…І пташка вилітає
Історики вітчизняного фотомистецтва одностайно називають видатного фотохудожника початку минулого століття Миколу Петрова новатором. Проте його ім’я сьогодні відоме лише фахівцям.
Саме він першим почав застосовувати об’єктив типу «монокль» — однолінзову систему, яка надає зображенню особливої мальовничості завдяки м’якій, трохи розпливчастій прорисовці деталей. Не можна не згадати й про досягнення Петрова у фотохімії та нових технологіях фотодруку: він розробив спосіб одержання багатокольорових комбінаційних відбитків за допомогою озоброму, бромосрібних — у червоно-коричневому тоні, а також метод отримання діапозитивів та обернених негативів.
Віртуоз фотографії
Заснований у 1898 році Київський політехнічний інститут імператора Олександра ІІ одразу став одним із центрів науково-технічної думки Російської імперії. До роботи в ньому долучалися знані механіки, математики, хіміки, фізики, агрономи та інші спеціалісти. Новітні технічні ідеї, втілені в наукове і лабораторне обладнання, розвивалися на кафедрах інституту. Так було і з фотографією – видатним винаходом людства. Одним із сподвижників її становлення по праву вважається Микола Петров, який назавжди увійшов в історію Київської політехніки.
Його прізвище з’явилося у списку особового складу викладачів і працівників КПІ на початку 1905 року: Петров Микола Олександрович, позаштатний лаборант із правами державної служби, але без утримання, при кафедрі ботаніки, старший агроном. Попри невисоку в академічній ієрархії посаду та порівняно молодий вік (народився 6 вересня 1875 року), людиною він був уже відомою, хоча й не в агрономічній галузі: до Києва Петров приїхав визнаним майстром фотографії.
Серед освіченого населення Російської імперії фотографування у той час було вельми популярним. До європейських досягнень у цій сфері Росія долучилася ще на самому початку виникнення фотографії — у 40-х роках ХІХ століття і разом з іншими країнами пройшла шлях від дагеротипії Ньєпса й Дагера та калотипії Талбота до повноцінного двоступеневого фотопроцесу, який широко використовується і тепер, особливо в художній фотографії. Повсюди почали відкриватися «художні кабінети», дагеротипні, а згодом і фотографічні установи. Вітчизняні дослідники та інженери зробили помітний внесок у розвиток фототехніки. Це і використання шкіряного міху в об’єктиві, і запровадження шторного затвору, і автоматичне регулювання витримки за допомогою селенового фотометру, і багато іншого. Вже наприкінці ХІХ століття в країні інтенсивно розвивалася фотосправа і утворилося коло її шанувальників.
Певна річ, багато серед них було молоді, особливо студентської. До таких захоплених фотографією юнаків належав і студент сільськогосподарського відділення Ризького політехнічного інституту Микола Петров. Ще у 1896 році на виставці у Ризі він отримав золотий жетон — свою першу нагороду за фотороботи. Після закінчення інституту Петров із 1900 до 1903 року «вдосконалювався в науках» у Німеччині, причому не лише за здобутим там фахом, а й у галузі фотографії.
У Києві справа ця розвивалася досить бурхливо. Перша «фотографічна установа» І. Гуковського з’явилася ще 1844 року, а в 1904-му в місті працювали вже 44 фотоательє, 1 фототипія і 3 фотоцинкографії. Саме в Києві місцеві майстри В.Воюцький і О.Рудковський видали перший у країні фотокалендар.
Тож Петров, який на той час уже був відомий своїми фотографіями та статтями не лише в Росії, а й за її межами (у 1904 році він дістав звання члена-кореспондента Фотографічного товариства в Карлсруе), у київському фотографічному середовищі був прийнятий як свій. Одразу після влаштування на роботу до КПІ він почав читати лекції та вести практичні заняття з фотографії — першим у вищих навчальних закладах Росії і у перший же рік своєї роботи приступив до створення при Механічних майстернях спеціальної фотографічної лабораторії, яка невдовзі була визнана однією з кращих в країні. Крім того, що в цій лабораторії студенти набували практичних навичок, тут проводилася значна науково-дослідна робота. Її результатом були нові методи дослідження речових доказів за допомогою їх фотографування в інфрачервоних, ультрафіолетових та рентгенівських промінях для потреб судової експертизи; технології прочитання вицвілих, стертих або витравлених написів. Зауважимо, що з Німеччини Микола Петров привіз не лише почесні звання, а й блискучі навички роботи в різних техніках — озотипії, бромойлі, вінтажі, пігментному друку тощо. Осівши в Києві, Микола Олександрович активно працює сам і як фотохудожник, і як теоретик художньої фотографії.
Саме Петров став одним із піонерів і головним ідеологом вітчизняного пікторіалізму (від лат. «pictus» — писаний фарбами та англ. «pictorial» — мальовничий) — напрямку фотомистецтва, який виник на Заході наприкінці ХІХ століття. Він ґрунтувався на принципі самоцінності зображення, а одним із головних джерел були знахідки художників-імпресіоністів. Кілька десятків його робіт, які збереглися до сьогодні, свідчать про велике художнє обдарування автора. Уточнимо, що йдеться саме про авторські відбитки, зроблені Петровим із використанням різноманітних спеціальних технік друку, бо з одного й того ж негатива можна отримати абсолютно різні позитивні зображення — усе залежить від рівня майстерності автора й техніки, яку він застосовує.
У 1906-му М.Петров був обраний головою Київського товариства фотографів-аматорів «Дагер» і обіймав цю посаду до 1912 року. Організація спочатку об’єднувала любителів фотографії лише Києва, а згодом – Київської та інших губерній Південно-Західного краю Російської імперії. За його головування товариство стало відомим в усьому світі, адже фотороботи його членів неодноразово визнавалися кращими на виставках, які проводилися не лише в Росії, а й далеко за її межами. Так, у 1908 році на виставці у Москві вищі нагороди дістали М.Петров і товариство «Дагер» (за колективну участь), у 1909-му — усі вищі нагороди виставки в Казані, того ж року М.Петров нагороджений за роботи, представлені на виставці у Дрездені, у 1910-му — золотими медалями у Будапешті та Ризі…
Не дивно, що завдяки товариству «Дагер» Київ став одним із головних центрів європейської фотографії. У грудні 1908 року саме тут відбулися ІІ з’їзд фотографічних діячів Росії і ІІ Міжнародна фотовиставка, на якій були експоновані понад 500 робіт майстрів з усього світу. До речі, фотографічна лабораторія при Механічних майстернях КПІ була нагороджена призом за знімки машин, приладів та лекційних таблиць.
Багато років по тому штудії в «Дагері» із вдячністю згадував видатний кінооператор, який брав участь у зйомках кращих фільмів О.Довженка, Данило Демуцький. Між іншим, у своїй роботі він також використовував монокль — за допомогою цього об’єктива зняті, наприклад, найпоетичніші сцени довженкової «Землі».
Широко відомим був М.Петров і як теоретик фотомистецтва. Причому його статті та книги можна розділити на дві групи: перша — про нові технології фотографування і друку, друга – про художні проблеми фотомистецтва та історію фотографії (останніми, до речі, послуговуються, цитують їх і сьогоднішні дослідники). Кілька років Петров був співредактором і керівником художнього відділу московського журналу «Вестник фотографии». Писав і видавався він, до речі, кількома мовами і всіляко пропагував вітчизняну фотографію за кордоном: у 1912 році видрукував у Німеччині книжку «Художня фотографія у Росії», у 1913-му в Англії — «Пікторіальну фотографію в Росії».
Забутий професор
У 1916 році Микола Петров був відряджений у розпорядження Кабінету науково-судової експертизи при прокурорі Київської судової палати, а після революції до 1934 року очолював спочатку секцію, а згодом і відділ фотографічних досліджень Науково-дослідного інституту судових експертиз. Проте не полишав і викладацької роботи: до 1920 року читав спеціальні курси в КПІ, з 1921 до 1923-го — у новоствореному Київському фотографічному інституті, потім, до 1930 року, — на теакінофотовідділенні Київського художнього інституту, а з 1930 року — в Київському державному інституті кінематографії, дістав звання професора.
Його художні роботи того часу менш відомі. Пояснюється це просто: пікторіалізм не вписувався в радянську систему художніх координат. На перший план вийшло репортажне фото, усіляко вітався піднесений настрій трудових звитяг і переможного революційного поступу. Востаннє перед більш ніж півстолітньою перервою роботи фотохудожників-пікторіалістів були продемонстровані на виставці «Майстри радянської фотографії» у 1935 році. Деяких з учасників нагородили грамотами, але за кілька місяців вони ж були піддані жорсткій критиці, а деякі зазнали репресій. Не дивно, що творів Петрова цього періоду до нашого часу майже не дійшло. А останньою відомою його роботою став не чийсь фотографічний портрет чи краєвид, а книга — «Коротка енциклопедія. Словник-довідник з усіх питань фотографії та фототехніки», яка вийшла друком у 1936 році. Того ж року Миколу Олександровича розбив параліч, і про роботу вже не могло бути й мови. Помер він у 1940 році.
Жоден із радянських архівів чи музеїв не виявив інтересу до творчого спадку заслуженого професора і фотографа. Нікого не цікавила й доля його вдови. Улітку 1941 року під час евакуації вищих навчальних закладів, у яких працював колись її чоловік, про неї просто забули, і після захоплення німцями Києва вона залишилася без даху над головою. Квартиру всесвітньовідомого фотохудожника, до того ж члена-кореспондента кількох німецьких фотографічних товариств, фашистські «культуртрегери» розграбували.
Багато років про Миколу Петрова та його творчість в СРСР майже не згадували, і майже всі його роботи вважалися втраченими. Лише в 90-х роках пелена мовчання навколо нього спала. Його роботи почали виставлятися в колективних експозиціях фотомайстрів першої половини ХХ століття, а в 2004 році вперше була організована і персональна виставка. Шкода лише, що пройшла вона не в Києві, а в Москві…
…І пташка вилітає
Володимир Янковий, Дмитро Стефанович
Історики вітчизняного фотомистецтва одностайно називають видатного фотохудожника початку минулого століття Миколу Петрова новатором. Проте його ім’я сьогодні відоме лише фахівцям
Саме він першим почав застосовувати об’єктив типу «монокль» — однолінзову систему, яка надає зображенню особливої мальовничості завдяки м’якій, трохи розпливчастій прорисовці деталей. Не можна не згадати й про досягнення Петрова у фотохімії та нових технологіях фотодруку: він розробив спосіб одержання багатокольорових комбінаційних відбитків за допомогою озоброму, бромосрібних — у червоно-коричневому тоні, а також метод отримання діапозитивів та обернених негативів.
Віртуоз фотографії
Заснований у 1898 році Київський політехнічний інститут імператора Олександра ІІ одразу став одним із центрів науково-технічної думки Російської імперії. До роботи в ньому долучалися знані механіки, математики, хіміки, фізики, агрономи та інші спеціалісти. Новітні технічні ідеї, втілені в наукове і лабораторне обладнання, розвивалися на кафедрах інституту. Так було і з фотографією – видатним винаходом людства. Одним із сподвижників її становлення по праву вважається Микола Петров, який назавжди увійшов в історію Київської політехніки.
Його прізвище з’явилося у списку особового складу викладачів і працівників КПІ на початку 1905 року: Петров Микола Олександрович, позаштатний лаборант із правами державної служби, але без утримання, при кафедрі ботаніки, старший агроном. Попри невисоку в академічній ієрархії посаду та порівняно молодий вік (народився 6 вересня 1875 року), людиною він був уже відомою, хоча й не в агрономічній галузі: до Києва Петров приїхав визнаним майстром фотографії.
Серед освіченого населення Російської імперії фотографування у той час було вельми популярним. До європейських досягнень у цій сфері Росія долучилася ще на самому початку виникнення фотографії — у 40-х роках ХІХ століття і разом з іншими країнами пройшла шлях від дагеротипії Ньєпса й Дагера та калотипії Талбота до повноцінного двоступеневого фотопроцесу, який широко використовується і тепер, особливо в художній фотографії. Повсюди почали відкриватися «художні кабінети», дагеротипні, а згодом і фотографічні установи. Вітчизняні дослідники та інженери зробили помітний внесок у розвиток фототехніки. Це і використання шкіряного міху в об’єктиві, і запровадження шторного затвору, і автоматичне регулювання витримки за допомогою селенового фотометру, і багато іншого. Вже наприкінці ХІХ століття в країні інтенсивно розвивалася фотосправа і утворилося коло її шанувальників.
Певна річ, багато серед них було молоді, особливо студентської. До таких захоплених фотографією юнаків належав і студент сільськогосподарського відділення Ризького політехнічного інституту Микола Петров. Ще у 1896 році на виставці у Ризі він отримав золотий жетон — свою першу нагороду за фотороботи. Після закінчення інституту Петров із 1900 до 1903 року «вдосконалювався в науках» у Німеччині, причому не лише за здобутим там фахом, а й у галузі фотографії.
У Києві справа ця розвивалася досить бурхливо. Перша «фотографічна установа» І. Гуковського з’явилася ще 1844 року, а в 1904-му в місті працювали вже 44 фотоательє, 1 фототипія і 3 фотоцинкографії. Саме в Києві місцеві майстри В.Воюцький і О.Рудковський видали перший у країні фотокалендар. Тож Петров, який на той час уже був відомий своїми фотографіями та статтями не лише в Росії, а й за її межами (у 1904 році він дістав звання члена-кореспондента Фотографічного товариства в Карлсруе), у київському фотографічному середовищі був прийнятий як свій.
Одразу після влаштування на роботу до КПІ він почав читати лекції та вести практичні заняття з фотографії — першим у вищих навчальних закладах Росії і у перший же рік своєї роботи приступив до створення при Механічних майстернях спеціальної фотографічної лабораторії, яка невдовзі була визнана однією з кращих в країні. Крім того, що в цій лабораторії студенти набували практичних навичок, тут проводилася значна науково-дослідна робота. Її результатом були нові методи дослідження речових доказів за допомогою їх фотографування в інфрачервоних, ультрафіолетових та рентгенівських промінях для потреб судової експертизи; технології прочитання вицвілих, стертих або витравлених написів. Зауважимо, що з Німеччини Микола Петров привіз не лише почесні звання, а й блискучі навички роботи в різних техніках — озотипії, бромойлі, вінтажі, пігментному друку тощо. Осівши в Києві, Микола Олександрович активно працює сам і як фотохудожник, і як теоретик художньої фотографії.
Саме Петров став одним із піонерів і головним ідеологом вітчизняного пікторіалізму (від лат. «pictus» — писаний фарбами та англ. «pictorial» — мальовничий) — напрямку фотомистецтва, який виник на Заході наприкінці ХІХ століття. Він ґрунтувався на принципі самоцінності зображення, а одним із головних джерел були знахідки художників-імпресіоністів. Кілька десятків його робіт, які збереглися до сьогодні, свідчать про велике художнє обдарування автора. Уточнимо, що йдеться саме про авторські відбитки, зроблені Петровим із використанням різноманітних спеціальних технік друку, бо з одного й того ж негатива можна отримати абсолютно різні позитивні зображення — усе залежить від рівня майстерності автора й техніки, яку він застосовує.
У 1906-му М.Петров був обраний головою Київського товариства фотографів-аматорів «Дагер» і обіймав цю посаду до 1912 року. Організація спочатку об’єднувала любителів фотографії лише Києва, а згодом – Київської та інших губерній Південно-Західного краю Російської імперії. За його головування товариство стало відомим в усьому світі, адже фотороботи його членів неодноразово визнавалися кращими на виставках, які проводилися не лише в Росії, а й далеко за її межами. Так, у 1908 році на виставці у Москві вищі нагороди дістали М.Петров і товариство «Дагер» (за колективну участь), у 1909-му — усі вищі нагороди виставки в Казані, того ж року М.Петров нагороджений за роботи, представлені на виставці у Дрездені, у 1910-му — золотими медалями у Будапешті та Ризі…
Не дивно, що завдяки товариству «Дагер» Київ став одним із головних центрів європейської фотографії. У грудні 1908 року саме тут відбулися ІІ з’їзд фотографічних діячів Росії і ІІ Міжнародна фотовиставка, на якій були експоновані понад 500 робіт майстрів з усього світу. До речі, фотографічна лабораторія при Механічних майстернях КПІ була нагороджена призом за знімки машин, приладів та лекційних таблиць.
Багато років по тому штудії в «Дагері» із вдячністю згадував видатний кінооператор, який брав участь у зйомках кращих фільмів О.Довженка, Данило Демуцький. Між іншим, у своїй роботі він також використовував монокль — за допомогою цього об’єктива зняті, наприклад, найпоетичніші сцени довженкової «Землі».
Широко відомим був М.Петров і як теоретик фотомистецтва. Причому його статті та книги можна розділити на дві групи: перша — про нові технології фотографування і друку, друга – про художні проблеми фотомистецтва та історію фотографії (останніми, до речі, послуговуються, цитують їх і сьогоднішні дослідники). Кілька років Петров був співредактором і керівником художнього відділу московського журналу «Вестник фотографии». Писав і видавався він, до речі, кількома мовами і всіляко пропагував вітчизняну фотографію за кордоном: у 1912 році видрукував у Німеччині книжку «Художня фотографія у Росії», у 1913-му в Англії — «Пікторіальну фотографію в Росії».
Забутий професор
У 1916 році Микола Петров був відряджений у розпорядження Кабінету науково-судової експертизи при прокурорі Київської судової палати, а після революції до 1934 року очолював спочатку секцію, а згодом і відділ фотографічних досліджень Науково-дослідного інституту судових експертиз. Проте не полишав і викладацької роботи: до 1920 року читав спеціальні курси в КПІ, з 1921 до 1923-го — у новоствореному Київському фотографічному інституті, потім, до 1930 року, — на теакінофотовідділенні Київського художнього інституту, а з 1930 року — в Київському державному інституті кінематографії, дістав звання професора.
Його художні роботи того часу менш відомі. Пояснюється це просто: пікторіалізм не вписувався в радянську систему художніх координат. На перший план вийшло репортажне фото, усіляко вітався піднесений настрій трудових звитяг і переможного революційного поступу. Востаннє перед більш ніж півстолітньою перервою роботи фотохудожників-пікторіалістів були продемонстровані на виставці «Майстри радянської фотографії» у 1935 році. Деяких з учасників нагородили грамотами, але за кілька місяців вони ж були піддані жорсткій критиці, а деякі зазнали репресій. Не дивно, що творів Петрова цього періоду до нашого часу майже не дійшло. А останньою відомою його роботою став не чийсь фотографічний портрет чи краєвид, а книга — «Коротка енциклопедія. Словник-довідник з усіх питань фотографії та фототехніки», яка вийшла друком у 1936 році. Того ж року Миколу Олександровича розбив параліч, і про роботу вже не могло бути й мови. Помер він у 1940 році.
Жоден із радянських архівів чи музеїв не виявив інтересу до творчого спадку заслуженого професора і фотографа. Нікого не цікавила й доля його вдови. Улітку 1941 року під час евакуації вищих навчальних закладів, у яких працював колись її чоловік, про неї просто забули, і після захоплення німцями Києва вона залишилася без даху над головою. Квартиру всесвітньовідомого фотохудожника, до того ж члена-кореспондента кількох німецьких фотографічних товариств, фашистські «культуртрегери» розграбували.
Багато років про Миколу Петрова та його творчість в СРСР майже не згадували, і майже всі його роботи вважалися втраченими. Лише в 90-х роках пелена мовчання навколо нього спала. Його роботи почали виставлятися в колективних експозиціях фотомайстрів першої половини ХХ століття, а в 2004 році вперше була організована і персональна виставка. Шкода лише, що пройшла вона не в Києві, а в Москві…
Під фото
1-М.О. Петров. Автопортрет
2-Пейзаж. Єгипет. 1908 р.
3-Портрет невідомої. 1903 р.
4-Портрет студентки. 1910 р.
Для сайта
Р. Наследие
Тэги: история фотографии, пикторализм, Николай Александрович Петров, Киевский политехнический институт, Киев.
