Посічена пам’ять
«Світячи іншим, згоряю сам» — вибито на надгробку великого хірурга, від дня народження якого недавно виповнилося 175 років.
Що більшість із нас знає про одного з найвидатніших лікарів, людину, завдяки якій російська медицина вийшла з аутсайдерів у законодавці світової медичної моди? Соромно зізнатись, але в першу чергу — крилату нікулінську фразу «Коротше, Скліфосовський!»
Про те, що вчений має якесь відношення до України, мало хто чув, а подробиці одеського, харківського, київського та полтавського періодів його творчості маловідомі навіть мешканцям цих міст. Більшу частину життя Микола Васильович працював у Москві й Петербурзі. Але з Україною він був пов’язаний із першого до останнього дня — у буквальному значенні: тут, на маленькому хуторі під Дубоссарами (тоді містечко входило до Тираспольського повіту Херсонської губернії) він народився, тут же, у маєтку Яківці під Полтавою, закінчив свій земний шлях…
Він був дев’ятим із дванадцяти дітей Василя Скліфоса, нащадка збіднілого дворянського роду. Батько, чиновник від медицини, працював письмоводителем карантинної контори, займався організацією протиепідемічних заходів. Зі своїм медичним майбутнім Микола визначився рано, і після закінчення Другої Одеської гімназії вступив на медичний факультет Московського університету на «казенне утримання» — таке право давала срібна медаль. Правда, із виплатою стипендії раз у раз були проблеми, але це не засмучувало юнака, який звик із дитинства жити надголодь. Навіть остання стипендія десь застрягла, тож на своє перше робоче місце — в Одесу — молодий лікар поїхав у борг (допомогли викладачі). Там молодому фахівцеві з московським дипломом запропонували ні багато ні мало — посаду головлікаря, але він відмовився, віддав перевагу практиці й пішов ординатором у хірургічне відділення.
Однак і науку Микола Васильович кидати не збирався: водночас писав дисертацію про навколоматочні пухлини, яку успішно захистив у Харкові в 1863-му, одержавши ступінь доктора медицини. Після цього вчений на декілька років залишив батьківщину — стажувався в кращих європейських клініках. Серед його вчителів був сам Рудольф Вірхов — один зі створювачів клітинної теорії, автор афористичного постулату «кожна клітина — із клітини».
Але це було потім. А тоді Микола Васильович опублікував цикл статей про хірургічні інновації, за які сам Пирогов рекомендував його на кафедру хірургії в Київський університет. Правда, працював він там зовсім недовго — виїхав на франко-пруську війну, в епіцентр бойових дій, де відчував себе особливо затребуваним. Так було й під час закордонного стажування, яке припало на австро-пруську війну. Тільки тоді молодий лікар у перервах між заняттями робив перев’язки в лазаретах, а тепер працював повноправним хірургом. Оперував часом по декілька діб без перерви, тільки іноді просив у медсестер пару ковтків вина — «перекусити»… За чотири військових кампанії (Скліфосовський брав участь ще в Балканській і Російсько-турецькій війнах) через його руки пройшло близько 10 тисяч поранених. Військова практика відточила майстерність хірурга: пізніше з-під його пера вийшли десятки робіт із методиками найстрашніших ампутацій. Але, мабуть, найбільша заслуга Скліфосовського — упровадження обов’язкової антисептики. У це важко повірити, але йому першому вдалося переконати колег у необхідності елементарного кип’ятіння інструментів перед операціями, і завдяки цьому вдалося запобігти величезній кількості післяопераційних ускладнень.
Після франко-пруської війни Скліфосовський у Київ уже не повернувся — прийняв запрошення Імператорської медико-хірургічної академії в Петербурзі. Потім були й інші заклади: медичний факультет рідного Московського університету (у 1884 році з його рук одержав диплом лікаря Чехов), Клінічний інститут Великої княгині. Одна з останніх заслуг ученого — перший у країні інститут удосконалення лікарів, створений і очолений ним у 1893-му.
Він був інтелігентом старого гарту, із тих, кого за природну шляхетність і витонченість манер уважали диваками навіть в XIX столітті. Із 1871 року він щоліта приїжджав відпочивати з родиною до Яковців. І відразу ж з усіх навколишніх сіл до нього починали з’їжджатися хворі, незаможні люди, які навіть не мріяли про власного фельдшера, а тут з’явився шанс лікуватися в «самого»! Він нікому не відмовляв, їздив по хуторах, оглядав хворих, приймав пологи. Нерідко на столі в бідняка разом із рецептом залишав і гроші — на щойно виписані ліки. Але ще більше селян вражала його щиросердна щедрість: столичний професор, вітаючись із кожним із них, кланявся й знімав капелюха. А через п’ятнадцять років після смерті Миколи Васильовича, у страшному 1919-му, банда, яка розбійничала в Яківцях, не пощадила стареньку вдову вченого і його дочку Тамару — просто як «дворянський виплодок».
«Народ, який уміє шанувати пам’ять своїх великих предків, має право спокійно дивитися в майбутнє», — говорив Скліфосовський. 2004 рік — сторіччя від дня смерті великого хірурга — садиба зустріла розрухою: на місці хмільника — пустир, замість газелей — кози, особняк ще раніше відданий під відомче житло Інституту свинарства й перебудований. Історики-ентузіасти знайшли могилу тільки в 2009-му; говорять, гроші на її відновлення дала онука Миколи Васильовича.
