У клубах берилієвого пилу
Токсичні відходи покинутого київського підприємства є потенційною загрозою здоров’ю жителів столиці.
Кияни ще довго розплачуватимуться за ті екологічно небезпечні виробництва, які за радянських часів бездумно понатикали просто посередині житлових кварталів. Ні для кого не секрет, що столиця України буквально напхана складами токсичних відходів і підприємствами, які використовують потенційно небезпечні речовини. Причому після всіх криз ні в кого немає грошей ні на утилізацію, ні хоча б на вивезення за межі міста всіляких токсинів.
Називаючи найшкідливіші для проживання місця Києва, традиційно пригадують цехи колишнього заводу «Радикал» у Дарниці, під якими було розлито кілька тонн ртуті, що використовувалася колись для виробництва каустичної соди. Багато хто знає і про столичний холодокомбінат, де свого часу стався викид аміаку, і про сховища радіоактивних відходів на підприємстві «Радон» у Пироговому. Військові ще можуть згадати склади боєприпасів у селищі Коцюбинському — аналогічні тим, що вибухали свого часу в Новобогданівці й під Артемівськом.
Набагато менше городяни знають про склад високотоксичного берилію, розміщений на бульварі Вернадського, посередині Академмістечка.
Саме по собі Академмістечко — унікальна частина столичної забудови. Це своєрідний автономний мікрорайон, у якому розташовані інститути Академії наук і будинки її співробітників. Тут же розташовані філія Центральної наукової бібліотеки, спорткомплекс «Наука», академічний гараж, навіть власна котельня. Зараз усе це господарство (крім спорткомплексу) у занедбаному стані.
Але навіть на цьому тлі будівлі колишнього заводу «Захід» виглядають більш ніж депресивно. Старий паркан, на якому лише ізолятори нагадують про те, що тут колись були проводи під напругою, корпуси з вибитими шибками, вкрита пилом безлюдна прохідна, де треба довго стукати у вікно, щоб відгукнувся вахтер, — усе це говорить про те, що підприємство вмерло. Утім, розташування «Заходу» — у глибині промзони, між подвір’ям Інституту металофізики й районної котельні, — свідчить, що його під час будівництва намагалися за можливості сховати від сторонніх. Головний інженер заводу Микола Тищенко пояснює таку таємність тим, що завод колись виконував замовлення військово-промислового комплексу СРСР.
Порятунок тих, хто потопає…
«Свого часу підприємство «Захід» було філією Ленінградського конструкторського бюро, яке займалося, зокрема, проектуванням підводних човнів, — розповідає головний інженер. — Берилій зацікавив конструкторів тим, що, в півтора раза легший за алюміній, він у той же час був міцніший від багатьох спеціальних сталей. Насичення берилієм поверхні сталевих деталей підвищувало їхню корозійну стійкість. Крім того, він використовувався в ракетній техніці й у ядерній промисловості, де з нього виготовляли відбивачі й сповільнювачі нейтронів. Союз розпався, лабораторія опинилася за кордоном і вже не цікавилась своїм дочірнім підприємством, відмовившись приймати на свій полігон залишки металу.
У 2000 році ми разом із головним управлінням із питань надзвичайних ситуацій КМДА розробили «Календарний план робіт із ліквідації берилієвого забруднення об’єктів і території», на реалізацію якого пішло близько 900 тисяч гривень, у результаті чого наразі зібрано, на думку фахівців, понад 90% усього металу. Увесь пил, уся плитка із цехів, усі інструменти, які контактували з берилієм, були зібрані в контейнери, що більше десяти років стояли на території заводу просто неба посередині житлового мікрорайону. Зараз вони складовані в так званому пункті тимчасового зберігання. Це, звичайно, не спеціально побудований або обладнаний будинок. Під пункт зберігання пристосований один із колишніх заводських цехів — найсухіший і найкраще за всіх збережений після згортання виробництва».
«Захід» — завод пенсіонерів
Микола Тищенко вже давно пенсіонер, як і всі, хто залишився працювати на підприємстві «Захід», яке фактично нічого не виробляє. Їхнє завдання — спостерігати за тим, як зберігаються контейнери, адже крім них в Україні ніяких інших фахівців із роботи з берилієм нема.
«Ми дуже добре знаємо, наскільки токсичний цей метал, — веде далі Микола Дмитрович. — Точніше, для людей небезпечний не сам берилій, а пил, що містить його мікрочастинки. Такий пил має алергійну й канцерогенну дію, подразнює шкіру й слизові оболонки, спричиняє дерматози, пневмонію та пухлини в легенях, часто — зі смертельним результатом. Підступництво металу в тому, що захворювання може виникнути через 10—15 років після припинення контакту з берилієм. Після закриття інституту велика кількість пилу залишилася в цехах підприємства. Змішавшись зі сміттям у цехах, де демонтували обладнання, він став надзвичайно небезпечним».
Про небезпеку берилієвого пилу говорять і співробітники сусіднього (розташованого через паркан) Інституту проблем матеріалознавства ім. Францевича НАН України. Голова профспілкового комітету інституту Дмитро Щур, який давно бореться за винесення токсичного сміття за межі Києва, згадує, як колись його колеги приходили «шабашити» на «Захід».
«Те, що наслідки роботи із цим металом можуть виявитися через багато років, свідомо приховують, — говорить Дмитро Вікторович, — а мені цей факт відомий не з чуток. Свого часу співробітники нашого інституту теж вирушали за «легким заробітком» у берилієвий центр. Крім високих зарплат, рік роботи там зараховувався за три. Але мало хто міг витримати більше року. У людей починалися серйозні проблеми зі здоров’ям, багато співробітників уже померли. Приблизно десять років тому ми вимірювали вміст берилієвого пилу в районі бульвару Вернадського. Він був набагато вищим за норму. Думаю, незважаючи на всі дезактиваційні роботи, цей рівень не знизився й сьогодні. Так, мені відомо, що майже весь вміст заводських корпусів зібрано в контейнери, але ж пил ні в які контейнери не впакуєш. Смішно говорити про герметичність колишнього технологічного корпуса. Якщо раніше в цю будівлю заборонялося заходити без спеціального захисного одягу, то зараз вона занедбана, із вибитими шибками й тріщинами в стінах».
Посеред 111 контейнерів
Із Миколою Дмитровичем ідемо оглядати контейнери з берилієм. Великі чорні металеві ящики, приблизно три на три метри, поставлені в кілька рядів у холодному приміщенні з тьмяними лампочками, калюжами води на підлозі й проводами пожежної сигналізації. Якщо не знаєш, яку гидоту заховано в контейнерах, можна подумати, що ти на звичайному складі. А в сусідньому приміщенні розташовані цехи, у яких ще жевриться життя: літні вже майстри працюють за розточувальним верстатом, говорять, найбільшим у місті. Запитуємо у них: чи не страшно біля цілої гори отрути?
«Та ми ж самі працювали на «Заході» за часів його розквіту, — говорить фрезерувальник Іван Макаренко, — у тому числі й із берилієм. І з технікою безпеки знайомі не з чуток. Моє приміщення я очищав сам — у справжніх скафандрах збирали дрібні порошинки, тому за чистоту тут я спокійний. Хоча контейнери, звичайно, треба звідси прибрати, не дай Боже, розгерметизується хоч один із них. Берилій легкий, вітер рознесе його частинки містом за кілька днів. При цьому медики, швидше за все, не зможуть правильно діагностувати таке рідкісне захворювання, як бериліоз, переплутавши його з важкою формою ГРЗ».
Назад ми виходимо через занедбані цехи заводу. По суті це вже навіть не цехи — просто голі стіни, з яких збили й винесли все, у тому числі проводку й плитку: колись на все це потрапляв берилієвий пил, і зараз воно упаковане в контейнери. Санпропускник, у якому колись переодягалися в службовий одяг, просто зруйнований. Якісь підозрілі ями зяють у підлозі.
«У місті знають про берилієву проблему, але не вирішують її, бо немає місць поховання такого типу токсичних відходів, як і єдиної думки, куди ж їх вивозити, — говорить Микола Тищенко. — Не кожна місцева рада захоче мати біля себе такий склад. А поки державні мужі не вирішили, куди ж вивозити метал — чи то в чорнобильську зону, чи то в покинуті шахти, чи то ще кудись — Кабінет Міністрів ще в 1998 році наказав тимчасово зберігати відходи все на тому ж підприємстві «Захід». Це «тимчасово», як бачимо, триває вже другий десяток років. Але ж берилій — надзвичайно токсичний елемент, гранично допустима концентрація пилу або парів якого в повітрі становить лише 0,001 мг/м3. Визначити його присутність у повітрі можна тільки за допомогою спеціальної хімічної лабораторії, яка зараз не має грошей навіть на реактиви».
Що далі?
Якщо все-таки щось станеться і берилієвий пил потрапить на вулиці міста — хто за це відповідатиме? У головному управлінні з питань надзвичайних ситуацій КМДА відповідальним за зберігання відходів називають керівництво того ж підприємства «Захід».
«Розпорядження Кабінету Міністрів про складування берилієвих відходів на території колишнього заводу ніхто не скасовував, — говорить начальник головного управління Віталій Пшеничний, — та й для «Заходу» зберігання відходів — єдина форма діяльності. Так, берилій — це речовина, що належить до першого (найвищого) класу небезпеки, але саме тому вивезти його кудись і закопати не можна, потрібна відпрацьована технологія поховання й постійний моніторинг могильника. Оскільки таких технологій в Україні нема, є рішення вивезти контейнери за межі України. На це з екологічного фонду виділено 14 мільйонів гривень, ведуться переговори про те, щоб відправити токсичний метал у Чехію. Інтерес до українського берилію вже виявила чеська компанія KOMPRAFIN, яка має досвід поводження з небезпечними відходами. Можливо, рішення знайдемо вже до кінця року. Що ж до нинішніх умов зберігання відходів підприємства «Захід», то вони цілком задовільні: контейнери запаяні герметично, ніяких витоків або випадків розгерметизації за останні роки там не було».
І все-таки жителі Академмістечка не дуже довіряють офіційним запевнянням чиновників. Як ми вже говорили, люди тут живуть непересічні, багато з них мають високі наукові ступені. Наприклад, один з активістів кампанії за вивезення зі столиці берилієвого сміття доктор біологічних і доктор медичних наук Геннадій Дмитрович Бердишев. Він говорить, що кожна нова міська влада обіцяє вивезти токсичне сміття, але незабаром забуває про свої обіцянки. «При цьому є неприпустимою ситуація, коли посеред мегаполіса зберігаються тонни берилієвого пилу. Як би герметично не були вони упаковані, однаково є потенційно небезпечними, адже металу там досить для того, щоб убити пів-Києва», — говорить він.
У клубах берилієвого пилу
Токсичні відходи покинутого київського підприємства є потенційною загрозою здоров’ю жителів столиці
Микола ПОЛІЩУК
Кияни ще довго розплачуватимуться за ті екологічно небезпечні виробництва, які за радянських часів бездумно понатикали просто посередині житлових кварталів. Ні для кого не секрет, що столиця України буквально напхана складами токсичних відходів і підприємствами, які використовують потенційно небезпечні речовини. Причому після всіх криз ні в кого немає грошей ні на утилізацію, ні хоча б на вивезення за межі міста всіляких токсинів.
Називаючи найшкідливіші для проживання місця Києва, традиційно пригадують цехи колишнього заводу «Радикал» у Дарниці, під якими було розлито кілька тонн ртуті, що використовувалася колись для виробництва каустичної соди. Багато хто знає і про столичний холодокомбінат, де свого часу стався викид аміаку, і про сховища радіоактивних відходів на підприємстві «Радон» у Пироговому. Військові ще можуть згадати склади боєприпасів у селищі Коцюбинському — аналогічні тим, що вибухали свого часу в Новобогданівці й під Артемівськом.
Набагато менше городяни знають про склад високотоксичного берилію, розміщений на бульварі Вернадського, посередині Академмістечка.
Саме по собі Академмістечко — унікальна частина столичної забудови. Це своєрідний автономний мікрорайон, у якому розташовані інститути Академії наук і будинки її співробітників. Тут же розташовані філія Центральної наукової бібліотеки, спорткомплекс «Наука», академічний гараж, навіть власна котельня. Зараз усе це господарство (крім спорткомплексу) у занедбаному стані.
Але навіть на цьому тлі будівлі колишнього заводу «Захід» виглядають більш ніж депресивно. Старий паркан, на якому лише ізолятори нагадують про те, що тут колись були проводи під напругою, корпуси з вибитими шибками, вкрита пилом безлюдна прохідна, де треба довго стукати у вікно, щоб відгукнувся вахтер, — усе це говорить про те, що підприємство вмерло. Утім, розташування «Заходу» — у глибині промзони, між подвір’ям Інституту металофізики й районної котельні, — свідчить, що його під час будівництва намагалися за можливості сховати від сторонніх. Головний інженер заводу Микола Тищенко пояснює таку таємність тим, що завод колись виконував замовлення військово-промислового комплексу СРСР.
Із перших уст
Порятунок тих, хто потопає…
«Свого часу підприємство «Захід» було філією Ленінградського конструкторського бюро, яке займалося, зокрема, проектуванням підводних човнів, — розповідає головний інженер. — Берилій зацікавив конструкторів тим, що, в півтора раза легший за алюміній, він у той же час був міцніший від багатьох спеціальних сталей. Насичення берилієм поверхні сталевих деталей підвищувало їхню корозійну стійкість. Крім того, він використовувався в ракетній техніці й у ядерній промисловості, де з нього виготовляли відбивачі й сповільнювачі нейтронів. Союз розпався, лабораторія опинилася за кордоном і вже не цікавилась своїм дочірнім підприємством, відмовившись приймати на свій полігон залишки металу.
У 2000 році ми разом із головним управлінням із питань надзвичайних ситуацій КМДА розробили «Календарний план робіт із ліквідації берилієвого забруднення об’єктів і території», на реалізацію якого пішло близько 900 тисяч гривень, у результаті чого наразі зібрано, на думку фахівців, понад 90% усього металу. Увесь пил, уся плитка із цехів, усі інструменти, які контактували з берилієм, були зібрані в контейнери, що більше десяти років стояли на території заводу просто неба посередині житлового мікрорайону. Зараз вони складовані в так званому пункті тимчасового зберігання. Це, звичайно, не спеціально побудований або обладнаний будинок. Під пункт зберігання пристосований один із колишніх заводських цехів — найсухіший і найкраще за всіх збережений після згортання виробництва».
«Захід» — завод пенсіонерів
Микола Тищенко вже давно пенсіонер, як і всі, хто залишився працювати на підприємстві «Захід», яке фактично нічого не виробляє. Їхнє завдання — спостерігати за тим, як зберігаються контейнери, адже крім них в Україні ніяких інших фахівців із роботи з берилієм нема.
«Ми дуже добре знаємо, наскільки токсичний цей метал, — веде далі Микола Дмитрович. — Точніше, для людей небезпечний не сам берилій, а пил, що містить його мікрочастинки. Такий пил має алергійну й канцерогенну дію, подразнює шкіру й слизові оболонки, спричиняє дерматози, пневмонію та пухлини в легенях, часто — зі смертельним результатом. Підступництво металу в тому, що захворювання може виникнути через 10—15 років після припинення контакту з берилієм. Після закриття інституту велика кількість пилу залишилася в цехах підприємства. Змішавшись зі сміттям у цехах, де демонтували обладнання, він став надзвичайно небезпечним».
Про небезпеку берилієвого пилу говорять і співробітники сусіднього (розташованого через паркан) Інституту проблем матеріалознавства ім. Францевича НАН України. Голова профспілкового комітету інституту Дмитро Щур, який давно бореться за винесення токсичного сміття за межі Києва, згадує, як колись його колеги приходили «шабашити» на «Захід».
«Те, що наслідки роботи із цим металом можуть виявитися через багато років, свідомо приховують, — говорить Дмитро Вікторович, — а мені цей факт відомий не з чуток. Свого часу співробітники нашого інституту теж вирушали за «легким заробітком» у берилієвий центр. Крім високих зарплат, рік роботи там зараховувався за три. Але мало хто міг витримати більше року. У людей починалися серйозні проблеми зі здоров’ям, багато співробітників уже померли. Приблизно десять років тому ми вимірювали вміст берилієвого пилу в районі бульвару Вернадського. Він був набагато вищим за норму. Думаю, незважаючи на всі дезактиваційні роботи, цей рівень не знизився й сьогодні. Так, мені відомо, що майже весь вміст заводських корпусів зібрано в контейнери, але ж пил ні в які контейнери не впакуєш. Смішно говорити про герметичність колишнього технологічного корпуса. Якщо раніше в цю будівлю заборонялося заходити без спеціального захисного одягу, то зараз вона занедбана, із вибитими шибками й тріщинами в стінах».
На власні очі
Посеред 111 контейнерів
Із Миколою Дмитровичем ідемо оглядати контейнери з берилієм. Великі чорні металеві ящики, приблизно три на три метри, поставлені в кілька рядів у холодному приміщенні з тьмяними лампочками, калюжами води на підлозі й проводами пожежної сигналізації. Якщо не знаєш, яку гидоту заховано в контейнерах, можна подумати, що ти на звичайному складі. А в сусідньому приміщенні розташовані цехи, у яких ще жевриться життя: літні вже майстри працюють за розточувальним верстатом, говорять, найбільшим у місті. Запитуємо у них: чи не страшно біля цілої гори отрути?
«Та ми ж самі працювали на «Заході» за часів його розквіту, — говорить фрезерувальник Іван Макаренко, — у тому числі й із берилієм. І з технікою безпеки знайомі не з чуток. Моє приміщення я очищав сам — у справжніх скафандрах збирали дрібні порошинки, тому за чистоту тут я спокійний. Хоча контейнери, звичайно, треба звідси прибрати, не дай Боже, розгерметизується хоч один із них. Берилій легкий, вітер рознесе його частинки містом за кілька днів. При цьому медики, швидше за все, не зможуть правильно діагностувати таке рідкісне захворювання, як бериліоз, переплутавши його з важкою формою ГРЗ».
Назад ми виходимо через занедбані цехи заводу. По суті це вже навіть не цехи — просто голі стіни, з яких збили й винесли все, у тому числі проводку й плитку: колись на все це потрапляв берилієвий пил, і зараз воно упаковане в контейнери. Санпропускник, у якому колись переодягалися в службовий одяг, просто зруйнований. Якісь підозрілі ями зяють у підлозі.
«У місті знають про берилієву проблему, але не вирішують її, бо немає місць поховання такого типу токсичних відходів, як і єдиної думки, куди ж їх вивозити, — говорить Микола Тищенко. — Не кожна місцева рада захоче мати біля себе такий склад. А поки державні мужі не вирішили, куди ж вивозити метал — чи то в чорнобильську зону, чи то в покинуті шахти, чи то ще кудись — Кабінет Міністрів ще в 1998 році наказав тимчасово зберігати відходи все на тому ж підприємстві «Захід». Це «тимчасово», як бачимо, триває вже другий десяток років. Але ж берилій — надзвичайно токсичний елемент, гранично допустима концентрація пилу або парів якого в повітрі становить лише 0,001 мг/м3. Визначити його присутність у повітрі можна тільки за допомогою спеціальної хімічної лабораторії, яка зараз не має грошей навіть на реактиви».
Питання руба
Що далі?
Якщо все-таки щось станеться і берилієвий пил потрапить на вулиці міста — хто за це відповідатиме? У головному управлінні з питань надзвичайних ситуацій КМДА відповідальним за зберігання відходів називають керівництво того ж підприємства «Захід».
«Розпорядження Кабінету Міністрів про складування берилієвих відходів на території колишнього заводу ніхто не скасовував, — говорить начальник головного управління Віталій Пшеничний, — та й для «Заходу» зберігання відходів — єдина форма діяльності. Так, берилій — це речовина, що належить до першого (найвищого) класу небезпеки, але саме тому вивезти його кудись і закопати не можна, потрібна відпрацьована технологія поховання й постійний моніторинг могильника. Оскільки таких технологій в Україні нема, є рішення вивезти контейнери за межі України. На це з екологічного фонду виділено 14 мільйонів гривень, ведуться переговори про те, щоб відправити токсичний метал у Чехію. Інтерес до українського берилію вже виявила чеська компанія KOMPRAFIN, яка має досвід поводження з небезпечними відходами. Можливо, рішення знайдемо вже до кінця року. Що ж до нинішніх умов зберігання відходів підприємства «Захід», то вони цілком задовільні: контейнери запаяні герметично, ніяких витоків або випадків розгерметизації за останні роки там не було».
І все-таки жителі Академмістечка не дуже довіряють офіційним запевнянням чиновників. Як ми вже говорили, люди тут живуть непересічні, багато з них мають високі наукові ступені. Наприклад, один з активістів кампанії за вивезення зі столиці берилієвого сміття доктор біологічних і доктор медичних наук Геннадій Дмитрович Бердишев. Він говорить, що кожна нова міська влада обіцяє вивезти токсичне сміття, але незабаром забуває про свої обіцянки. «При цьому є неприпустимою ситуація, коли посеред мегаполіса зберігаються тонни берилієвого пилу. Як би герметично не були вони упаковані, однаково є потенційно небезпечними, адже металу там досить для того, щоб убити пів-Києва», — говорить він.
