Бізнес на розсолі
Підприємство, що безперервно працює майже тисячу років, намагається протистояти світовій кризі та вітчизняному демпінгу.
Дрогобицька солеварня (нині — акціонерне товариство «Галка-Дрогобич») працює ще з часів Галицько-Волинського князівства. У паспорті підприємства датою його створення записано 1250 рік. Солеваріння було основою добробуту Дрогобича, а зображення дев’яти діжок, подібне до цехової емблеми, і сьогодні прикрашає міський герб. Мешканці Дрогобича залишилися чи не останніми фахівцями в своїй рідкісній професії на теренах Галичини.
Місто «білого життя»
Соляні промисли відбилися й у топоніміці Дрогобича: вулиці тут мають назви Солоний Ставок, Зварицька, Жупна (жупа — стара назва солеварні). На їх перехресті й розташоване найстаріше українське промислове підприємство. Знайти його неважко: над випарювальним цехом здіймається стовп пари, який видно з будь-якої точки старого міста.
— Історія нашого заводу ще давніша, ніж уважається офіційно, — говорить інженер солеварні Микола Юрчик. — Ще в Києво-Печерському патерику згадується про те, що «не бисть солі по руській землі» після того, як у 1097 році її перестали підвозити з Галичини.
Микола — унікальна людина й незамінний спеціаліст на підприємстві. Окрім свого основного фаху він має виданий міським товариством охорони пам’яток диплом екскурсовода вузького профілю — гіда по солеварному заводу. Клопоту це додає небагато, хоча сказати, що солеварня не приваблює поціновувачів усілякого технічного «індастріалу», також не можна. Переді мною підприємство відвідувала делегація американського технічного музею, ще раніше — телевізійники з Італії.
Ми з Миколою розмовляємо в його робочому кабінеті, заставленому великою кількістю усіляких колб, аптекарських терезів і тому подібного причандалля. «Колись, — пан Юрчик починає здалеку, — на місці цього офісу плескався океан. Потім піднялися Карпати, а океан перетворився на велику калюжу, яка пересихала, формуючи заразом нинішні підземні соленосні породи. Ті розчинялися прісними водами, що просочувалися з поверхні. А зараз цей розсіл викачують».
Кожна нова історична доба залишила свій слід в солеварінні. У 1339 році Дрогобич був загарбаний польськими феодалами, і тутешні родовища стали королівською власністю. Королі віддавали жупу в оренду багатим італійським купцям, які возили сіль до Європи. У 1491 році тут брали ропу з двох криниць: одна належала королю, інша — барону Гартенбергу. Перша криниця, з польською назвою szub Krolewski, а нині просто «шурф номер один», уже більше п’ятисот років живить солеварню підземними розсолами. Саме над цією історичною дірою глибиною сорок метрів ми стоїмо з гідом. Концентрований соляний розсіл піднімає на поверхню качалка, приблизно така ж, як на нафтових промислах. Вона повільно рухається вгору й униз, і маленькі фонтанчики ропи з кожним таким порухом вихлюпуються з труб. Я пробую зробити ковток. Здається, солі тут більше, ніж води.
Сіль є, грошей нема
— Мінералізація дуже велика — 290 грамів солі на літр, — уточнює Микола. — Геологи бурили поряд інші свердловини, але таких розсолів не знайшли. Відкрили, щоправда, родовище обсягом 25 мільйонів тонн, яке могло б експлуатуватися п’ятдесят років, але зараз на його освоєння просто бракує коштів.
Відсутність коштів — найбільша проблема підприємства. Навіть візуально видно, що солеварне виробництво у Дрогобичі переживає не кращі часи. Із колишніх п’яти агрегатів для випаровування залишилося тільки два, порожнім стоїть і потроху руйнується будинок колишньої, ще австрійської, соляної контори — маленький архітектурний шедевр позаминулого сторіччя. Новий корпус, побудований для освоєння Губицького родовища, методом вилужування (за оцінками фахівців, це могло б збільшити обсяги видобутку мінералу до тридцяти тисяч тонн на рік), зараз використовується як гартівня й пункт прийому брухту. У пакувальному цеху працівниці одразу пояснюють нам причини такого занепаду:
— Як побачите в Києві Азарова (чомусь дуже багато галичан починають розмову із столичним журналістом саме з цієї фрази. — Авт.), скажіть йому, щоб заборонив завозити у Львівську область донецьку кам’яну сіль. Артемівці просто задавлюють нас нижчою ціною — адже там собівартість видобутку дуже мала, вони рубають сіль у шахтах, як вугілля. А у нас технологія складніша, плюс постійне зростання витрат на газ, на якому випарюється розсіл. Хоч починай, як у старовину, опалювати дровами. Ми змушені були підняти відпускну ціну на 750-грамовий пакет із півтори до 1,92 гривні. Це значно дорожче донецької солі. У радянську добу на Львівщину адміністративно забороняли ввозити дешевший артемівський продукт, щоб не втратити місцеві промисли. Зараз, крім як у Дрогобичі, сіль, певно, не виварюють вже ніде. А у нас вона екологічно чистіша, має менше домішок.
Я, звичайно, обіцяю обов’язково виконати це прохання, хоч зрозуміло, що навряд чи якимись адміністративними способами можна зарадити солеварам. На жаль чи на щастя, але ми живемо у глобалізованому світі, де неможливо поставити кордон для переміщення товарів або грошей. Це розуміють і на «Галці-Дрогобич», активно шукаючи нові шляхи збереження солеварні.
Соляна металургія
Із шахти солона вода надходить спочатку до розсолозбірника, потім — на черені, великі металеві посудини, заповнені розсолом, що підігріваються знизу потужними газовими печами. Тут все в парі та в солі, яка випадає білими кристалами. Зі сходів звисають справжні сталактити. Помітно, що залізо повсюди у випарювальному цеху взялося корозією: що вдієш, агресивне середовище — метал не витримує. Не те що самі солевари, які виглядають просто на відмінно. Правда, зараз професія «солевар» називається буденним словосполученням «майстер-випарювальник», все одно на представників такого рідкісного фаху дивишся з цікавістю. До речі, солевари-випарювальники чимось дуже схожі на металургів: на них грубі спецівки, у руках — довгі металеві пробої, в цеху — розжарене повітря. Тільки перед ними не метал плавиться, а киплять великі посудини з розсолом. Та й самі майстри буквально бігають просто по вогню: адже під їхніми ногами палають газові топки, температура в яких сягає тисячі градусів. Сам же киплячий розсіл має температуру 108—110 градусів. Це вам не чайник скип’ятити, хоча принцип роботи солеварні, можна сказати, той самий, що й у чайника. Настільки схожий, що регулярно доводиться зупиняти виробництво, щоб ломами та відбійними молотками збивати соляний накип. Він також йде в діло: із нього готують камені-«лизунці» для тварин.
Старший майстер-виварювальник Василь Стефанішин — молодий чоловік із чарівною посмішкою та молодецькими вусами, пояснює метод роботи всього агрегату:
— У міру випаровування води розсол перенасичується, утворюючи кристалічну сіль, яка осідає на дні черенів, звідки її вигрібає скребковий механізм і викидає на стрічку транспортера. Це ще волога сіль, тому вона шугуватиметься в центрифузі де зневоднюватиметься та йодуватиметься.
Робота солевара важка, зарплата невелика, але люди тримаються свого підприємства. Колись тут були навіть трудові династії. Є люди, які віддали солеварінню майже все життя. Зрозуміло, що всі дуже стривожені долею свого підприємства. Виробництво скорочується, зменшується штат солеварів. Зараз тут працюють п’ятдесят чоловік — для Дрогобича, що потерпає від масового безробіття, і це чимало.
І завод, І музей
— До 2003 року ми були стратегічним підприємством, і в такому статусі навіть не підлягали приватизації, — говорить Микола Юрчик. — А що ж? Припустімо, станеться якесь нещастя або стихійне лихо: заводи не працюватимуть, промисловість зупиниться, а сіль — вона людям будь-коли потрібна. Жодна війна цього виробництва не змогла зупинити.
Корпуси Дрогобицької солеварні переважно дерев’яні, стародавні, розташовані до того ж у дуже мальовничому місці, де історія — от вона, поруч. Неподалік розташовані церкви — святого Юра XVII сторіччя і на сто років старша Чесного Хреста , а на території сусідньої пожежної частини — середньовічна вежа. Тож і не дивно, що свого часу виникла (і час від часу оживає) ідея оголосити завод пам’яткою історії й разом із шедеврами народної дерев’яної архітектури ввести до єдиного музейного комплексу.
— Музей має бути, але тільки за умови, що підприємство працюватиме й не перервуться вікові традиції дрогобицьких солеварів, — слушно зауважує мій гід.
Дрогобич, колишній обласний центр, старший за Львів, випадає з екскурсійних маршрутів. Чому? У міста величезний туристичний потенціал. Та чи розуміє це місцева влада, яка дала дозвіл на реконструкцію старого міського майдану в модерному стилі? А може, справа в тому, що українцям більш відомий сусідній з Дрогобичем курорт Трускавець. Багатьом навіть на думку не спадає, що поряд, у десяти хвилинах їзди, є місто-музей просто неба. «Складається враження, що з Ізраїлю подивитися на місця, пов’язані з життям Бруно Шульця, до Дрогобича приїздить більше людей, ніж з усієї України — відвідати рідні місця Івана Франка», — поскаржились мені в міському музеї.
Альтернатива перетворенню на туристичний об’єкт — це розвиток видобутку кам’яної солі, але для його запуску потрібні інвестиції. У той же час на підприємстві побоюються, що якщо газ подорожчає, доведеться продавати не сіль, а розсіл. Для технічних потреб харчової промисловості, зокрема хлібопекарень, він цілком придатний. А от підприємству продавати сировину, а не готову продукцію, невигідно.
Торік солеварня дала близько трьох тисяч тонн солі — у десять раз менше, ніж у вісімдесятих роках. Зате сіль є фірмовим дрогобицьким сувеніром, її пакети прикрашені унікальною печаткою «традиції з ХІІІ сторіччя» — де таке ще побачиш? Хоча, звичайно, самі лише сувеніри підприємство врятувати не зможуть…
