За два кроки від космосу

Меморіальна дошка з профілем Головного конструктора ракетної техніки зустрічає абітурієнтів, студентів і викладачів біля входу до головного корпусу Київського політехнічного інституту. На другому поверсі – аудиторія його імені, де і сьогодні слухають лекції студенти механіко-машинобудівного інституту, того самого, на який вступив 1924 року випускник Одеської будівельної професійної школи Сергій Корольов.

Сергій Павлович навчався­ в КПІ лише два перших роки свого студентського життя, здобувши тут базову підготовку. У 1926 році він перевівся до Московського вищого технічного училища (тепер – МДТУ ім. М. Баумана), яке закінчив у 1929 році, взявши за тему дипломного проекту власну реальну розробку легкомоторного двомісного літака СК-4. Над ним Сергій Корольов почав працювати ще в КПІ, а на час захисту диплома літак уже проходив льотні випробування.

Повітроплавний гурток КПІ діяв довго й плідно. Початок Першої світової війни припиняє роботу гуртка – більшість його членів мобілізовано в авіачастини. Та з 1920 року під керівництвом енергійного ректора Вікторина Боброва в КПІ розпочинається перебудова, і через рік в головному корпусі влаштовується дослідна лабораторія двигунів та авіабудування, яка надалі стала навчально-виробничою базою для введення на механічному факультеті КПІ авіаспеціалізації. Відновлю­ється робота авіагуртка, він перетворюється на Авіаційне науково-технічне товариство. Згодом у КПІ з’являється авіаційний факультет. Саме в цей період великого ентузіазму та захоплення авіацією вступає до КПІ Сергій Корольов.

Проте авіацією він заціка­вився­ значно раніше. Першим поштовхом стали враження від демонстраційного польоту Сергія Уточкіна над базарною площею Ніжина  влітку 1910 року. І за півстоліття по тому, на початку шістдесятих років, він у найменших деталях розповідав про це групі льотчиків – кандидатів на зарахування до загону космонавтів. Реальну нагоду познайомитися з авіацією і авіаторами­  Сергій ­Корольов мав на початку двадцятих років у Одесі, куди переїхала його родина. Там, у Хлібній гавані, базувався 3-й загін гідроавіації Чорноморського флоту – ГІДРО-3, де Сергій­ уперше мав змогу спочатку зблизька роздивитись справжні літаки, потім потрошку  допомагати льотчикам і механікам в їхньому обслуговуванні.

В умовах загального сприяння авіації в країні немов гриби після дощу зростали всілякі аерокурси, аерогуртки, аерокутки, а осередки Товариства друзів повітряного флоту з’являлися навіть у радянських представництвах за кордоном. Членом його одеського відділення став і Сергій Корольов. Літо 1923 року було для юнака часом першого знайомства зі спеціальною літературою, якої доволі багато отримувало Товариство. Частина книг надійшла з Німеччини й була присвячена окремим питанням конструювання літальних апаратів, стабілізації, розрахунку навантажень тощо. Головною перепоною для більшості новоспечених аматорів авіації була мова цих книжок. Сергій, який вивчав німецьку в будпрофшколі, сам визвався перекласти одну з робіт, щоб підготувати на її базі лекцію. За кілька тижнів Сергій Корольов прочитав у Товаристві авіації і повітроплавання України і Криму (ТАПУК) свою першу доповідь, а з осені став фактично штатним лектором Товариства. Він виступав перед працівниками підприємств і навчальних закладів, у порту та прилеглих до міста селах. Але лекторська діяльність його все ж таки не задовольняла –    мріяв створювати планери й літати на них. Він уже розумів, що знаскоку нічого не збудуєш, що конструювання вимагає ґрунтовних теоретичних знань і умінь. Тож до справи він взявся лише наприкінці 1923 року. Робота над власним проектом на деякий час стала головною, хоча невдовзі на нього чекали випускні іспити в будпрофшколі. Але саме ці місяці остаточно зумовили його вибір життєвого шляху: тільки авіація! Тим більше, що його проект безмоторного літака К-5 був прийнятий Товариством.

Найбільшим бажанням Сергія стало вступити до Військово-повітряної академії в Москві. Утім, на заваді стояв вік – до Академії брали лише кадрових молодших командирів, і  документів у нього не прийняли. Остаточний вибір допоміг зробити вітчим Григорій Михайлович Баланін – він сам отримав у 1913 році диплом КПІ і про школу київських авіаконструкторів знав не з чуток.

У своїй заяві до прий­мальної комісії Київського політехнічного інституту Сергій Корольов писав: «…Закінчив Першу будівельну профшколу в Одесі. У процесі навчання відбув практику на ремонтних роботах підручним черепичника. Рік і вісім місяців працював у конструкторській секції губвідділу Товариства авіації та повітроплавання України й Криму. Мною сконструйовано безмоторний літак оригінальної конструкції К-5. Проект і креслення літака після перевірки всіх розрахунків визнано доцільними для будування й направлено для затвердження в Харків… Окрім того, упродовж року я керував гуртками планеристів в управлінні порту та на заводі імені Марті і Бадіна. Усі необхідні знання з розділів вищої математики і спеціального повітроплавання здобув самотужки, користуючись лише покажчиком літератури технічної секції…».

Утім, навіть ці, доволі серйозні, як на такий юний вік, здобутки спочатку не дуже переконали членів приймальної комісії інституту. І знов став на заваді вік, а ще – відсутність робітничого стажу. Довелося звертатися за направленням на навчання до губернського відділення профспілки працівників освіти, членом якої він, як лектор ТАПУКу , був, і Корольов увійшов у сім’ю студентів авіаційного факультету КПІ.

Київ не був для Сергія чужим містом. Тут він колись жив із мамою, тут мешкали його дядьки. До речі, в квартирі одного з них, материного брата Юрія Миколайовича Москаленка, на вулиці Костельній, 6, він спочатку і знайшов собі притулок. Згодом Сергію вдалося винайняти куток поближче до інституту – на вулиці Багговутівській. Доволі близько від КПІ – на розі Володимирської і Фундуклеївської – розташовувалася газетна експедиція, куди він улаштувався на роботу – рознощиком преси по кіосках. Корольов, як і більшість з його однокурсників, сам зароб­ляв на прожиток. А ще, як особа непролетарського походження, він мав платити за навчання. Тож Сергій не гребував ніякою роботою – бувало, і товарні вагони розвантажував на вокзалі, а якось навіть знявся в масовці фільму «Трипільська трагедія», яку ставила Ялтинська кіностудія.

Утім, головним у житті Сергія Корольова було навчання. За спогадами одно­курсників, вчився добре, тож і заліки найчастіше отримував, як кажуть сьогоднішні студенти, «автоматом». Заняття були складними, але цікавими, адже курси загальнотехнічних дисциплін читали не просто викладачі, а діючі вчені, що не могло не позначатися на навчальному процесі. Створювалися наукові студентські гуртки і семінари з секціями за факультетськими спеціальностями, зміцнювалися зв’язки з відроджуваними підприємствами. У 1925 році в інституті з’явився навіть гурток із вивчення світового простору, до складу якого увійшли не лише студенти, а й ентузіасти-професори. Головним тодішнім захопленням Сергія Корольова була авіація, тим більше, що планерний гурток КПІ, членом якого він став у перші ж дні свого студентства,  працював дуже активно.

У той період інститутські планеристи займалися не лише конструюванням, а й будівництвом своїх апаратів. Річ у тім, що дві розробки старшокурсників КПІ — рекордного планера КПІР-4 і навчального КПІР-3 – були визнані кращими на Всеукраїнському конкурсі проектів планерів, і гуртківці почали готувати їх до щорічних змагань у Коктебелі. Роботи вистачало всім аматорам безмоторної авіації, і нею до певної міри перевірялися на міцність студентські мрії про небо. Корольов працював самовіддано і вміло – ось де стали у пригоді навички, здобуті ним у Хлібній гавані й в Одеській будпрофшколі. Але він відчував, що це все ж таки не зовсім те, чого йому хотілося: в інституті вже сформулювався міцний конструкторський колектив, увійти до якого новачку, та ще й значно молодшому за більшість його членів, було важко. Утім, час, проведений у авіамайстернях, обіцяв обернутися самостійними польотами – у гуртку діяло залізне демократичне правило: літають лише ті, хто будував. І влітку 1925 року він уперше відчув себе пілотом.

Інститутські планеристи тренувалися на колишньому Скаковому полі – місцині, де за кілька років по тому зростуть павільйони Київської кіностудії. Територія була рівнинною, тож ні про які висхідні потоки і мови бути не могло. Планери запускали з амортизаторів, тому найчастіше польоти не були дуже довгими, але й ці хвилини  для багатьох визначали все їхнє подальше життя. Тут «ставали на крило» не лише  майбутні льотчики, а й інженери, які згодом, попри перешкоди й невдачі, усі свої сили віддадуть розвиткові авіації. До речі, саме тут під час одного з польотів перша така неприємність спіткала й ­Сергія Корольова: його планер почав втрачати швидкість, а отже і керованість, і врешті-решт зіштовхнувся зі сталевою трубою, яка стирчала з купи будівельного сміття на краю поля. На щастя, серйозних ушкоджень не зазнали ані пілот, ані конструкція, тож за кілька днів планер було відремонтовано.

За навчанням і роботою другий курс пролетів як один день. Сергій ­Корольов відчував, як багато дали йому два роки в Київському політехнічному,­ але при цьому добре розумів, що лише почав наближатися до здійснення своїх планів. Він знову замислювався про Москву, де працював Андрій Туполєв та інші відомі всій державі вчені та інженери-авіабудівники, там був Центральний аерогідро­­­­­динамічний інститут імені М.Жуковського – знаменитий ЦАГІ, який в тісному контакті з підприємствами займався найсучаснішими дослідженнями в галузі авіабудування. А ще саме того року до Москви перевели і його вітчима з матір’ю. В одному з перших листів з нового місця вони повідомили його, що авіаційне відділення відкрито у Московському вищому технічному училищі ім. М. Баумана.­ Це було остаточним аргументом, і влітку 1926 року Сергій Корольов подав заяву про переведення його до МВТУ.

Починалося нове життя. Попереду були нові розробки: спочатку планерів, згодом – літаків, потім крилатих ракет, експериментальних літаків із ракетними двигунами. А ще – несправедливі звинувачення і репресії, табір і робота в «шарашці», реабілітація і нові розробки. Попереду були перші космічні супутники та найбільше відкриття ХХ століття – завоювання людиною космосу… Попереду — посади, учені звання, титули­ та найвищі державні нагороди…  Усе це було згодом… Але стартовим майданчиком цієї щасливої і трагічної долі став Київський політехнічний інститут, де щоденно в меморіальній аудиторії ім. С.Корольова навчаються студенти, де в Державному політехнічному музеї славетний шлях підкорювача космосу представлений окремою експозицією, де про людину, що змінила світ, нагадує скромний барельєф на фасаді історичної будівлі КПІ.