Сперечатися — не будувати
У середині квітня щотижневик «Коментарі» в рамках спеціального проекту «Ідеї для України» провів у Харкові «круглий стіл» із теми «Як змусити науку та виробництво працювати разом», запросивши на нього представників харківської науки, великого бізнесу та влади.
Підсумком обговорення став висновок: не треба «змушувати», треба мотивувати й створювати умови. Однак ані пропозицій, ані якихось конкретних рекомендацій із вуст учасників так і не пролунало.
Наука в нас є й буде. Більш того, за словами директора Інституту проблем машинобудування академіка Юрія Мацевитого й першого заступника директора науково-технічного комплексу «Інститут монокристалів» Олега Шишкіна, є в неї й конкурентоспроможні досягнення. Немає головного — проривів або хоча б просто серйозних упроваджень у виробництво. Які ж причини?
По-перше, відзначили екс-губернатор Арсен Аваков і віце-губернатор Юрій Сапронов, цьому заважає багаторічна політична нестабільність у країні. Влада швидко змінюється, як і її пріоритети, а далекі стратегічні орієнтири, які не залежать від персоналій, відсутні. Наука в Україні досі не змогла знайти свого системного місця й системної ролі, бо системності немає в держави.
По-друге, — гроші. Фінансові проблеми хвилюють як науку, так і бізнес. Але по-різному. Бізнес як починав, так і зараз живе на «коротких грошах». За такого фінансово-кредитного становища ані нові технології, ані нові вироби не впроваджуються. Тому і президент АТ «УПЕК» Анатолій Гіршфельд, і головний інженер ВАТ «Турбоатом» Григорій Іщенко згодні в тому, що їхні підприємства могли б у багато разів збільшити додану за рахунок інновацій частку у вартості кінцевої продукції, якби мали доступ до дешевих кредитів.
Наука, особливо фундаментальна, вимагає зовсім особливих грошей. З одного боку, великих, а з іншого боку — «вічних», тобто безповоротних, бо прибуток — не її клопіт. Таких грошей у бізнесу нема, вони є тільки в держави, яка збирає податки. Та не в кожної. Коштів для підтримки спланованого на далеку перспективу стратегічного науково-технічного розвитку в української держави немає.
А от Японія, приміром, уже багато років реалізує надзвичайно амбіційний проект комерційної сонячної електростанції, розроблення якого починав ще в 60-х роках минулого століття американець Петер Глезер. Американці, усвідомивши масштаби необхідного фінансування, прикрили проект, а японці його «успадкували». Його реалізація вимагає величезних коштів, спочатку вкладених бюджетом. Не відразу, зрозуміло, а в міру сил і можливостей. І тільки зараз, коли стало більш-менш зрозуміло, що реалізація проекту — справа часу, до участі в ньому долучаються найбільші японські корпорації, такі як «Міцубісі» й «Нек». Почався процес передачі проекту від держави бізнесу. А комерційна експлуатація може початися лише через 20—30 років. Такі часові масштаби промислового освоєння «континентів», що відкриваються наукою.
