине дерево, яке легко піддається подрібненню на соломку, причому вона повинна  бути певного віку, оскільки стару неможливо добре обробити. Дефіцитним матеріалом є лише червоний фосфор, без якого сірник не займеться. Але на міжнародному ринку його достатньо. Пропонують Німеччина, Казахстан, Росія та ін. Річна потреба в ньому становить лише кілька тонн.

Надія на мито

Після напружених боїв з російськими конкурентами, які супроводжувалися походами на Київ, пікетуваннями березнівцями будівель Кабміну та Міністерства економіки, наприкінці 2009 року українська Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі нарешті запровадила ввізне мито для іноземних сірників в розмірі 11,3%, незалежно від країни походження, строком на три роки. Згідно з висновками МКМТ, протягом останніх п’яти років частка імпорту в споживанні сірників в Україні зросла до 81,8%, обсяги виробництва на українському підприємстві впали на 10%, а продажі скоротилися на 16,1%.

Загалом, таке рішення більшою чи меншою мірою відповідає інтересам українських виробників. Хоча неважко помітити, що в столичних торгових мережах і сьогодні сірники з козаком на етикетці — фактично російська підробка (її легко визначити за нижчою якістю паперу, гіршою поліграфією та ширшою фосфорною доріжкою). Вітчизняні ж сірники в Києві чомусь продаються лише з рук, на базарах та в закладах роздрібної торгівлі.