Чорний піар своїми руками
Різниця між вітчизняними виробниками та експортерами військової техніки відлякує покупців набагато більше, ніж підступи конкурентів.
Вийшовши на світовий ринок озброєнь, Україна відразу стала перед проблемою поширеного у конкурентній боротьбі чорного піару. Навряд чи є ще якась сфера зовнішньої торгівлі, де так широко застосовується весь спектр інформаційних технологій із метою опорочити конкурента. Наш ОПК періодично обвинувачували в поставках зброї в зони конфліктів, у країни, на які поширюється ембарго міжнародних організацій, і, звичайно, у демпінгу.
Розпродаючи зброю й техніку з радянських складів, незалежна Україна спочатку викликала до себе скептичне ставлення: мовляв, арсенали Міноборони вичерпаються, і на цьому торгівля закінчиться. Однак минуло кілька років, і Україна почала поставляти системи вже свого виробництва (зараз лише 10% збройового експорту вилучено із запасів). Тут у наших конкурентів з’явилися дві головні можливості для чорного піару: опорочити експортера в очах потенційних покупців і розкритикувати самі зразки озброєнь і військової техніки, що продаються.
Найгучнішим був відомий «кольчужний скандал». А взагалі таких обвинувачень вистачало — то в незаконному продажі танків у Кенію, то в перевезенні стрілецького озброєння з Північної Кореї в «невідому країну» на Близькому Сході. Попри всі докази невинності українського ОПК, «осад» залишився. До цього обвинувачували в нелегальних поставках в Анголу, бойовикам УНІТА в Сьєрра-Леоне, Уганду, у зону ефіопсько-еритрейського конфлікту, у продажі «Аль-Каїді» трьох українських лабораторій для виробництва біохімічної зброї, нібито виявлених у Афганістані. Список прикладів чорного піару, з яким нам довелося мати справу за якесь десятиліття, може бути нескінченно довгим.
Однак є ще один спосіб створити негативний імідж нашому ОПК і виробленому ним озброєнню, про який у нас мало хто замислюється. «Принадність» його в тому, що створює його сама… Україна.
Малайзійський парадокс
Показовою є ситуація з танковим тендером, оголошеним Малайзією 2002 року. Тоді за право на поставку малайзійській армії 64 бойових машин боролися польські, українські, російські, чеські, шведські та англійські оборонники.
Експерти прогнозували перемогу або Києву, який представляв новітній танк Т-84 («Ятаган», нині йменований «Оплотом»), або Москві з Т-90С. Польський РТ-91 «Твярди» у порівнянні з українськими і російськими суперсучасними машинами виглядав блякло. Тому заява Куала-Лумпур про перемогу польського танка викликала справжній шок…
Після розриву зв’язків із СРСР наприкінці 80-х років поляки, маючи значну кількість радянських танків Т-72, заходилися їх модернізувати. Установили нові системи пожежогасіння, спостереження й керування, захист від детонації снарядів, а також потужніший двигун. Тобто їхній танк не такий вже й польський.
Хоча той же Т-72 існує в набагато більш удалій модернізації — Т-72МП спільного виробництва України, Франції та Чехії. Фактично український танк майже на покоління випереджає польський. Ціна його — лише $1,4 млн.
Особливий подив викликали умови тодішньої угоди. Малайзійці погоджувалися заплатити за польські танки $250 млн — по 3,9 млн за одиницю. Це при тому, що і українці, і росіяни просили по $2,5 млн. Як відзначали українські експерти, такий несподіваний поворот у малайзійському тендері лежить на совісті українських дипломатів, які не приділили належної уваги двостороннім відносинам наших країн.
Крім 1,7 тис. танків Т-72 і Т-55 у Польщі після розвалу Варшавського Договору залишилося 1,4 тис. бойових машин піхоти, а також 726 бронемашин інших класів, у тому числі й українських МТ-ЛБ. Польській армії, яка весь час скорочується, все це «майно» просто ні до чого. Тож йому дорога одна — на ринок озброєнь…
У зв’язку з цим саме й цікаві супровідні торги піар-акції. 2009 року, коли в США вирішували, кому дати контракт на поставку танків Іраку — Україні чи Польщі, фахівці з подивом виявили в українських виданнях інформацію про те, що в оснащенні армії Іраку бронетехнікою великий успіх може мати співробітництво українських і польських танкобудівників.
Здивувало не те, що два ОПК згодні бути партнерами, це дуже добре. Дивно було, що українські ЗМІ зіставляли РТ-91 і наш Т-84 як порівнянні за характеристиками та якістю машини. Тобто Польща й Україна нібито можуть співробітничати абсолютно як рівні. Пам’ятаймо, що в бізнесі друзів не буває. Схоже, полякам потрібні наші розробки не тільки для того, щоб спільно боротися за ринки збуту…
Коли немає згоди в друзів…
Завойовуючи своє місце на світовому ринку озброєнь, Україна від самого початку дуже велику увагу приділяла й приділяє бронетанковій техніці. Саме у виробництві цієї продукції нам удалося створити замкнутий цикл. Як відомо, найбільші контракти українського ОПК за всі роки незалежності — продаж Пакистану партії танків Т-84 і нинішній згаданий «іракський контракт». Крім цього, укладені угоди на поставку аналогічної продукції в інші країни, наприклад в ОАЕ. Тому реклама української бронетехніки має особливе значення для нашого ОПК.
Наприкінці 90-х років міжнародні військово-аналітичні видання підносили як великий плюс вітчизняної «оборонки» її політику об’єднання зусиль різних підприємств, недопущення конфліктів і створення одне одному конкуренції. На думку експертів, це чималою мірою допомогло українцям посісти передові позиції в збройовому бізнесі. І тут слід згадати «йорданський скандал», який зчинився 2001 року.
Почалося все ще 1999-го з підписання угоди між українською держкомпанією «Укрспецекспорт» і йорданською фірмою Defence Project на поставку армії Йорданії 50 новітніх БТР-94 (створені на базі радянського БТР-80). Сума контракту становила $5,6 млн. Виконувати його доручили найбільшому українському танкобудівникові — харківському держпідприємству «Завод ім. Малишева». Поставки всієї партії БТР мали завершитися ще до кінця року. Але 2001-го в інтерв’ю українським ЗМІ гендиректор заводу ім. Малишева Григорій Малюк раптом почав обвинувачувати «Укрспецекспорт» у недовиплаті підприємству $1,3 млн. Хоча танкобудівники, за його словами, виконали всі умови контракту.
У відповідь керівництво «Укрспецекспорту» провело в Києві прес-конференцію, де ситуація коментувалася зовсім інакше. Відповідно до інформації держкомпанії, «малишевці» майже зірвали строки поставок — останні із замовлених БТРів Йорданія отримала із запізненням у 104 дні.
Однак справа навіть не в тимчасовій затримці. У заяві йорданської сторони сказано: бронетранспортер уже був в експлуатації, а потім після капітального ремонту пофарбований і проданий як новий. Українські фахівці визнали цей факт. Після чого Йорданія повідомила, що абсолютна більшість поставлених бронемашин — також б/у. Правда, не тільки завод ім. Малишева, а й «Укрспецекспорт» уважав, що це вже занадто. Але якщо одного разу обдурив — хто повірить?!
Та й це не все. У своїй заяві держкомпанія особливо наголосила на факті, що відразу після надходження машин у війська Йорданії були нарікання на якість БТР-94. За даними компанії Defence Project, недоліки виявлено в 90% бронемашин. Для з’ясування причин низької якості продукції на заводі ім. Малишева працювала комісія Держкомпромполітики. За її даними, 68% претензій виникло через припущені виробником порушення в технологічному циклі та конструкторські недоробки.
Отак, не поділивши 1,3 млн, зброярі зробили надбанням громадськості такі некрасиві деталі, що важко собі уявити більш ефективний чорний піар. Що цікаво, сама Йорданія не поспішала ці факти оприлюднювати, уважаючи, що справу можна влагодити у двосторонньому порядку без широкої «рекламної кампанії».
Ціна іміджу
Тільки через «Укрспецекспорт» (а це близько 40% усіх українських угод) на рік укладається договорів не менш ніж на $400 млн. Зрозуміло, що, роблячи експорт озброєнь однією з важливих складових зовнішньої торгово-економічної політики й військово-технічного співробітництва, країні необхідний державний підхід і до контролю інформації. Підключаючи розвідку та спецслужби до забезпечення торгівлі зброєю, Україна повинна приділяти велику увагу рекламі ВВТ та нейтралізації негативних відомостей.
