Промені слави

До 100-річчя від дня народження видатного радянського геофізика Сергія Вєрнова.

Сергій Вєрнов«Вивчати космічні промені на землі нема сенсу» — у цьому Сергій Миколайович Вєрнов був переконаний від самого початку своєї наукової кар’єри. Уже в перших роботах молодий фізик спробував «підняти» вимірювальну апаратуру ближче до об’єкта дослідження. Стратосферні радіозонди — ноу-хау Вєрнова — дозволили двадцятип’ятирічному співробітникові Фізичного інституту АН СРСР установити спектр основної частини космічних променів — відкриття, яке не змогли зробити його більш досвідчені колеги, які працювали над вдосконаленням класичних методів.

Ім’я академіка Сергія Миколайовича Вєрнова тісно асоціюється з фізикою космічних променів. До такої «піднесеної» тематики вченого привів… «земний» до самих кісток Володимир Іванович Вернадський. У 1922 році він зібрав під одне крило три розрізнені радіологічні лабораторії, радієвий рудник із заводом у Татарстані й організував у Петрограді знаменитий Радієвий інститут, який на довгі роки став центром радянських ядерних досліджень. Сюди на початку 1930-х після пар бігав працювати лаборантом студент розташованого неподалік Ленінградського політехнічного Сергій Вєрнов, і сюди ж після закінчення навчання його розподілили. «Зерна» космізму, які сповідав Вернадський, упали на сприятливий ґрунт: молодий фізик знайшов свою тему — у вигляді потоків, які зароджуються в надрах Всесвіту, і прискорених частинок, які потрапляють на Землю.

Перші «неземні» дослідження Вєрнова вилилися в створення спеціальної стратосферної станції, за допомогою якої в 1940-ті роки вдалося виявити так зване вторинне випромінювання — частинки, народжені вже в атмосфері Землі внаслідок взаємодії космічних променів із молекулами газів, які входять до складу повітря.

Але навіть новаторські для свого часу стратосферні методи вивчення не могли задовольнити вченого повною мірою — він мріяв про дослідження космічних променів «на їхній території». Це було непростим завданням. Три ракети конструкції Павла Іванова, запущені в 1946 році з полігона під Ленінградом, на орбіту не вийшли. А з ними на своє «робоче місце» не потрапила й установлена на ракетах геофізична апаратура. Але вчений не облишив своїх спроб. Його друг Сергій Павлович Корольов у ті роки саме розробляв на основі німецької «Фау-2» першу радянську балістичну ракету, але відхилитися від «генеральної лінії», звичайно, не мав права. Було потрібне особисте втручання президента Академії наук СРСР Сергія Івановича Вавилова, щоб Вєрнову видали дозвіл на установлення своїх приладів на двох екземплярах ракет. Їхні успішні запуски в листопаді 1947-го не тільки стали черговою перемогою Радянського Союзу на геополітичній арені, а й ознаменували початок ери мирної космічної геофізики. А через десять років, 15 травня 1958 року, третій радянський штучний супутник Землі вивів на орбіту сконструйований Вєрновим унікальний багато­цільовий сцинтиляційний лічильник, в основу роботи якого було покладене явище сцинтиляції — світіння деяких речовин під дією іонізуючого випромінювання.

Цей прилад і дозволив ученому зробити своє найвище — у буквальному значенні слова — відкриття: виявити зовнішній радіаційний пояс Землі. Зараз відомо, що в магнітному полі планети є так звані зони захоплення — такі собі «бермудські трикутники»: щоб потрапити туди, частинка повинна мати певну, більшу від критичного значення, кінетичну енергію. Та ж енергія потрібна частинці, яка опинилася в «уловлювачі», для того, щоб вирватися назовні. «Піймані» протони та електрони утворюють навколо планети радіаційні пояси: внутрішній на висоті близько 4 тис. км і зовнішній на висоті близько 17 тис. км. Зовнішній пояс — стаціонарну зону високої радіоактивності, яка складається з електронів з енергією в сотні електрон-вольтів, і виявив лічильник Вєрнова. На жаль, частина апаратури дала збій, і отримані результати вчений не вважав досить повними й переконливими для того, щоб представити їх увазі наукової громадськості. Так і вкоренився в геофізичній термінології «пояс Ван Аллена» — данина американському вченому, який докладно описав і пояснив відкрите Вєрновим явище.

Утім, бачити своє ім’я в профільному словнику, безперечно, приємно, але це не найважливіше для вченого. Для Сергія Миколайовича пріоритетом була організація в країні широких досліджень у галузі космічних променів. Саме для цього він у 1943 році з Фізичного інституту АН СРСР перейшов на фізфак МДУ, де лише за кілька років створив першу в країні кафедру космічних променів, а буквально через рік, у 1946-му, залишив її заради заснованого при університеті НДІ ядерної фізики. У цьому інституті, який Сергій Миколайович очолив у 1960 році і яким керував решту життя, він працював на «повну потужність»: за допомогою супутників «Протон» одержав дані з енергетичного спектра всіх частинок з енергією до 1015 електрон-вольтів (ці дослідження залишалися неповтореними протягом 20 років), домігся обов’язкової комплектації дозиметричною апаратурою всіх авто­матичних міжпланетних станцій, які вирушали до Місяця, Венери й Марса. А з початком польотів у космос людини зосередився на питаннях радіаційної безпеки космонавтів: розробляв дозиметричне обладнання для космічних кораблів, досліджував «обстановку» на передбачуваних маршрутах пілотованих польотів.

You may also like...