Складові істини
Кожен із нас із дитинства добре знає: знання — сила. Правда, кому належить крилата фраза, скаже не кожен. Як іронічно відзначає народна мудрість, людина, яка розповіла світові про силу знання, навіть уявити собі не могла, що через сторіччя її ім’я асоціюватиметься в обивателя зі шматком копченої свинини…
22 січня виповнилося 450 років від дня народження основоположника наукового методу Френсіса Бекона.
Як батька наукової методології сучасного типу Бекона знаємо ми, нащадки. Для сучасників же він був найперше юристом і політиком. Батько Френсіса Ніколас Бекон обіймав одну з найвищих посад при дворі англійської королеви Єлизавети I — був її особистим радником. Однак, Ніколас не належав до столітнього аристократичного роду: своїм блискучим становищем син управителя вівчарської ферми завдячував виключно успішній юридичній кар’єрі. Можливо, тому й своїх дітей він не «просував», а вчив домагатися успіху власними силами, насамперед професіоналізмом. Тож Френсіс зовсім не походив на нинішніх «мажорів». Першокласну освіту він одержав у Трініті-коледжі Кембриджського університету, причому вступив туди у віці 12 років, а курс навчання пройшов за 3 роки! До речі, саме освіта Бекона є одним із головних аргументів «неканонічних» літературознавців, які твердять, що саме він писав під псевдонімом «Вільям Шекспір»: п’єси кілька разів ставилися в Кембриджі, а статут університету давав такий привілей виключно своїм випускникам, яким стратфордський актор Шекспір, як достеменно відомо, не був.
У 15 років молодий юрист був зарахований до дипломатичної місії й відряджений у Париж. На батьківщину Френсіс повернувся через три роки через смерть батька й зайнявся юридичною практикою. Справи йшли більш ніж успішно — Бекон навіть очолив юридичну корпорацію, однак він відмовився від перспектив кар’єри адвоката заради великої політики. У 1584 році 23-літній Френсіс Бекон був обраний членом палати громад і почав своє сходження на державний олімп. Бекона-політика сучасники оцінювали не так однозначно, як юриста: спочатку були різкі опозиційні заяви, потім — затята прихильність королеві. У 1606 році він став особистим адвокатом короля Якова I Стюарта, у 1617-му — лордом-хоронителем печатки, дещо пізніше — лордом-канцлером.
Зараз можна тільки здогадуватись, що стояло за зміною позиції — кон’юнктурні мотиви чи щира зміна поглядів. А цілком можливо, і професійний азарт: усе-таки право Бекон дуже любив, як не намагався він запевнити себе в тому, що воно для нього лише засіб. А служба при дворі вимагала дійсно віртуозного володіння юриспруденцією. Чого варте одне тільки «правове обґрунтування» безпрецедентного на той час перебування Якова I у статусі монарха одночасно двох суверенних держав — Англії та Шотландії.
Відданість королеві, яка піднесла Бекона на політичну вершину, стала й причиною його падіння. Із 1614 по 1621 рік Яків I не без допомоги вірних таємних радників нарешті здійснив свою заповітну мрію — розпустив парламент і правив одноосібно. Коли ж представницький орган усе-таки довелося зібрати заново, лорди «відігралися» — ініціювали масові розслідування корупції царських соратників. Шістдесятирічного Бекона обвинуватили в хабарництві, той визнав свою провину й був засуджений до ув’язнення в Тауер. Король, щоправда, скасував вирок суду, однак Бекон, утомившись від придворних інтриг, сам назавжди пішов із політики. Відсторонений від державних справ, він присвятив решту життя міркуванням про пізнання, що вилилися в його знамениті філософські трактати, які справедливо вважаються сьогодні фундаментом науки Нового часу.
Головною заслугою Бекона вважається індуктивна методологія досліджень — прообраз сучасного наукового пошуку. Відкриття, говорив філософ, зроблені випадково; для більш ефективного пізнання світу вчених необхідно озброїти інструментом. Метод для науки — це, за словами Бекона, шлях: навіть кульгавий, який іде рівною дорогою, обжене здорового, що продирається бездоріжжям. До істини веде поєднання експерименту та індукції. Експеримент дає дослідникові фактичні знання про природу, а їхнє індуктивне узагальнення дозволяє зробити коректні умовиводи. Причому індукцію вчений розумів широко — як можливість не тільки підтвердити ту або іншу закономірність шляхом перерахування аргументів на її користь, а й спростувати її шляхом знайдення винятку із правила. Саме з такого беконівського розуміння йде неписане правило сучасної науки: експеримент не дозволяє прийняти гипотезу, яка перевіряється, — тільки відкинути альтернативну.
Інша безперечна заслуга Бекона-наукознавця — виявлення та систематизація проблем, які чекають на дослідника на шляху пізнання. Помилки в міркуваннях, думав Бекон, — результат існування чотирьох «ідолів розуму». Перший, ідол роду, — це властивість усіх людей міряти світ на свою міру, те «криве дзеркало, яке, домішуючи до природи речей свою природу, відбиває їх у викривленому й спотвореному вигляді». Другий, ідол печери, — це індивідуальні особливості сприйняття й мислення, «особлива печера, яка ослаблює й спотворює світло природи». Третій, ідол ринку, — це помилки, породжені неточностями мови («Слова встановлюються згідно з розумінням юрби, тому погане й безглузде встановлення слів дивним чином осаджує розум».) Нарешті, четвертий, ідол театру, — це некритичне мислення в рамках колись кимсь, нехай навіть генієм, торованої колії, ті «численні засади й аксіоми наук, які мають силу внаслідок переказу, віри й безтурботності». Найяскравішим прикладом ідола театру Бекон уважав беззастережне шанування Аристотеля; саме тому свій головний трактат він назвав «Новий органон» — на противагу аристотелівському «Органону».
Філософ, утім, зробив набагато більше, ніж запропонував методологію наукових досліджень і застеріг учених від можливих проблем. Він відстояв право науки як такої на існування: переконав окремих, але досить впливових теологів у тому, що Бог зовсім не забороняє вивчати природу, інакше навіщо б Він дав людині жагу пізнання?
