Уявна загроза «Північного потоку»

Запуск нового газопроводу поки можна назвати скоріше психологічним, ніж економічним аргументом Москви стосовно Києва.

Останнім часом лідери ЄС збираються виключно з надзвичайних і невеселих приводів: безпрецедентна боргова криза, проблеми групи країн PIGS, майбутнє зони євро й самого Європейського Союзу. Напевно, тим цінніше для європейських лідерів — хоча б деяких із них — можливість зібратися заради цілком позитивної події. У цьому випадку — офіційної церемонії запуску «Північного потоку» (Nord Stream).

В урочистому відкритті газопроводу 8 листопада в місті Любмині на північному сході ФРН взяло участь ціле сузір’я європейських політиків: канцлер Німеччини Ангела Меркель, прем’єр-міністри — Франції Франсуа­ ­Фійон і Нідерландів Марк Рютте,­ а також комісар Євросоюзу з енергетики Гюнтер Еттінгер. Спеціально для участі в церемонії в Німеччину прилетів президент Росії Дмитро Медведєв. У цілому «освятити» старт проекту прибуло більше чотирьох сотень гостей. Для України ця подія не була настільки ж радісною, як для численних учасників урочистостей.

Ще на початку вересня, коли через компресорну станцію «Портова» у Ленінградській області почалося заповнення технологічним газом трубопроводу «Північний потік», Володимир Путін публічно оголосив, що Україна втратила ексклюзивне право на транзит російського газу в Європу. А голова «Газпрому»  Олексій Міллер зовсім недипломатично творчо розвинув слова свого шефа: «Наші українські колеги сіли в поїзд за назвою «Дешевий російський газ», не знають, на якій станції вийти, і не знають, що можуть заїхати в глухий кут».

У Києві ці слова сприйняли без зайвого драматизму й, безумовно, мали для такої спокійної реакції всі підстави.

Будова сторіччя

У 2006 році на хвилі стрімкого подорожчання нафти й газу російський президент Володимир Путін висунув концепцію побудови енергетичної імперії. Передбачалося, що завдяки своїм ресурсам Москва зможе впливати на гео­політику. Про те, наскільки такий підхід ефективний, можна було б проконсультуватися в інших — нафтових — імперій Близького Сходу. Утім, зараз розмова не про це.

Першою чергою будовою сторіччя мав стати принципово новий маршрут експорту російського газу в Європу, зовсім не залежний від країн-транзитерів. Такі умови міг забезпечити тільки газопровід, що проходить по дну моря, у цьому випадку Балтійського. Проект дістав назву «Північний потік».

Газопровід з’єднав бухту Портова (район м. Виборга в Ленінградській області) і узбережжя Німеччини (район Грайфсвальда). Загальна довжина «Північного потоку» — 1224 кілометри. Нова газотранспортна магістраль, яку побудував «Газпром» разом із E.On Ruhrgas, Wintershall, Gasunie і GDF Suez, повинна буде набрати заплановану потужність — 55 млрд м3 після завершення другої нитки.

Місяць тому голова правління ВАТ «Газпром» Олексій Міллер у ході робочої зустрічі із прем’єр-міністром РФ Володимиром Путіним повідомив, що будівництво першої нитки Nord Stream закінчено, тривають пусконалагоджувальні роботи, заповнення труби газом. Голова «Газ­прому» також доповів, що вже прокладено більше 700 км другої нитки «Північного потоку», або близько 60% всієї довжини другої труби.

Уважається, що головною ресурсною базою для Nord Stream повинне стати Штокманівське газоконденсатне родовище — одне з найбільших у світі. Як уважає заступник генерального директора ТОВ «Газ­пром видобуток шельф» Геннадій Гаврилін, запасів родовища (3,7 трлн м3 газу й 31 млн т конденсату) вистачить на 50 років.

Правда, на чому час від часу із задоволенням наголошують російські політики й ЗМІ, «Північний потік» призначений для транспортування не тільки нових контрактних обсягів газу, а й для перенесення транзиту палива з уже дію­­чих маршрутів. Зокрема, поставки газу в Чехію й Словаччину (близько 20 млрд м3 палива на рік) поетапно переведуть із українського напрямку на маршрут Nord Stream. Це п’ята частина транзиту  «Нафтогазу України» і близько $700 млн щорічного виторгу для української компанії за нинішніми ставками. Саме цей неприємний для нас факт і мав на увазі російський прем’єр, коли говорив про втрати ­України.

Про те, наскільки велике значення надає Москва будівництву «Північного потоку» і готова у разі його реалізації, як кажуть, «за ціною не постояти», свідчить хоча б той факт, що спочатку на проект передбачалися витрати на рівні $5,7 млрд. Однак уже на сьогодні загальна вартість будівництва газопроводу майже вдвічі перевищила заплановані оцінки й становить 8,8 млрд євро з урахуванням відсотків, передають російські інформаційні агентства з посиланням на віце-прем’єра РФ Ігоря ­Сечина.

Якщо ж урахувати не менш палке бажання Росії доповнити «Північний потік» його південним побратимом, картина вимальовується досить безрадісна. Правда, треба зробити одне застереження: йдеться про ідеальний варіант. А життя, як відомо, завжди намагається внести й обов’язково вносить свої корективи.

Не такий страшний «Північний потік»…

Прямим підтвердженням цієї життєвої аксіоми стали слова директора за узгодженням компанії Nord Stream AG Дірка фон Амельна  під час брифінгу напередодні церемонії пуску: газопровід буде запущений із потужністю 1 млн м3 газу на годину, що дозволить прокачувати 8,5 млрд м3 газу на рік. Як бачимо, ні про які раніше обіцяні російськими ЗМІ 27,5 млрд. м3 газу на рік поки не йдеться. А це означає, що і строки, за які проект має окупитися, подовжуються. Навряд чи цей факт спонукатиме учасників і далі без ліку інвестувати в газопровід.

До речі, навіть найближчі союзники Росії досить чітко уявляють собі роль «Північного потоку» як своєрідної першої черги російської енергетичної імперії. Розуміють і відкрито висловлюють своє небажання брати участь у її будівництві, навіть якщо це й принесе додаткові дивіденди. Так, у липні під час офіційного візиту російського президента в Німеччину головним питанням переговорів стала пропозиція Москви про будівництво третьої вітки газопроводу «Північний потік». Відповідь діючого канцлера ФРН була жорсткою і недипломатичною. За підсумками переговорів із Дмитром Медведєвим Ангела Меркель заявила, що не має потреби в «надімпорті» газу й може обійтися без «третьої, четвертої й пятої труби».

Особливо цікаво, що це було заявлено фактично в контексті рішення Німеччини відмовитися від атомної енергетики, і в Москві  очікували зовсім іншої реакції на пропозицію про розширення Nord Stream. Знач­на частина ядерної генерації буде заміщена — хоча б у короткостроковій перспективі — газовою. Тобто, за прогнозами експертів, зростання споживання газу у ФРН до 2020 року становитиме 26—28 млрд м3. Очевидно, що цей додатковий обсяг не дозволить істотно скоротити транзит газу територією України.

Крім цього, поки що не справджуються сподівання «Газпрому» серйозно розширити свій експорт блакитного палива за рахунок Китаю. Цієї осені китайці оголосили, що відмовляються платити «Газпрому» очікуваний аванс у $40 млрд за майбутні поставки. Тим самим зафіксоване чергове фіаско на 15-літніх переговорах про ціни на російський газ, які почалися ще за Бориса Єльцина. Тобто в середньостроковій перспективі для Росії головні споживачі її енергоносіїв і надалі перебуватимуть на Заході. 

Утім, на цьому проблеми «Газпрому» не закінчуються. Так, у Європі набули чинності нові правила — так званий третій енергетичний пакет (або, по-іншому, протокол), що припускає лібералізацію газового ринку, боротьбу з монополіями. Основний принцип нових правил — продавець газу не може бути одночасно власником труби й газу в ній. Цей принцип фактично зводить нанівець спроби «Газпрому» створити свою енергетичну імперію за рахунок європейського ринку. Звичайно, російський монополіст, що встиг потрапити в ЄС або за допомогою придбання енергетичних активів у тій або іншій країні, або за рахунок створення дочірніх структур, опинився у скрутному становищі.

Те, що нові правила в країнах Євросоюзу загрожують «Газпрому», стало зрозуміло після того, як офіси дочірніх компаній російського ВАТ «Газпром», як мінімум, у десяти країнах були оглянуті європейськими чиновниками. Представники­ антимонопольних органів перевірили документи цих компаній «у рамках розслідування можливих порушень європейського конкурентного законодавства компаніями, які займаються поставками природного газу». І, звичайно ж, головне лихо — у Європі вже чути вимоги допустити до труби «Північного потоку» незалежних постачальників відповідно до правил ЄС. Як відзначають російські ЗМІ, на таких умовах «Газ­прому» працювати невигідно, він не зможе диктувати ціни й втратить інтерес до своїх «будов сторіччя»…

Що ж стосується України, і тут не все просто. Так, відкриття «Північного потоку» не позбавить Росію від необхідності користуватися українським транзитом, адже на нього припадає близько 70% газу, що постачається європейським споживачам. А з урахуванням можливого збільшення споживання газу в ЄС говорити про те, що українська газотранспортна система буде ні з чим, поки передчасно.

Дійсно серйозною проб­лемою для України є «Південний потік», який і має спрямувати основні потоки газу, що йдуть через українську територію, по дну Чорного моря. Однак, незважаючи на всі зусилля Кремля, Брюссель відмовився задовольнити заявку Москви про включення газопроводу «Південний потік» у число пріоритетних проектів Євросоюзу. З урахуванням же серйозних фінансових проблем — як у єврозоні, так і в самого російського монополіста — знайти фінансування для бюджету нового газопроводу, який і так вже перевищив усі розумні обсяги, буде важко. Уже сьогодні, тільки на етапі проектування, він коштує 25 млрд євро, і немає ні найменшого сумніву в тому, що це не остаточна ціна.

А з огляду на існування європейського конкурента­ — газопроводу Nabucco — і появу величезних лівійських нафтогазових ресурсів російський проект може взагалі втратити свою рентабельність. У цих умовах від України потрібні тільки міцні нерви, реформи в енергетичній галузі й грамотна дипломатія. Усе інше, як то кажуть, обов’язково буде.