Не доросли до хмарочосів

Будівництво висоток в Україні досі вважається мало не вищим знанням, недоступним вітчизняним фахівцям.

Проблема висотного будівництва в Україні як ніколи нагальна. Серед причин, які перешкоджають його розвитку, називають і брак досвіду, і дорожнечу, і недостатню рентабельність, і відсутність нормативної бази. У підсумку виходить замкнуте коло. Нормативів нема, бо нема досвіду, а будувати не можна, бо нема нормативів. Однак предмет суперечки урядовців і архітекторів на містобудівних радах — у всьому світі давно вже пройдений етап.

Те, що розуміють під висотним будівництвом в Україні, у світовому масштабі давно вже не є чимось особливим, а тим більше експериментальним. Усе багаторазово перевірено й випробувано. Висотність архітектурних споруд давно перевищила півкілометра. Будинків більше 300 м заввишки не злічити. А хмарочоси, порівнянні з тими, які сьогодні в Україні вважаються експериментальними, у них побудовані вже більше 100 років тому. Так, будинок Парк-Роу на 30 поверхів побудований на Манхеттені 1904 року, 47-поверховий будинок фірми «Зінгер» — 1908-го. Найвища споруда на сьогодні — вежа Burj-Dubai в ОАЕ —  818 м.

Не відстає й Москва — наш колишній побратим із соціалістичного табору. Будівництво висотних об’єктів за сучасними технологіями в столиці Росії стартувало ще в середині 90-х. Звичайно, тут був чималий ризик, зате тепер будинками на 40—50, а то й 80 поверхів у Москві нікого не здивуєш. А діловий центр «Москва-Сіті» із хмарочосами більше 300 м заввишки взагалі нагадує Манхеттен. У процесі будівництва, звісно, напрацьований чималий досвід. У результаті сьогодні в Росії узаконене проектування будинків на рівні 200—400 м.

Ситуація в Україні менш оптимістична. Ще недавно всі будинки висотою від 75 м підпадали під категорію експериментальних. Їхні проекти вимагали окремих узгоджень, експертиз, досліджень. Тільки 2010 року рішенням Мінрегіонбуду (на підставі документації, розробленої в НДІ будівельного виробництва (НДІБВ), цю планку підняли до 100 м. Що, до речі, не дуже змінило ситуацію. Тим часом майже вся теоретична база висотного будівництва була розроблена саме українськими НДІ, а точніше, НДІ будівельних конструкцій (НДІБК) і НДІБВ. Але якийсь час це були умоглядні тези, яких не дуже потребували. Цікаво, що на цій же теоретичній базі зараз зводиться­ безліч висотних будинків у Китаї, який був раніше стратегічним партнером СРСР і досі використовує наробітки того періоду.

Довгий час обмеження з висотного будівництва пов’язували з пожежною безпекою. Мовляв, неможливо доставити пожежну обслугу на висоту 30-го поверху. Досяжність найвищих пожежних драбин тільки 90 м. А як далі? Але життя саме довело абсурдність цієї аргументації. У розвинених країнах такі питання давно розв’язуються без усіляких драбин. Кмітливі­ іноземці ще в 30-ті роки минулого століття почали обладнувати свої хмарочоси автоматичними спринклерними системами. І кожен масштабний будинок має свою службу безпеки, обов’язком якої є і боротьба із загоряннями. У нас же автоматичні системи пожежогасіння досі дивина.

У підсумку будинки, які перевищують 100 м, в Україні можна порахувати на пальцях. Перший проект був невдалий. Житловий комплекс «Дніпровські вежі» (34 поверхи) стоїть недобудованим п’ятий рік. Зате два будинки на Позняках по 36 поверхів уже здано в експлуатацію. Готовий і найвищий у країні бізнес-центр «Вітрило» (136 м), на черзі його сусід висотою­ ­­138 м. Ще три будинки комплексу «Срібний бриз» неквапно добудовуються в Березняках. Два будинки по 110 м споруджені в Дніпропетровську.

Найвищий наразі будинок, який нараховує 46 поверхів і який теж ще не здано в експлуатацію, розташований у Києві на Кловському узвозі (будинок 7а). Його проект­на висота — 156 м. Однак проект переробляли кілька разів, причому щораз із підвищенням поверховості. Сьогодні цей величезний будинок, що нагадує стовбур зі зрубаною верхівкою, височіє над Печерським районом, аж ніяк не прикрашаючи вид на дніпровські кручі.

Задля справедливості треба сказати, що на містобудівних радах за період із 2008 по 2011 рік узгоджували ще близько десятка об’єктів висотою  40—50 поверхів і більше. Але їхнє будівництво застигло на мертвій точці через відсутність фінансування.

Є, щоправда, і об’єктивні чинники. Так, на думку завідувача лабораторії будинків і споруд НДІБВ, кандидата технічних наук Анатолія Франевського, нормативи, що стосуються припустимих деформаційних коефіцієнтів у таких спорудах (ухвалені в Росії) занадто м’які, а для українських висоток вимоги треба посилювати як мінімум удвічі. Та й експлуатація будинків висотністю понад 100 м у комунальному плані коштує в 2—3 рази дорожче, ніж будинків звичайної поверховості. Нерідко доводиться навіть збільшувати комунальні тарифи. Проте, як свідчить досвід ріелторів, квартири на останніх поверхах розкуповуються в першу чергу.

Технічне забезпечення

Логічно замислитися, у чому ж справа: тільки у вольовому рішенні чиновників і відсутності досвіду чи  в обмежених  технічних можливостях? Адже для техзабезпечення висотного будівництва потрібно кілька категорій обладнання та матеріалів. Це підйомні крани різних типів, високоміцні марки бетонів і конструкційної сталі, опалубки, а також бетононасоси й роздавальні стріли. Сюди ж входять вантажопасажирські підйомники, огороджувальні конструкції тощо.

Асортимент баштових кранів в Україні значний і представлений різними компаніями, як вітчизняними, так і закордонними. Це такі бренди, як Liebherr, Potain, Comansa, Jaso, Zeppelin, Eurogru і багато інших. При цьому крани з перерізом башти 200х200 см забезпечують висоту підйому вантажу до 204,8 м. Такий кран може споруджувати будинки до 60 поверхів. Моделі J140N і J190N здатні в приставному варіанті доставляти вантаж на висоту до 292 м. Саме за такою технологією споруджувалась у Москві «Вежа на набережній» (57 поверхів).

Що ж до вантажопасажирських підйомників, то в Україні вони представлені декількома брендами, зокрема шведською торговельною маркою ALIMAK. Такі підйомники піднімають до 20 чоловік на висоту близько 100 м, а в разі каскадного монтажу — і більше.­­­

Ще недавно серйозною проблемою був підйом знач­них мас бетону на висоту понад 100 м, для цього застосовували проміжні станції підкачування. Але зараз і її розв’язано. Досить сказати, що бетононасоси німецької компанії PUTZMEISTER AG, застосовувані в нас, працювали на спорудженні вежі Burj-Dubai. З їхньою допомогою бетон подавали на висоту 600 метрів, причому­­ ­завдяки застосуванню двох основних і двох резервних насосів  — безперебійно. Є й досвід застосування високоміцних бетонів. Наприклад, бетон марки В-60 використовували для заливання нижніх ярусів каркаса ділового центру «Міракс-Плаза» (недобудованого через фінансову кризу), а бетони B-50 і B-40 застосовують зараз у будівництві житлового комплексу на Кловському спуску в Києві. Виробничий цикл для високоміцного бетону (В-60, В-90) займає трохи більше часу, але не є чимсь проблемним або неосвоєним.

Експериментальний статус

У підсумку треба визнати, що наявні й при цьому добре перевірені технології істотно випереджають нашу нормативну базу. Із цієї причини все, що робиться в рамках експериментального проектування, індивідуально і затверджується.

Неважко припустити, що такий стан справ може бути дуже вигідний багатьом високим урядовцям, оскільки дозволяє стягувати із замовників і забудовників «додаткові кошти» в обмін на «допомогу» в проходженні всього ланцюжка дозвільних інстанцій.

Наріжним каменем у цьому питанні, на жаль, є так звана недоказовість очевидного. Як проштовхуються експериментальні­ проекти, ми всі знаємо, але не можемо цього довести. Розсудливій людині важко зрозуміти, чому треба обов’язково винаходити свій власний велосипед і не можна узаконити нормативи Китаю, ОАЕ або тієї ж Росії. Хіба важко нашим фахівцям поїхати у відрядження в Москву, до своїх колег, переписати чинні й перевірені нормативи й перекласти українською? Важко зрозуміти, чому будівельна технологія, випробувана протягом десятків років у США, Гонконзі, Сінгапурі, раптом не працюватиме в Україні.