Дефіцит кадрів на тлі безробіття

Як згладити грані цього парадоксу?

Збалансувати попит і пропозицію робочих рук на ринку праці поставили собі за мету  навчально-методичний центр профтехосвіти в Чернігівській області, обласний центр зайнятості та роботодавці. Результатом їхньої співпраці стало створення довготривалої програми «Робітник Чернігівщини», яка коригується відповідно до нагальних проблем суспільства.

Поезія надій і проза розчарування

Гідні подиву цифри й факти наводились на недавньому ярмарку професій, який відбувся у Чернігові. Ще кілька років тому близько 98% випускників міських шкіл, попри наполегливе запрошення профтехучилищ опанувати тією або іншою привабливою і, головне, затребуваною робітничою професією, ішли в університети. Мрії юнаків і дівчат післяперебудовного періоду здійснювались значно легше, ніж у їхніх батьків, коли діяла непорушна кадрова доктрина: вільний вибір професії з урахуванням суспільної потреби. Зростаюча в умовах ринкової економіки кількість ВНЗ сприяла тому, щоб абітурієнти стали володарями заповітних дипломів, а суспільною потребою мало хто переймався. І даремно. Багатьом новоспеченим бакалаврам і магістрам так і не вдалося застосувати на практиці свої знання.

На думку директора Чернігівського міського центру зайнятості Олександра Зевченка, логічнішою та доцільнішою видається інша послідовність входження молодих людей у самостійне життя: спочатку робітнича професія, а потім вища освіта. Хоча, як зауважили інші організатори ярмарку, навіть у разі дотримання рекомендованої схеми картина кадрової чехарди навряд чи істотно зміниться, оскільки багато випускників професійно-технічних навчальних закладів  (ПТНЗ) не вважають за необхідне служити справі, якої їх учили, і не пропускають нагоди влаштуватись на більш привабливі місця.

Це спонукало голову правління акціонерного товариства «ТК Стиль» Марка Пахманова, який представляв легку промисловість, зробити ще один слушний екскурс у недавню історію, коли випускник ПТНЗ мусив відпрацювати молодим робітником три роки на  підприємстві за розподілом. Бо ж  виникає парадоксальна ситуація: нібито й достатньо готують фахівців для легкої промисловості, а галузь постійно відчуває кадровий голод.

Представники інших галузей також ремствували, що сьогодні важко знайти кваліфікованих зварників, верстатників. Та й де їм, на їхню думку, взятися, якщо  «пильні» професії закарбувалися у підсвідомості випускників шкіл як непрестижні, поступившись місцем гламурним, тобто офісним.

Вибір має бути відповідальним

Та причина не лише в стереотипах престижності. За словами начальника управління освіти міськвиконкому Володимира Купріяненка, торік тих, хто хотів здобути вищу освіту, було близько 70 %, решта вступників, причому приблизно п’ятдесят на п’ятдесят,  віддали перевагу технікумам та  ПТНЗ. Отже, основний гальмівний фактор починає втрачати силу. Залишається зламати ще один хибний стереотип, з яким пов’язана плинність кадрів. Йдеться­ про те, що випускники ПТНЗ, пропрацювавши два-три місяці на одному підприємстві, часто переходять на інші. Звичайно вони аргументують це доволі вагомими причинами: низька зарплата, відсутність гуртожитку. Власне, роботодавці цього не заперечують. Але посилаються  на обмежені фінансові можливості підприємства. У той же час запити робітників-дебютантів здебільшого завеликі.

— Їм хочеться всього й ­одразу, — сказав голова правління ЗАТ «Чернігівський автомобільний завод» Валерій Купцов. — Проте так не буває, для цього потрібно підвищувати свій професійний рівень.

Звичайно, щодо запитів­ і можливостей  кожна сторона має рацію. Але одно­­­стайною і незаперечною була думка роботодавців про те, що випускники ПТНЗ мусять певний час відпрацювати за здобутим фахом на підприємстві.  Вирішувати — і якнайшвидше — це питання треба на законодавчому рівні. Легковажити з вибором професії далі не можна.

Навчання і практика — близнюки-сестри

Майже одночасно з ярмарком професій на базі чернігівського вищого професійного училища побутового обслуговування, що входить в Україні до десятки кращих навчальних закладів цього типу, під егідою Міністерства освіти і науки, молоді та спорту відбулася всеукраїнська нарада, присвячена реалізації українсько-канадського проекту «Децентралізація­ управління професійним навчанням в Україні», яка  зібрала понад 70 учасників з усіх регіонів України. Акцент робився на необхідності посилення зв’язку навчання з практикою. Навряд чи варто нагадувати, що в недалекому минулому така єдність була не те що узвичаєною нормою, а й обов’язковою умовою виховання кваліфікованого робітника. Адже працевлаштування випускника ПТНЗ великою мірою залежить від його досвіду роботи за фахом. Така ремарка незмінно присутня в рекламних оголошеннях роботодавців про вакансії. Але де тому досвіду взятися, коли навчальні заклади, маючи сформовану структуру, матеріальну базу, кадри, не зацікавлені в частих змінах спеціальностей, а мінливості на ринку праці, навпаки, такі калейдоскопічні, що після трьох років навчання фахівці на час їх випуску автоматично стають «морально застарілими».

Такий несподіваний ракурс під час розмови з директором навчально-мето­дичного центру профтехосвіти у Чернігівській області­ Віктором Гріненком змусив згадати міфи про сізіфову працю та бочку Данаїд. Причому в обох випадках  виконання важкої і марної роботи лягає на плечі системи профтех­освіти.

Курс — на децентралізацію

— Дійсно, ту версію управління в системі профтех­освіти, що склалася з часу становлення в Україні ­ринкових відносин, гнучкою не назвеш,— говорить В.Гріненко.— Плановість у наборі учнів на ті чи інші спеціальності унеможливлена нестабільністю роботи підприємств. Однак навіть за цих умов вітчизняна система профтехосвіти – за інерцією –  залишалася зацентралізованою, що притаманно плановій економіці. Ці фактори спонукали до пошуків змін  відповідно до реалій і вимог часу. Вивчаючи досвід зарубіжних країн, українські профтехосвітяни дійшли висновку, що найбільш ефективною є канадська модель. Результатом подальших контактів було створення українсько-канадського проекту «Децентралізація управління професійним навчанням в Україні».

— Вікторе Володимировичу, у чому полягає його концепція?

— У Канаді немає центрального органу управління освітою, є тільки відповідні управлінські органи в окремих регіонах. І побувавши в гостях у канадських колег, ми переконалися в перевагах таких підходів. Адже, скажімо, в Києві не можуть детально знати ситуацію в кожному регіоні. Незважаючи на те, що регіональні органи влади нібито координують ці дії,  все одно власником залишається міністерство, воно фінансує, доводить плани, та, на жаль, не має оперативного управління.

— Але будь-яка «чужа», нехай і приваблива, новація  може обернутися несподіваними ракурсами, хоча б з огляду на ментальність…

— Певна річ. Тому апробація управління профтехосвітою в новому форматі відбувається поступово, як пілотний проект. На мою думку, якби в країні була стабільна політична та економічна ситуація, то суцільну децентралізацію слід було б здійснити негайно. Головний аргумент на захист цієї думки простий: коли на початку 90-х років майно було в управлінні держави, кількість професійно-технічних навчальних закладів в країні сягала майже 1400, а зараз трохи більше 800. Тобто в процесі активного «дерибану», що розпочався згодом, втрачено майже половину системи. Тому навчені гірким досвідом представники профтехосвіти небезпідставно побоюються проблем. Адже «дерибан» ще не закінчився, а апетит у певних структур не зник. І якщо повністю передати управлінські функції на місця, законодавчо не захистивши цієї трансформації, втрати можуть зрости  через перехід окремих навчальних закладів в іншу форму.

— Учасники наради ідею децентралізації сприйняли переважно позитивно, але висловили побажання: окрім передачі функції розпорядження бюд­жетними коштами обласним управлінням освіти, збільшити фінансову самостійність самих закладів профтехосвіти.

— Пропозиція цілком слушна. Дійсно, навчальні заклади потребують більшої господарської самостійності. Зараз для того, щоб здійснити якусь незнач­ну фінансову операцію, з райцентру, де розташоване­  ПТНЗ, треба їхати в обласний центр для отримання дозволу — з підписом і печаткою. Ще один парадокс: керівник навчального закладу не зацікавлений у розвитку виробничої  активності. Бо більше заробить — менше отримає з бюджету. А треба, навпаки, стимулювати.

— Ситуація дійсно виглядає нелогічною. Робите щось для її виправлення?

— Ми звернулися зі своїми питаннями й пропозиціями до  нашого профільного міністерства, та без Мінфіна цю проблему не розв’язати, а там не завжди мають час для оперативного вирішення питань профтехосвіти…

— Насамкінець повернемось ще до одного ключового моменту, якого вже торкалися. Програма «Робітник Чернігівщини» має діяти незалежно від формату управління – традиційного чи запозиченого. Тож які перспективи очікують молодих робітників  щодо гарантії  працевлаштування, а також обов’язкового відпрацювання певного терміну після навчання?

— Вирішення другої частини взаємопов’язаної проблеми, звичайно, лежить у правовій площині, але поки щодо цього скаже своє слово закон, ми передбачили дещо в своїх планах для приборкання цього негативного явища. В усякому разі за легковажність доведеться розраховуватись гривнею. Мається на увазі укладання тристоронніх угод за участю батьків учня ПТНЗ, підприємства і навчального закладу. Підприємство вказує, де і ким працюватиме випускник, призначає йому додаткову стипендію, забезпечує проходження практики. І якщо випускник за таких умов не відпрацює три роки, він мусить повернути кошти, витрачені на його навчання. А це досить-таки дієвий механізм — за три роки кругленька сума набігає.

Ракурс

Канадський проект активно втручається в життя закладів профтехосвіти України, надаючи не тільки інформацію, а й матеріальну допомогу. Ті ПТНЗ, що були включені до пілотного проекту, зміцнили завдяки цьому­ матеріально-технічну ба­зу, а навчально-методичні центри всіх областей отримали суттєві фінансові кошти на придбання комп’ютерно-офісної техніки.

Результати дії українсь­ко-канадського проекту­ помітні і в навчально-мето­­дичному центрі проф­техосвіти в Чернігівській області. Уже другий рік тут працюють за новими­­­ інформаційними технологіями, зокрема, в режимі реального часу проводяться інтернет-кон­­ференції. І не тільки у своєму регіоні. Цю систему запозичила у чернігівців Дніпропетровська та Закарпатська області, і профтех­освітяни трьох регіонів об’єднали свої мережі.

Із перших уст

Ігор Ілько
Менеджер українсько-канадського проекту, представник Саскачеванського інституту прикладних наук і технологій (Канада)

— У Канаді існує асоціація коледжів, що об’єднує півтораста таких навчальних закладів.  Особливість її в тому, що досвід кожного самостійно діючого коледжу щодо застосування нових інформаційних технологій, бізнес-планування, зв’язків із науковими закладами та роботодавцями оперативно стає надбанням усіх членів об’єднання. Саскачеванський інститут за підтримки Канадського агентства з міжнародного розвитку здійснює цей проект уже в десяти країнах світу.

Із перших уст

В’ячеслав Супрун
Директор департаменту професійно-технічної освіти МОН України

— За час здійснення укра­­їнсько-канадського проекту проведено десятки семінарів, «круглих столів» та інших заходів для керівників обласних управлінь освіти та навчально-методичних центрів. Ми намагаємось проводити такі заходи не лише в Києві, а й у регіонах. У Чернігові, визначаючи місце для цього, ми зупинилися на вищому училищі побутового обслуговування невипадково. Тут є свої новації, варті запозичення.

Із перших уст

Анатолій Заліський
Начальник управління освіти і науки Чернігівської ОДА

— Засноване близько 40 років тому училище побутовиків не стоїть на місці і, зберігаючи початковий профіль, постійно розширює можливості вступників у здобутті професій, що диктуються часом. А оскільки потяг до туризму в Україні дедалі зростає, то відповідне соціальне замовлення, як кажуть, саме в руки просилося. І закономірним наслідком цього стало отримання училищем ліцензії на підготовку фахівців туристичної галузі, що, погодьтеся, дуже актуально у зв’язку з Євро-2012.