Ядерний оптимізм
Запуск власного заводу ядерного палива максимально зменшить залежність від Росії в секторі атомної енергогенерації.
Схоже, конкурс на вибір технології для будівництва в Україні заводу з фабрикації ядерного палива все-таки відбудеться. На початку року Кабмін уже його оголошував. Але на вимогу Ради національної безпеки і оборони України він був припинений. Зараз ніяких ексцесів ні політики, ні чиновники не прогнозують.
Американська Westinghouse Electric Company і російська паливна компанія «ТВЕЛ» знову заступають одна одній дорогу. Цього разу — подавши заявки на участь у конкурсі з будівництва в Україні заводу ядерного палива. Раніше вони жорстко конкурували за поставки ЯП для наших ядерних електростанцій.
Як повідомила заступник голови Міністерства палива та енергетики Наталія Шумкова, найближчим часом міжвідомча комісія (із представників Мінпаливенерго, НАЕК «Енергоатом», держконцерну «Ядерне паливо України», а також експертів галузевих інститутів, зокрема Державного науково-інженерного центру систем контролю та аварійного реагування) сформулює до учасників свої питання. Потім Мінпаливенерго їх узагальнить, після чого ще два тижні конкурсанти на них відповідатимуть. У підсумку десь наприкінці серпня країна довідається, за якою технологією почне працювати завод і чий прапор буде над ним майоріти поруч з українським.
Конкурс обіцяє бути чесним і прозорим. Пустих балачок про суб’єктивізм української влади у вирішенні питань атомної енергії не має бути. (За президентства Віктора Ющенка вони спричинили чимало скандалів навколо диверсифікації поставок ядерного палива для українських АЕС і приходу із такою метою в Україну компанії Westinghouse, яка розбила давню монополію «ТВЕЛу» в цій сфері).
Переможця визначать за чіткими й зрозумілими критеріями, виписаними у затвердженій згаданою комісією методиці оцінки пропозицій конкурсантів. Ураховуються терміни введення в експлуатацію, умови передачі технологій, а також готовність фінансової участі в реалізації проекту. Обидва учасники повинні бути готовими до повної передачі технологій усього циклу виробництва ядерного палива. Крім, зрозуміло, збагачення урану — на це Україна не має права відповідно до підписаного в 90-х роках Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Причому шансів на перемогу більше в того, хто пред’явить менше претензій на частку власності в майбутньому заводі. Адже в рамках реалізації проекту з його будівництва планується створити спільне підприємство, у статутному фонді якого Кабінет Міністрів України має намір одержати не менше 50%.
Крім того, до обов’язкових умов співробітництва українська сторона зарахувала й передачу новому підприємству технології на умовах невиключної ліцензії, що дає право на виготовлення тепловидільних складань для потреб українських АЕС. А у випадку відповідного узгодження з ліцензіаром — і для АЕС третіх країн. Цей пункт надзвичайно обережно коментують російські галузеві експерти, відзначаючи, що законодавством РФ таку передачу, по суті, заборонено.
Переможець конкурсу не матиме права на одержання роялті з переданих технологій. Він також повинен бути готовий надати власні кошти на реалізацію проекту на безвідсотковій основі з 10-літньою відстрочкою платежів в обсязі не менше 60% від вартості заводу, визначеною державною цільовою програмою «Ядерне паливо України» в 1,679 млрд грн.
Найбільш обговорюваний сьогодні пункт критеріїв — терміни. У 2013 році вже має бути введена в експлуатацію перша черга заводу річною потужністю виробництва тепловидільних складань (ТВС) в еквіваленті 200 тонн урану. А в 2020-му необхідно збільшити потужності вдвічі й упровадити технології виготовлення паливних таблеток. На період будівництва заводу партнер повинен гарантувати поставку комплектувальних для ТВС, хоча їхнє виготовлення ще не буде налагоджене в Україні. Цей пункт частково спростовує твердження декількох галузевих аналітиків, що завод нереально ввести в експлуатацію не тільки протягом 3, а й 5 років. Мінімальний термін, який називають технічні фахівці, — 8 років. Причому без урахування часових лагів на українську бюрократію та сертифікацію майбутніх складань.
— Я думаю, що ті терміни, які ми заклали, в конкурсній пропозиції, реальні, — висловив переконання віце-президент ТК «ТВЕЛ» Василь Константинов, відповідаючи на запитання «УТГ», скільки ж років потрібно для того, щоб на українському заводі вийшло перше складання. — Десь у районі 2020 року, тобто років через десять. Але тут не треба квапитися. Якщо у вас є термін пуску, то потрібно обов’язково, щоб цей термін відповідав термінам будівництва, ліцензування площадки. Коли ви виходите на інші переділи — виробництво порошку, таблеток, то з’являються вимоги до хвостосховища й інші моменти, — додав пан Константинов, не коментуючи при цьому плани української сторони пустити першу чергу заводу в 2013 році.
Зрозуміло, що будівництво підприємства з виготовлення свіжого ядерного палива неможливо абстрагувати від інших планів розвитку атомно-промислового комплексу. Усі вони прописані в затвердженій урядом Ю. Тимошенко державній цільовій економічній програмі «Ядерне паливо України». Судячи з риторики першого віце-прем’єра Андрія Клюєва й міністра палива та енергетики Юрія Бойка, цей документ найближчим часом ревізії не підлягає.
З іншого боку, поки ніхто не говорить про реалістичність виконання ні цієї програми, ні всієї енергостратегії до 2030 року. Так, днями Юрій Бойко заявив, що пріоритетним для України в розвитку ядерно-паливного комплексу є проведення робіт із розроблення уранових родовищ. «Сьогодні видобуток уранової руди становить 30% від потреби АЕС України. Планується до 2015 року забезпечити ураном усі діючі енергоблоки АЕС, a до 2030-го — збільшити виробництво урану до 6,4 тисячі тонн на рік», — сказав міністр. До 2013 року можна буде забезпечити збільшення виробництва концентрату природного урану з 830 до 1880 тонн на рік, що дозволить зменшити на 75% залежність України від імпорту природного урану. Це коштуватиме Україні в цілому 20 млрд грн.
Єдине, чим Україна не в змозі себе забезпечити при створенні свого циклу виробництва ядерного палива, було й залишається, нагадаємо, збагачення урану. Ці послуги планується купувати на тендерній основі на світовому ринку, а також у Міжнародному центрі зі збагачення урану (МЦЗУ) на базі Ангарського електролізно-хімічного заводу. Участь України в МЦЗУ обговорюється останні два роки, і всі необхідні узгоджувальні процедури вже виконані. Днями голова російського уряду Володимир Путін виступив із заявою про те, що Росія готова продати Україні 10% акцій МЦЗУ. Ціна пакета — майже $200 млн. Судячи з реакції Кабміну, ми готові знайти ці кошти.
Чому Україна вибрала для збагачення урану саме російський проект МЦЗУ, якщо Чехія, наприклад, купуючи в Росії послуги з фабрикації складань, сам уран і його збагачення купує у Франції? Політичний підтекст саме тут шукати не варто. По-перше, аналогічних МЦЗУ проектів, куди б ми могли вступити, поки у світі немає. По-друге, російська технологія збагачення вважається наразі найдешевшою. Так, саме російський «Техпостачекспорт» у травні виграв конкурс на поставки збагаченого урану для виробництва ТВС для Південно-Української АЕС американської Westinghouse у рамках проекту кваліфікації ядерного палива. Цікаво, що послуги Росії зі збагачення урану закуповують навіть США. Зокрема, кілька років тому «Техпостачекспорт» і три американські компанії із групи енергокомпаній Fuelco LLC підписали довгострокові контракти. Тобто навіть за умови транспортних видатків збагачення в Росії американцям обходиться дешевше, ніж на своїх підприємствах.
Тим часом мета будівництва власного заводу ядерного палива прописана в Енергостратегії як максимальне скорочення залежності України від імпорту послуг із виготовлення ТВЕЛів із Росії, що має забезпечити енергетичну безпеку України в атомній галузі, яка генерує понад 50% електроенергії в країні. Крім того, це дає й істотну економію. Сьогодні для річного перевантаження 15 діючих енергоблоків АЕС Україна витрачає на свіже ядерне паливо понад $600 млн. Навіть за 50% власності на завод витрати повинні скоротитися мінімум на чверть, оскільки вартість експортованого в Україну тепловидільного складання вдвічі вище внутрішніх поставок на російські АЕС.
