Секретні технології київських баштових годинників

Великі баштові годинники потроху повертаються в українську столицю завдяки налагодженій роботі оновленого годинникового заводу.

Говорять, що традиція призначати зустрічі під годинником безнадійно застаріла. Хоча б тому, що великих вуличних годинників, власне, майже не залишилося. А у вісімдесяті роки, коли наручний годинник вже був у кожного, здавалося, що величезні циферблати, які прикрашають старі будинки, зникнуть як жанр.

Але в новому сторіччі все сталося навпаки. Нові споруди, адміністративні або бізнес-центри й навіть приватні будинки намагаються прикрасити годинниками. Призначення яких, можливо, не таке утилітарне, однак годинник сьогодні — ознака багатства, солідності й узагалі доброго смаку.

Тільки штучні проекти

— У чому принадність баштових, фасадних і вуличних годинників, то це в їхній неповторності, — говорить заступник генерального директора Київського годинникового заводу Ігор Сухомлинов. — Колись у столиці було ­півтори тисячі однакових квадратних стандартних годинників (деякі з них залишилися, наприклад, на будинку Нацбанку, інші або занедбані, або знищені вандалами). Та ще незліченна кількість однакових круглих механізмів на входах у школи, підприємства та державні установи. Зараз серійне виробництво вуличних годинників у минулому. Нині кожен виріб — непов­торний, пристосований до конкретного будинку, плід спільних зусиль дизайнерів, будівельників, годинникарів і навіть верхолазів — адже механізми кріпляться на високих спорудах.

Порівняно невелика кімната, де ми розмовляємо з  Ігорем Вікторовичем, уся за­харащена якимись макетами, малюнками та стружками, контрастує із чистотою й стерильністю сусідніх цехів, де складають наручні годинники. Утім, великі механізми завершуються вже під час монтажу на місці, а в цій кімнаті­­ триває лише великовузлове складання й дизайнерська ­робота.

— Вписати годинник у інтер’єр будинку дуже складно, — говорить Сухомлинов. — Розроблення ідеї, її втілення в кресленнях займають приблизно третину всього часу, затрачуваного на виготовлення баштового годинника. Добре, що із сучасними комп’ютерними програмами ми можемо порівняно швидко побачити, як впишеться в архітектурний ансамбль той або інший наш проект. Погано, що архітектори й проектувальники нових будинків іноді забувають про фасадні годинники як елемент дизайну. Доводиться ходити на містобудівну раду, на пленум Спілки архітекторів, нагадувати їм про це. От, наприклад, ідея встановити годинник у новому будинку Соломенської адміністрації виникла після його відкриття. Здається, удалося знайти взаєморозуміння і з будівельниками «Мистецького арсеналу». Він буде з годинником, у нас уже й проект для нього розроблено. До речі, і звичайний вуличний годинник теж потроху відроджується як явище, особливо після того, як виникла ідея сполучати їх з рекламними щитами, лайтбоксами. Міській владі це вигідно: не треба витрачати гроші на обслуговування годинника, це роблять рекламні фірми. Правда, вуличний годинник доводиться ховати під  скло через часті випадки вандалізму. У той же час скло створює відблиски, і якісні баштові й фасадні хрономет­ри обходяться без нього. Наприклад, у Бердянську, місті зі складними кліматичними умовами, нічим не захищений годинник на будинку міськради цілком нормально пережив і штормові вітри, і обледеніння.

Під час нашої бесіди працівники заносять у кімнату годинник, який прикрасить один із міських банків. Власне, і на годинник ця конструкція не схожа — щось на зразок рамки для картини, тільки зі стрілками посередині. Фантазія тут не обмежена ні розміром, ні формою, ні навіть вибором матеріалу. У справу йде все: дерево, полімери, мармур, а найекзотичніший матеріал, використовуваний останнім часом у Києві, — позолочена латунь і мозаїчний камінь, які можна побачити на годинниках біля лялькового театру. До речі, вежі з годинниками біля театру усередині монолітні, порожнин там нема, і компактний механізм, що приводить стрілки в рух, схований відразу за циферблатом.

Виробничі цехи заводу — не те місце, де є сенс запитувати, котра година. Стіни тут обвішані годинниками різних розмірів і модифікацій. На столі у кабінеті мого співрозмовника раритет — хвилини й години відмірює один із перших електромеханічних годинників у Російській імперії,  зроблений на початку ХХ століття фірмою «Мозер».

Узагалі, переважна більшість баштових годинників приводиться в дію електрикою, за винятком хіба що найстаріших і найоригінальніших — курантів на дзвіниці Києво-Печерської лаври. По-перше, вони повністю механічні, а по-друге, у них нема цифер­блата, час вони відбивають дзвонами. До того ж і бій там справжній, у всіх інших київських баштових годинниках його відтворює електроніка.

— Мало хто знає про те, що в годиннику на Михайлівському монастирі встановлений інструмент, схожий на орган, на якому за бажання можна зіграти передзвін вручну. Правда, користуються ним дуже рідко. Подейкують, годинник на Поштамті теж планувався з боєм, але з якихось причин його не встановили. А от найбільший і один із найстаріших київських баштових­ годинників у будинку на вулиці Грушевського, 4 (де розміщений магазин «Наукова­ думка») безнадійно стоїть уже років двадцять. Ми свого часу пропонували відреставрувати його, але годинник належить Інституту історії України, у якого зараз нема грошей на ремонт, а столична влада не хоче вкладати кошти в те, що не перебуває на міському балансі, — говорить Ігор
Вікторович.

Робота на висоті

Скільки в Києві баштових годинників, мій співрозмовник не може сказати. Зате він згадує оригінальні місця, на яких доводилося встановлювати свої механізми. Найскладніший монтаж — великого годинника (три на три метри) на будівлі торгового центру «Квадрат» на Лук’янівці.

Було й унікальне замовлення на установлення фасадного годинника на приватному котеджі, побудованому в готичному стилі. Монтують свої вироби на адміністративних будинках сталінських часів — на місці колишніх бетонних гербів, прапорів і портретів вождів.­

— До речі, і обслуговування механізмів — теж специфічна справа, — говорить Ігор  Вікторович. — Раз на два роки фахівець має робити плановий огляд. І якщо під час монтажу годинника ми ще можемо користуватися послугами промислових альпіністів, то під час такого огляду нашим інженерам-електронникам доводиться набувати скалолазних навичок. Утім, робота на висоті оговорена в нас у трудовому договорі.

Завершуючи нашу бесіду,­ Ігор Сухомлинов поділився­­ планами: у Києві має бути квітковий годинник, на кшталт того, який родина ­Засух установила в Ковалівці. Тим більше, що такий уже змонтовано все тією же фірмою «Мозер» у Києві 1913 року з нагоди Всеросійської промислової виставки. У дванадцяти комірках циферблата посаджено різні рослини, велика стрілка прикрашена фіалками, а маленька — нагітками. Технічно відновити таку визначну пам’ятку неважко.

Довідка «УТГ»

Після розпаду СРСР на ринку України можна було придбати майже все — від солідного за маркою й ціною швейцарського годинника до дешевих китайських одноденок. Усе, крім українських. Така ситуація не влаштовувала Олексія Золотарьова, інженера-механіка, майбутнього генерального директора Київського годинникового заводу, який був переконаний у тому, що наша країна має вимірювати час за допомогою своїх українських лічильників.

Усе почалося зі співробітництва з Першим Московським годинниковим заводом, який випускає наручний годинник «Політ». Київський годинниковий завод почав займатися ліцензованим випуском російських годинників цієї марки, які згодом «українізувалися». Саме із цим годинником 19 листопада 1997 року перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк здійснив політ у  космос.

Але все-таки це було лише співробітництвом, а хотілося­ чогось свого. І 2002 року вирішили розпочати створення­ власного бренду, тим більше що в Україні досі не було  вітчизняної годинникової марки.

Найважливішим правилом, яке взяли за основу створювачі українських часомірів, стало використання тільки швейцарських механізмів. Попри великі фінансові витрати, вирішили, дотримуючись прикладів провідних світових виробників наручних годинників, виходити на ринок не з одним годинником, а із цілою дизайнерською колекцією — 25 моделей наручних чоловічих і жіночих годинників під брендом Kleynod.

Так у листопаді 2002 року на українському годинниковому ринку з’явилася абсолютно нова торговельна марка. За винятком швейцарського механізму, «Клейнод» суто український продукт. За останні чотири роки кількість торговельних партнерів досягла 50 у більш ніж 30 містах України. Асортимент «Клейнодів» уже нараховує понад 60 позицій. До початку 2000-х завод освоїв і випуск баштових, фасадних та інтер’єрних годинників на індивідуальне замовлення.

Найвідоміші баштові годинники Києва

Київ — місто десятків годинників, відомих і не відомих широкому загалу, найстаріші з яких знаходяться на Печерську. Зокрема, куранти на дзвіниці Києво-Печерської лаври були встановлені ще 1744 року, однак після кількох ремонтів від того механізму залишився тільки один із дзвонів. Найдовше  працює механізм годинника в ­Іонинському монастирі посеред нового ботанічного саду НАНУ. Це  один із небагатьох суто механічних хронометрів  Києва. Гирі, що приводять його в рух, тримаються на десятиметрових тросах. Для них під будинком навіть вирито спеціальну шахту.

Найбільший баштовий годинник у столиці (до речі, виробництва Київського годинникового) зараз встановлений над торговельним центром поблизу станції метро  «Лук’янівська». Його діаметр 3,5 м.

Один із найбільш важкодоступних годинників встановлено ще 1913 року (через рік після відкриття) на Бессарабському ринку. Розміщений він на вертикальній стіні зі скла й заліза, і щоб дістатися до циферблата, обслуговому персоналу доводиться зводити спеціальні риштування.

Один із найновіших і най­оригінальніших баштових годинників столиці розміщений на дзвіниці Михайлівського золотоверхого монастиря. Механізм годинника поєднаний із музичним інструментом карильоном, який щогодини виконує нову мелодію (список мелодій був свого часу затверджений  постановою ­Київської міської ради).