За два кроки від космосу
Меморіальна дошка з профілем Головного конструктора ракетної техніки зустрічає абітурієнтів, студентів і викладачів біля входу до головного корпусу Київського політехнічного інституту. На другому поверсі – аудиторія його імені, де і сьогодні слухають лекції студенти механіко-машинобудівного інституту, того самого, на який вступив 1924 року випускник Одеської будівельної професійної школи Сергій Корольов.
Сергій Павлович навчався в КПІ лише два перших роки свого студентського життя, здобувши тут базову підготовку. У 1926 році він перевівся до Московського вищого технічного училища (тепер – МДТУ ім. М. Баумана), яке закінчив у 1929 році, взявши за тему дипломного проекту власну реальну розробку легкомоторного двомісного літака СК-4. Над ним Сергій Корольов почав працювати ще в КПІ, а на час захисту диплома літак уже проходив льотні випробування.
Повітроплавний гурток КПІ діяв довго й плідно. Початок Першої світової війни припиняє роботу гуртка – більшість його членів мобілізовано в авіачастини. Та з 1920 року під керівництвом енергійного ректора Вікторина Боброва в КПІ розпочинається перебудова, і через рік в головному корпусі влаштовується дослідна лабораторія двигунів та авіабудування, яка надалі стала навчально-виробничою базою для введення на механічному факультеті КПІ авіаспеціалізації. Відновлюється робота авіагуртка, він перетворюється на Авіаційне науково-технічне товариство. Згодом у КПІ з’являється авіаційний факультет. Саме в цей період великого ентузіазму та захоплення авіацією вступає до КПІ Сергій Корольов.
Проте авіацією він зацікавився значно раніше. Першим поштовхом стали враження від демонстраційного польоту Сергія Уточкіна над базарною площею Ніжина влітку 1910 року. І за півстоліття по тому, на початку шістдесятих років, він у найменших деталях розповідав про це групі льотчиків – кандидатів на зарахування до загону космонавтів. Реальну нагоду познайомитися з авіацією і авіаторами Сергій Корольов мав на початку двадцятих років у Одесі, куди переїхала його родина. Там, у Хлібній гавані, базувався 3-й загін гідроавіації Чорноморського флоту – ГІДРО-3, де Сергій уперше мав змогу спочатку зблизька роздивитись справжні літаки, потім потрошку допомагати льотчикам і механікам в їхньому обслуговуванні.
В умовах загального сприяння авіації в країні немов гриби після дощу зростали всілякі аерокурси, аерогуртки, аерокутки, а осередки Товариства друзів повітряного флоту з’являлися навіть у радянських представництвах за кордоном. Членом його одеського відділення став і Сергій Корольов. Літо 1923 року було для юнака часом першого знайомства зі спеціальною літературою, якої доволі багато отримувало Товариство. Частина книг надійшла з Німеччини й була присвячена окремим питанням конструювання літальних апаратів, стабілізації, розрахунку навантажень тощо. Головною перепоною для більшості новоспечених аматорів авіації була мова цих книжок. Сергій, який вивчав німецьку в будпрофшколі, сам визвався перекласти одну з робіт, щоб підготувати на її базі лекцію. За кілька тижнів Сергій Корольов прочитав у Товаристві авіації і повітроплавання України і Криму (ТАПУК) свою першу доповідь, а з осені став фактично штатним лектором Товариства. Він виступав перед працівниками підприємств і навчальних закладів, у порту та прилеглих до міста селах. Але лекторська діяльність його все ж таки не задовольняла – мріяв створювати планери й літати на них. Він уже розумів, що знаскоку нічого не збудуєш, що конструювання вимагає ґрунтовних теоретичних знань і умінь. Тож до справи він взявся лише наприкінці 1923 року. Робота над власним проектом на деякий час стала головною, хоча невдовзі на нього чекали випускні іспити в будпрофшколі. Але саме ці місяці остаточно зумовили його вибір життєвого шляху: тільки авіація! Тим більше, що його проект безмоторного літака К-5 був прийнятий Товариством.
Найбільшим бажанням Сергія стало вступити до Військово-повітряної академії в Москві. Утім, на заваді стояв вік – до Академії брали лише кадрових молодших командирів, і документів у нього не прийняли. Остаточний вибір допоміг зробити вітчим Григорій Михайлович Баланін – він сам отримав у 1913 році диплом КПІ і про школу київських авіаконструкторів знав не з чуток.
У своїй заяві до приймальної комісії Київського політехнічного інституту Сергій Корольов писав: «…Закінчив Першу будівельну профшколу в Одесі. У процесі навчання відбув практику на ремонтних роботах підручним черепичника. Рік і вісім місяців працював у конструкторській секції губвідділу Товариства авіації та повітроплавання України й Криму. Мною сконструйовано безмоторний літак оригінальної конструкції К-5. Проект і креслення літака після перевірки всіх розрахунків визнано доцільними для будування й направлено для затвердження в Харків… Окрім того, упродовж року я керував гуртками планеристів в управлінні порту та на заводі імені Марті і Бадіна. Усі необхідні знання з розділів вищої математики і спеціального повітроплавання здобув самотужки, користуючись лише покажчиком літератури технічної секції…».
Утім, навіть ці, доволі серйозні, як на такий юний вік, здобутки спочатку не дуже переконали членів приймальної комісії інституту. І знов став на заваді вік, а ще – відсутність робітничого стажу. Довелося звертатися за направленням на навчання до губернського відділення профспілки працівників освіти, членом якої він, як лектор ТАПУКу , був, і Корольов увійшов у сім’ю студентів авіаційного факультету КПІ.
Київ не був для Сергія чужим містом. Тут він колись жив із мамою, тут мешкали його дядьки. До речі, в квартирі одного з них, материного брата Юрія Миколайовича Москаленка, на вулиці Костельній, 6, він спочатку і знайшов собі притулок. Згодом Сергію вдалося винайняти куток поближче до інституту – на вулиці Багговутівській. Доволі близько від КПІ – на розі Володимирської і Фундуклеївської – розташовувалася газетна експедиція, куди він улаштувався на роботу – рознощиком преси по кіосках. Корольов, як і більшість з його однокурсників, сам заробляв на прожиток. А ще, як особа непролетарського походження, він мав платити за навчання. Тож Сергій не гребував ніякою роботою – бувало, і товарні вагони розвантажував на вокзалі, а якось навіть знявся в масовці фільму «Трипільська трагедія», яку ставила Ялтинська кіностудія.
Утім, головним у житті Сергія Корольова було навчання. За спогадами однокурсників, вчився добре, тож і заліки найчастіше отримував, як кажуть сьогоднішні студенти, «автоматом». Заняття були складними, але цікавими, адже курси загальнотехнічних дисциплін читали не просто викладачі, а діючі вчені, що не могло не позначатися на навчальному процесі. Створювалися наукові студентські гуртки і семінари з секціями за факультетськими спеціальностями, зміцнювалися зв’язки з відроджуваними підприємствами. У 1925 році в інституті з’явився навіть гурток із вивчення світового простору, до складу якого увійшли не лише студенти, а й ентузіасти-професори. Головним тодішнім захопленням Сергія Корольова була авіація, тим більше, що планерний гурток КПІ, членом якого він став у перші ж дні свого студентства, працював дуже активно.
У той період інститутські планеристи займалися не лише конструюванням, а й будівництвом своїх апаратів. Річ у тім, що дві розробки старшокурсників КПІ — рекордного планера КПІР-4 і навчального КПІР-3 – були визнані кращими на Всеукраїнському конкурсі проектів планерів, і гуртківці почали готувати їх до щорічних змагань у Коктебелі. Роботи вистачало всім аматорам безмоторної авіації, і нею до певної міри перевірялися на міцність студентські мрії про небо. Корольов працював самовіддано і вміло – ось де стали у пригоді навички, здобуті ним у Хлібній гавані й в Одеській будпрофшколі. Але він відчував, що це все ж таки не зовсім те, чого йому хотілося: в інституті вже сформулювався міцний конструкторський колектив, увійти до якого новачку, та ще й значно молодшому за більшість його членів, було важко. Утім, час, проведений у авіамайстернях, обіцяв обернутися самостійними польотами – у гуртку діяло залізне демократичне правило: літають лише ті, хто будував. І влітку 1925 року він уперше відчув себе пілотом.
Інститутські планеристи тренувалися на колишньому Скаковому полі – місцині, де за кілька років по тому зростуть павільйони Київської кіностудії. Територія була рівнинною, тож ні про які висхідні потоки і мови бути не могло. Планери запускали з амортизаторів, тому найчастіше польоти не були дуже довгими, але й ці хвилини для багатьох визначали все їхнє подальше життя. Тут «ставали на крило» не лише майбутні льотчики, а й інженери, які згодом, попри перешкоди й невдачі, усі свої сили віддадуть розвиткові авіації. До речі, саме тут під час одного з польотів перша така неприємність спіткала й Сергія Корольова: його планер почав втрачати швидкість, а отже і керованість, і врешті-решт зіштовхнувся зі сталевою трубою, яка стирчала з купи будівельного сміття на краю поля. На щастя, серйозних ушкоджень не зазнали ані пілот, ані конструкція, тож за кілька днів планер було відремонтовано.
За навчанням і роботою другий курс пролетів як один день. Сергій Корольов відчував, як багато дали йому два роки в Київському політехнічному, але при цьому добре розумів, що лише почав наближатися до здійснення своїх планів. Він знову замислювався про Москву, де працював Андрій Туполєв та інші відомі всій державі вчені та інженери-авіабудівники, там був Центральний аерогідродинамічний інститут імені М.Жуковського – знаменитий ЦАГІ, який в тісному контакті з підприємствами займався найсучаснішими дослідженнями в галузі авіабудування. А ще саме того року до Москви перевели і його вітчима з матір’ю. В одному з перших листів з нового місця вони повідомили його, що авіаційне відділення відкрито у Московському вищому технічному училищі ім. М. Баумана. Це було остаточним аргументом, і влітку 1926 року Сергій Корольов подав заяву про переведення його до МВТУ.
Починалося нове життя. Попереду були нові розробки: спочатку планерів, згодом – літаків, потім крилатих ракет, експериментальних літаків із ракетними двигунами. А ще – несправедливі звинувачення і репресії, табір і робота в «шарашці», реабілітація і нові розробки. Попереду були перші космічні супутники та найбільше відкриття ХХ століття – завоювання людиною космосу… Попереду — посади, учені звання, титули та найвищі державні нагороди… Усе це було згодом… Але стартовим майданчиком цієї щасливої і трагічної долі став Київський політехнічний інститут, де щоденно в меморіальній аудиторії ім. С.Корольова навчаються студенти, де в Державному політехнічному музеї славетний шлях підкорювача космосу представлений окремою експозицією, де про людину, що змінила світ, нагадує скромний барельєф на фасаді історичної будівлі КПІ.