Звичайний героїзм
Колишній начальник зв’язку авіаескадрильї, флагманський повітряний стрілець-радист, кавалер ордена Червоної Зірки, двох орденів Вітчизняної війни II ступеня, ордена Богдана Хмельницького мешкає в Луганську на вулиці із символічною назвою — «Імені 30-річчя Перемоги».
Павло Ніконішин народився в липні 1923 року в місті Старокостянтинів Хмельницької області. Свій фронтовий шлях почав молодшим лейтенантом у серпні 1944 року, а закінчив 10 травня 1945-го у званні гвардії лейтенанта. Перемогу, можна сказати, зустрів у повітрі, під час одиночного вильоту з м. Обер-Глогау до Праги із завданням доповідати штабу про відхід супротивника. Командиром екіпажу був майор В. Сулєв — Герой Радянського Союзу.
— Павле Миколайовичу, ви не любите розповідати про війну. Чому?
— Рідні знають, що я не вмію й не люблю говорити про війну перед диктофоном або телекамерою, школярами, молоддю, на зборах… Розумієте, не моє це, важко наче… От іноді мені говорять, що я герой, близьким це приємно. Ну який же я герой? Воював, як усі…
— Ваш перший бойовий виліт відбувся в 1944-му… Яким він запам’ятався «зеленому» молодшому лейтенантові? Адже вам виповнився тільки двадцять один рік…
— Тоді я ще не розумів, що таке війна й бойовий виліт, страху майже не відчував. А от коли відчув запах гару, почув постріли зеніток, зрозумів, що це не жарти — наш літак можуть збити, а нас відправити на той світ. Просто пощастило: той виліт пройшов без «мессерів»…
— Ви літали на вітчизняних літаках? Яким було співвідношення військової авіації в радянських і німецьких військ?
— Ми літали на американських літаках «Бостон-5». На той час це були потужні машини з добрим озброєнням. Їх було два варіанти: важкий — із чотирма пушками спереду, двома мотогондольними кулеметами, спаркою у повітряного стрільця-радиста й гарматою в стрільця. Легкий варіант мав два кулемети спереду, а решту озброєння — як у важкого. У 1944-му наша перевага в повітрі була дуже значною. У багато разів…
— Які обов’язки були у вас — начальника зв’язку авіаескадрильї, флагманського повітряного стрільця-радиста?
— При наближенні до цілі я повинен був зв’язатися з радіостанцією наведення. Іноді надходили помилкові команди німецьких радистів, наприклад: «Ідіть на запасну ціль!», «Не бомбіть, там свої!» та інші. Мені ж терміново треба було за допомогою пароля встановити правдивість інформації, це треба було зробити за дві-три хвилини, адже бомболюки були відкриті й били німецькі зенітки… Якщо летіли «мессери», я коректував вогонь стрільців-радистів і стрільців. Обов’язково вмикав фотоапарат, інакше бомбометання не зараховувалося.
— Який бойовий виліт особливо запам’ятався?
— У січні сорок п’ятого ми бомбили нафтоперегінний завод у м. Горлиці. Наших винищувачів прикриття зустріли три «мессери» — почався бій. Один «мессер» вирвався з бою. Рятуючись, він вклинився в наші лави… Став нижче фюзеляжу нашого літака, між ведучим і веденим. У нас не було стрільця, у попередньому бою його поранили осколком зенітки. Цей епізод тривав кілька секунд: я добре бачив німецького льотчика буквально у двох метрах — спітнілого, з переляканими очима, у салатовому підшоломнику. Потім його літак безперешкодно пішов із правим переворотом уперед, зі зниженням…
Наприкінці війни за два збитих над містами Крейцепорт і Чоп «мессери» я одержав дві тисячі рублів, які відразу здав на відбудову народного господарства.
— Деякі політики й учені намагаються провести ревізію тієї страшної війни й Великої Перемоги, багато фактів і подій піддати сумніву. Що ви можете сказати, зокрема, про те, наскільки грамотним було командування радянською авіацією?
— До спроб переписати історію Великої Вітчизняної ставлюся категорично негативно, як і мої друзі-фронтовики, рідні й близькі мені люди. Звичайно, там є невідомі й неоднозначні сторінки, але їх треба «перечитувати» делікатно та об’єктивно, без політики та амбіцій… Що ж до командування авіацією, можу сказати однозначно: воно було досить грамотним.
— Чи відповідає увага держави до ветеранів їхньому внеску в перемогу, стражданням і втратам?
— Особисто я значної допомоги не відчуваю, а мої рідні й близькі й зовсім уважають її «ніякою»… Щомісяця купую ліки в середньому на чотириста гривень.
У санаторій я їхати не можу, бо маю пільгову вислугу тридцять років і календарних — двадцять два, а треба мати календарних двадцять п’ять років. Не долітав…
Але буду несправедливий, якщо не скажу, що відчутною є знижка в сімдесят п’ять відсотків за оплату комунальних послуг. І за це спасибі…
— Після закінчення війни ви проходили службу в Київському, Приморському, Забайкальському військових округах, заочно закінчили Московський університет мистецтв і стали… художником.
— Я любив малювати з дитинства. Ріс без матері, виховувався в одному з київських інтернатів, там мені прищепили любов до творчості й мистецтва. Зараз у мене багато вільного часу, і я малюю картини для своїх рідних.
— Ваші побажання фронтовикам і всім читачам газети?
— По-перше, дякую за можливість висловитися — через газету це я роблю вперше, так вийшло… А побажання просте: добра й миру, добробуту й здоров’я. Сподівайтеся на краще!
А ще… Майже в кожній родині знайдуться книги про Велику Вітчизняну, фотографії рідних-фронтовиків, тих, хто був у тилу… Перегляньте їх, відчуйте той час і нашу Перемогу!..
— Зі святом вас, Павле Миколайовичу!
