Об’єднані однією метою

Виробничники і вчені, вони ж ректори технічних ВНЗ, намітили конкретні кроки з інтенсивного й масштабного впровадження інновацій і високих технологій.

«Інноваційний розвиток­ України шляхом об’єд­нання можливостей влади, бізнесу, освіти і науки» — такою була тема виїзного засідання президії Спільного представницького органа сторони роботодавців на національному рівні, президії ради Федерації роботодавців України та Асоціації ректорів вищих технічних навчальних закладів країни, яка відбулася недавно в Харкові. Питання, які порушувалися на ньому, стосувалися формування ефективної моделі інноваційної стратегії держави й створення умов для становлення високотехнологічної індустрії.

Питання ці назріли давно, і де ж їх ще вирішувати, як не в Харкові — провідному науковому й промисловому центрі країни з багатими інженерними традиціями. До того ж збори приймала Індустріальна група УПЕК — одна з найбільших в Україні приватних компаній, які спеціалізуються в машинобудівному бізнесі, виробник комплектувальних, вузлів і обладнання для залізничної, автомобільної, сільськогосподарської, машинобудівної та металургійної галузей.

Ще вісім років тому ІГ УПЕК взяла курс на впровадження інноваційних продуктів і сьогодні прагне того, щоб інтелектуальна частина становила не менше половини в ціні високотехнологічних виробів. Наскільки успішно — учасники засідання мали можливість ­переконатися самі: перед початком «розмовної» частини вони відвідали  Харківський підшипниковий завод, який входить до УПЕК, де ознайомилися із впровадженням високоінтелектуальної продукції та новітніх інженерних розробок для базових галузей ­машинобудівної промисловості.

Але приклад УПЕК — скоріше виняток із правил, які панують у вітчизняному бізнесі. Тому він, бізнес, зацікавлений у прогресі, шукає шляхи виправлення ситуації, ініціюючи розробку та ухвалення конкретних рішень для підвищення інноваційного потенціалу країни.

— Ми точно знаємо, що нам необхідно й чого не вистачає. Розрив між наукою та практикою, що склався за 20 років, — це перешкода не тільки для розвитку науки, а й бізнесу, — сказав на засіданні перед авторитетною аудиторією, що включала керівників понад 40 великих промислових підприємств, наукових і навчальних закладів країни, голова президії ради Федерації роботодавців України Дмитро­ Фірташ. — Бо ми, як правило, купуємо технології та фахівців за кордоном. Україна не відновила втрачений з різних причин процес тісної взаємодії науки і виробництва, який ґрунтується на всебічному використанні науково-виробничого потенціалу держави, можливостях запровадження на підприємствах винаходів науковців та сучасних технологій, системі підготовки професійних кадрів. Зрозуміло, що ми пережили лихоліття, коли треба було просто виживати. Але вижили, а тепер необхідно піднімати планку вище й думати, що робити сьогодні, щоб стати конкурентоспроможними у світі, як прискореними темпами надолужити згаяні можливості.

Ми стоїмо перед необхідністю розпочати процес, який відповідав би сучасним світовим тенденціям. Як показує досвід розвинених країн світу, вплив інноваційного фактора на економіку має відбуватися за умови досягнення єдності інтересів і встановлення злагоджених стосунків між владою, бізнесом та науковими інституціями. Саме тому бізнесом та науковцями вже був зроблений важливий крок – підписано Меморандум про стратегічне співробітництво між роботодавцями та Асоціацією ректорів вищих технічних навчальних закладів України. Він має стати ефективною платформою діалогу між бізнесом та наукою. Мета цього документу — об’єднати ресурси, потенціал і досвід промислових підприємств та наукових центрів для реалізації спільних проектів щодо підвищення ефективності та конкуренто­­­­спроможності економіки­ на­шої країни, – відзначив Дмитро Фірташ.

SKF і Herkules проти УПЕК

Світовий лідер підшипникової промисловості шведська компанія SKF, яка входить до знаменитої групи Валленберга, що контролює приблизно чверть шведської економіки, запропонувала ВАТ «Російські залізниці» принципово новий касетний підшипниковий пристрій вартістю 400 євро. При тому, що начебто аналогічні за формальним застосуванням вироби Харківського підшипникового заводу (ХАРП) коштували $130. Спочатку харків’янам здавалося, що величезна різниця в ціні не дозволить реалізувати цю пропозицію незважаючи навіть на світовий авторитет SKF. Однак техніко-економічні розрахунки та обґрунтування, зроблені­ спільно SKF і РЗ, довели ­переконливу окупність нового продукту. Він дорогий, зате дуже надійний, має втричі більший робочий ресурс і докорінно вдосконалює всю систему сервісу на залізницях. Перед керівництвом ІГ УПЕК постало питання: або через два роки, на час оголошеного тендера, українці представлять продукт, який за своїми характеристиками буде не гірше, або через три-п’ять років просто змушені будуть піти з російського ринку, залишивши собі вторинні послуги з ремонту застарілого обладнання.

Схожа історія виникла й на іншому важливому напрямі діяльності УПЕК — верстатобудівному. Світовий лідер верстатобудування німецька сімейна компанія Herkules, очолювана вже сьомим поколінням її власників, яка забезпечує­ близько 75% світових продажів великого шліфуваль­ного обладнання, запропо­­нувала російським металур­гам нову генерацію вальце­-шліфувальних верстатів. У порівнянні з українськими німецькі верстати забезпечують приблизно в чотири рази більшу точність із утричі більшою продуктивністю. Стартова ціна цього обладнання — 2—2,5 млн євро. У той же час харківські верстати, якими раніше оснащувалися 80% металургійних підприємств РФ, коштували 700 тис. євро. Але, як виявилося, ця цінова різниця з лишком перекривається німецькою продуктивністю і якістю. Тим більше що вимоги до метало­прокату у світі стають дедалі жорсткішими.

— Безперспективність цінової конкуренції змусила нас перейти у високотехнологічний, а тому високорентабельний сектор елітного­ машинобудування, — за­уважує президент ІГ УПЕК Анатолій Гіршфельд. — Нас зустріла найжорсткіша конкуренція вже не з китайськими й білоруськими, а зі світовими лідерами. Причому боротьба точилася не на якихось віддалених, а на наших рідних ринках країн СНД.

Усе це свідчить про те, що значну частину ціни високо­технологічної продукції останніх поколінь становить так званий не­мате­ріальний компонент, тобто вартість знань, технологій, ноу-хау, спеціальних інженерних рішень. А в продукції підприємств України здебільшого — матеріали, енергія, заробітна плата.

Інтелект — це… власність!

Уперше у світовій економіці прецедент виник ще десять років тому, коли у формальному грошовому обчисленні інтелектуального продукту виробили більше, ніж матеріального. Понад­­ 50% валового обсягу бізнес-угод були здійснені в немате­­ріальній сфері.

Понад 80% приросту ВВП у всіх провідних країнах «великої двадцятки» сьогодні припадає на нові знання, втілені в нових продуктах. І, нарешті, інтелектуальна складова майже в усіх світових лідерів верстато­будування сьогодні перевищує 50%.

— У суперечках про інноваційний сценарій України, а якщо сказати чесно — про причини його відсутності, одним із центральних є питання про те, яка ж із чотирьох сторін — держава, наука, великий бізнес чи інноваційна інфраструктура — є головною. Для мене відповідь очевидна: безперечно, бізнес, — говорить директор­ ІГ УПЕК із досліджень, розробок та інформаційних технологій Едуард Сімсон, відомий учений, доктор технічних наук, професор, ­лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, автор понад 200 наукових статей і монографій у галузі оптимального проектування складних конструкцій.

За всієї важливості науки як постачальника інтелектуальних ресурсів і нових спеціальних знань останні тільки тоді стають за визначенням інноваціями, коли вони запускаються в ринковий оборот. А це робить саме великий бізнес. Навіть в економічно розвинених країнах із величезним ВВП лише 20—30% інвестицій у новації робить держава, та й то найчастіше державний бізнес. Інші 70—80%, звичайно, інвестує приватний бізнес, і не тому, що він реалізує якісь постанови уряду, а тому, що постійне впровадження інновацій — це запорука виживання у жорсткій конкурентній боротьбі, яка весь час вимагає створення нових продуктів.

Треба сказати, що ганебна цифра оплати праці наших учених у певному сенсі є ресурсом конкурентоспроможності, причому тим більше, чим вище інтелектуальний компонент у вартості продукту — енергоносії та матеріали за біржовими цінами коштують у світі приблизно однаково, і лише вартість інтелектуального ресурсу відрізняється колосально. Можна говорити про безсторонність цього факту. Але, з іншого боку, це величезний потенціал, можливість ривка з подальшим відновленням справедливості.

Світові лідери виробництва в середньому три патенти на день (до 1000 на рік!) або купують, або реєструють. Приклад — та ж шведська SKF.

— А в нас до 2000 року — жодного патенту, — відзначає професор Сімсон. — І річ тут не в прогалинах статистики радянського типу. Так чи інакше, цей показник відображає відсутність інноваційного процесу. Треба було
освоїти технологію зваженого виділення тих компонен­тів розробки нових продуктів, які ми не в змозі зробити самі, вчасно ухвалити рішення щодо трансферу наукових знань з-за кордону, якщо немає вітчизняних партнерів, і це один із ключових моментів.

Зуміти відменеджувати роз­­робку, над якою працюють одночасно в НТУ «Харківський політехнічний інститут», у власних КБ, у Німеччині та в Японії, сполучити строки, стандарти — цього в нас не навчають, спеціальності інноваційного менеджера нема. А це важливо, бо у світі навіть найбільші компанії власними силами всі інноваційні розробки виконати не можуть. Їм
бракує якихось знань, а час не чекає. В ІГ УПЕК також приблизно 30% відсутніх знань доводиться залучати здалеку. І 70% — це чудовий показник того, що може розроблятися силами самої компанії.

Один з останніх проектів ІГ УПЕК, продемонстрований учасникам наради в Харкові, — високоефективна кліматотехніка класу high-tech, яка включає безфреонове холодильне обладнання й теплові насоси на повітряному циклі. Теоретично про це було відомо півстоліття тому, але щоб змусити повітря стати термодинамічним агентом, потрібні були технології. Це високоефективні турбокомпресори, теплообмінники та безконтактні динамічні підшипники, високообертові електродвигуни, які працюють на неконтактних підшипниках. Усе це власні розробки фахівців ІГ.

До речі, харківські інженери щойно повернулися зі США з міжнародної виставки холодильного й теплового обладнання, до того були на головній європейській. Нічого схожого у світі ще немає.

Головні гравці

Податковий інспектор дивується: як це в УПЕК примудрилися інтелектуальну власність поставити поряд із матеріальними активами? І починаються дискусії з податківцями. Бо практики такої нема. Доводиться створювати судові прецеденти, доводячи, що це така ж власність, у яку вкладені кошти, і закономірне право підприємства ставити її на баланс і амортизувати.

Навіть новий Податковий кодекс не орієнтований на інноваційний розвиток економіки. Він передбачає збільшення надходжень у бюджет за рахунок розширення податкової бази та підвищення рівня податкового навантаження. Тому дуже важливою складовою для законодавчого поля інноваційної діяльності мають стати закон і нормативні акти, у яких будуть урегульовані питання надання податкових і митних пільг генераторам інновацій.

Узагалі, як тільки держава намагається лінійним способом фінансувати інноваційну­ діяльність у вигляді технопарків або цільових програм, це закінчується або фінансуванням за залишковим принципом, або правоохоронні органи потім роками шукають, куди поділися бюджетні гроші. Зрозуміло, що можливості державного бюджету будуть украй обмежені в найближчі кілька років. Завдання держави — створити ефективне законодавство й здійснити комплекс заходів саме зі стимулювання високотехнологічної промисловості для того, щоб відновити свою функцію замовника.

На думку голови ради Асоціації ректорів вищих технічних навчальних закладів України, ректора Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут» Михайла­ Згуровського, важливою є
координувальна роль влади­ у створенні інноваційної моделі. Головні гравці — високотехнологічний бізнес, який тягне за собою всю модель розвитку, університети, які готують якісний персонал, і наукові групи або колективи, які генерують ноу-хау для модернізації товарів та послуг. Але їх роботу та взаємодію необхідно упорядкувати. До прикладу, у розвинених країнах освіта і наука об’єднані й зосереджені в університетах.

— У нас історично склалися дві системи — академічних наукових інститутів та університетів. Між ними часто існують бар’єри, і це, по суті, погано для обох систем, — упевнений М. Згуровський. — Молодь не вчиться на новітніх досягненнях науки, а академічна наука убожіє тому, що не поповнюється молоддю. На законодавчому рівні необхідно створювати таке інноваційне середовище, де освіта і наука будуть об’єднані. Або візьмемо ще одну серйозну проблему. Переважну більшість українських патентів пишуть самі вчені, які легко розкривають головну ідею винаходу, але не вміють юридичним шляхом її захистити. Окрім того, між патентуванням та впровадженням товару або послуги у нас існує величезний розрив. Це пов’язано з тим, що наукові установи або університети вимагають від учених лише підготовки та реєстрації патентів, а не кількості проданих ліцензій, кількості заснованих стартап-компаній або обсягів зароблених грошей за рахунок комерціалізації винаходів.

Партнерство заради прогресу

На нараді говорилося про те, що треба припинити жонг­лювання модними словами «енергозбереження», «енергоефективність». Адже інноваційне підприємство — це синонім високо­технологічного виробництва, а енергоефективність та енергозбереження — це лише окремі напрями інноваційної діяльності. А як стимулюють інновації у світі? Хіба у Фінляндії, США, ­Великій Британії не вміють лічити гроші? Витрати на НДДКР компенсуються із прибутку, отриманого завдяки реально впровадженим проектам.

Президент ІГ УПЕК Анатолій Гіршфельд запропонував законодавчо створити реальні механізми приватно-державного партнерства. На його думку, необхідно створити раду з інновацій — громадську організацію із представників наукової та бізнес-еліти при Кабінеті Міністрів, у якої буде переважно дерегулювальна функція. Сьогодні у Великій Британії, навіть незважаючи на кризу, транші по п’ять мільйонів фунтів стерлінгів із бюджету держави розподіляються тільки представниками бізнесу для підтримки тих або інших програм. І, що найцікавіше, ефективність цих коштів майже стовідсоткова.

Одним із реальних кроків приватно-державного партнерства може стати надання гарантій внутрішньому й зовнішньому інвесторові, причому у вигляді оплати певних страхових ризиків у західних страхових компаніях. І, нарешті, інноваційна політика дозволяє вирішувати проблеми малого й середнього бізнесу. Якщо взяти сьогодні соціальний зріз людей, які працюють у малому бізнесі, то 70% із них мають вищу технічну або економічну освіту, тобто держава вже затратила на них чималі гроші. Треба створювати в країні зовсім новий інститут інноваційних менеджерів, здатних вести приватно-державне партнерство. І це до того ж шлях виходу малого й середнього бізнесу з тіні, адже більшість зайнятих у ньому фахівців хочуть займатися справою, якої навчалися.

Із перших уст

Григорій Дашутін
Почесний президент концерну «Укрросметал»

— Я спостерігаю, що відбувається сьогодні в Сумах. Завод електронних мікроскопів збанкрутував остаточно. Працюючих машинобудівних підприємств залишилися одиниці. Із виплати податків у місті лідирують коледж і університет. Але, можна сказати, їхня функція не податки платити, а забезпечувати інтелектуальну складову в нашій продукції.

У нас зчинилася полеміка: що має бути в основі ВВП — сфера послуг чи матеріальне виробництво? Нобелівські­­ лауреати закликають оцінювати державу за кількістю випитої кави й зроб­лених стрижок. А хто видо­буватиме вугіл­­­ля,­ вироблятиме електро­­­енергію, будуватиме машини? Покривати брак ВВП один фінансовий сектор не зможе. Поки в нас не виходить, щоб держава й бізнес в унісон захищали інтереси виробництва й допомагали залишатися на світовому ринку.

Тому вирішення таких масштабних завдань, як створення інноваційної моделі розвитку держави, потребує перш за все глибокого усвідомлення необхідності перетворень і політичної волі еліти країни втілити ці перетворення в життя.

Із перших уст

Леонід Товажнянський
Ректор НТУ «Харківський політехнічний інститут»

— Чому випускники технічних ВНЗ не хочуть іти на підприємства? По-перше, низька зар­плата, низький технологічний уклад. Ми намагаємося­ нашим студентам показати найвищі технології в машинобудуванні, а коли вони приходять на завод, на них чекає розчарування. Якщо підприємство веде міжнародну економічну діяльність, успішно вирішує високотехнологічні масштабні завдання, у молоді горять очі.

На жаль, бізнес не пропонує студентам індивідуальну траєкторію навчання. Підприємства вимагають плату за практику, не оплачуючи нам підготовку фахівця, — це нонсенс. Кабмін вимагає розподілу студентів на державні підприємства. Скажіть, будь ласка, скільки їх у нас залишилося?

З іншого боку, у нашій державі замало іноземних інвесторів високотехнологічного бізнесу. Вони не йдуть до нас через відсутність механізмів інноваційної діяльності, відповідного законодавства та стабільності.

Із перших уст

Юрій Сапронов
Заступник голови Харківської обласної державної адміністрації

— Зрозуміло, що для досягнення поставленої мети необхідне об’єднання зусиль держави, науково-освітньої спільноти й бізнесу. Тільки такий симбіоз­ дозволить сформувати внутрішній попит на наукові дослідження й прикладні розробки. У світі вже показали свою високу ефективність технопарки, технополіси, IT-парки. У Харківській області готові концепції українсько-російського технопарку­ «Слобожанщина» (попередньо — на базі заводу «ФЕД»), техно­полісу «П’ятихатки» (на базі ННЦ «Харківський фізико-технічний інститут») і IT-парку «Інтелектроніка». Говорячи про державу, я маю на увазі створення сприятливих умов для реалізації таких проектів. У зв’язку з цим було б доцільно повернутися до розгляду питання про введення спеціальних режимів економічної діяльності для техно- і IT-парків.

Довідка «УТГ»

Об’єднання організацій роботодавців України — спільний представницький орган сторони роботодавців на національному рівні (СПО) – створений у 2009 р. До СПО ввійшли Федерація роботодавців України, Конфедерація роботодавців України, Усеукраїнська асоціація роботодавців України та інші — загалом 18 організацій роботодавців із 20 офіційно зареєстрованих Міністерством юстиції.

Федерація роботодавців України (ФРУ) cтворена у 2002 р. Найпотужніше всеукраїнське об’єднання, яке представляє інтереси роботодавців у економічних та соціально-трудових відносинах із владою та профспілками на національному рівні. Її статут ґрунтується на багаторічному досвіді роботи організацій роботодавців Західної Європи й увібрав кращі норми аналогічних організацій демократичних країн.

До складу ФРУ входять 27,283 тис. підприємств, більш ніж 470 територіальних та галузевих об’єднань роботодавців з усіх регіонів країни, які охоплюють більш ніж 5 млн найманих робітників.