Електронний рецепт
Запорізький електроапаратний завод — одне з небагатьох підприємств, де, як і раніше, випускають наукомістку продукцію.
Після розпаду СРСР в Україні почалися економічні реформи для створення ринкових відносин. Більшість виробництв, які спеціалізувалися на випуску високотехнологічного обладнання, у ці реалії вочевидь не вписувалися. На кінець 80-х років в УРСР розташовувалася більша частина провідних підприємств, де виробляли електронну техніку цивільного та оборонного призначення. Це були великі заводи із сучасним обладнанням, кваліфікованими робітничими та інженерно-технічними кадрами.
Запорізький електроапаратний завод значною мірою зумів усе це зберегти і, як і раніше, виробляє якісну продукцію. Однак його представники говорять про те, що без підтримки держави так довго бути не може. Сьогодні підприємство працює фактично чотири дні на тиждень, а штат скоротився з 2000 до 500 чоловік.
Це зараз Запоріжжя — місто металургів. А ще якихось 20 років тому обличчя обласного центру визначали заводи «ЗТЗ», «Гама», «Перетворювач», електроапаратний, електровозоремонтний, «ЗВА», «Радіоприлад», «Іскра», багато НДІ, у тому числі всесоюзного значення. За пару років обрушився весь науково-технічний комплекс держави й, зрозуміло, регіону. У результаті — безробіття, «відплив інтелекту», зубожіння робітників і технічної інтелігенції.
Те, що уціліло від вітчизняної науки та технологій, підтримувалося виключно за рахунок голого ентузіазму «спеців», які залишилися. На науково-виробничих підприємствах більшість провідних фахівців перейшла 60-літню межу, що у період розвитку галузі становила 30—35 років.
Про проблеми та перспективи високотехнологічного сектора вітчизняної промисловості розповідає генеральний директор ВАТ «Запорізький електроапаратний завод», академік Володимир Сидоренко.
— Володимире Олексійовичу, ви очолюєте підприємство з 1994 року. Яким вийшов перехід на ринкові «рейки»?
—Устояти на ринку силової електроніки вдалося лише завдяки тому, що ми змогли якимсь дивом зберегти основні інженерні та робітничі кадри. Люди залишилися й за короткий час зуміли адаптуватися до нових реалій, де вже немає держзамовлення, немає потужного централізованого комплексу та підтримки зі сторони.
— Скрутно було?
— Через бездарну політику держави потужний виробничий комплекс, до якого входив і наш завод, був зруйнований за лічені роки. Розвалився ринок, виникла залежність від імпорту комплектувальних, і нам довелося скоротити обсяг продукції, яку ми випускали. Але, незважаючи на розгубленість перших років відкритого ринку, основний профіль підприємства все-таки зберегти вдалося. Електрообладнання для міського електротранспорту, обладнання для ЖКГ, металургії, цукрової та гірничодобувної промисловості, а також деякі товари народного споживання, які довелося оновити, ми виробляємо й, сподіваюся, вироблятимемо. У загальному обсязі продукції товари широкого вжитку (електроплити та електроконфорки) становлять близько 15—20%. Однак без державної підтримки вітчизняного виробника зберегти виробництво буде важко.
— Тобто більшість проблем у галузі виникла через відсутність уваги держави?
— На жаль, декларований з моменту незалежності України курс на розвиток вітчизняної економіки, у тому числі на прискорене становлення пріоритетних галузей, до яких належить силова електроніка, не знайшов належного втілення.
— Яким чином ви намагалися ці проблеми розв’язати?
— Ми неодноразово спільно з провідними інститутами та провідними українськими фахівцями в галузі силової електроніки рекомендували уряду поряд із авіабудуванням і космічною технікою звернути увагу на силову електроніку. У цій сфері в Україні було все — великий науковий потенціал, високоосвічені фахівці, два заводи з виробництва кремнію та германію. Однак ці заклики та аргументовані пропозиції не знайшли підтримки. Значні трудові витрати й висока вартість виробів силової електроніки та систем автоматизації на їхній основі може розв’язати й проблему масової зайнятості, покласти край трудовій міграції населення.
Цим шляхом пішли Велика Британія, Індія, Японія, Китай. Однак у нас усе виявилося інакше. Тому нічого дивного, що більшість підприємств із випуску електроніки просто вимерли, і ми змушені імпортувати вироби інформаційної електроніки, які широко застосовуються в наших виробах. От тільки чекати на них з-за кордону за 100-відсоткової оплати доводиться 8—10 тижнів.
— Сектор корисних домашніх товарів у нас, як і в багатьох країнах, окупували китайці. Удається з ними конкурувати?
— По-перше, у них майже нема законодавства й контролю якості товарів, а по-друге, у Китаї дуже дешева робоча сила. Ці два моменти дають їм перевагу в ціноутворенні. Звідси й попит на китайський ширвжиток. Проте останнім часом українці все-таки починають розуміти, що дешевше не означає краще, а тому ми цілком можемо потіснити на багатьох напрямках наших китайських колег. Однак залишаються і японці, і німці, і багато інших. Доступність нашого вітчизняного ринку для іноземних компаній — ось одна з основних проблем на шляху розвитку високотехнологічного виробництва в Україні.
— За радянських часів клієнтами вашого заводу були компанії з багатьох країн світу. Зараз ситуація змінилася?
— Ще як змінилася! Раніше ми в країни РЕВ (Рада Економічної Взаємодопомоги, до якої входили соцкраїни) продавали багато своєї продукції. Коли ці держави стали членами ЄС, доступ
на їхні ринки для нас закрили. Так, щось ми поставляємо в Румунію й Сербію, але це крапля в морі. Наведу простий приклад наших взаємин. Кілька років тому ми підписали договір зі шведами на поставку наших сенсорних світильників. Їхній менеджмент був у захваті від запорізької продукції. Уклали контракт на поставку туди 40 тисяч виробів, але уряд цієї країни не пропустив договір.
Виявляється, у такій високорозвиненій країні, як Швеція, досі діють закони, які забороняють увезення технологічного обладнання за наявності аналогічного виробництва на їхній території. При тому, що шведські підприємства набагато стабільніші фінансово, вони ще й повною мірою захищені державою.
А в нас справи такі: знадобився якийсь спеціальний механізм «Запоріжсталі», вони замовляють його в «Сіменса», хоча знають, що ми зробимо добре, дешевше, та і якщо щось трапиться, ми поруч. Проте, замовлення немає.
Або згадати хоча б проект із виробництва комбайна «Лан». Електроапаратний завод поставляв понад 15% комплектувальних для його випуску. Машина була майже готова до серійного виробництва. Однак народні депутати взяли й зарубали цей напрям. У країну хлинула заморська сільгосптехніка.
В Україні існує дуже стабільне й зовсім не безкорисливе лобі іноземних фірм, які протаскують на нічийних тендерах поставки чужої техніки. Позиція керівників держави, зобов’язаних захищати національного виробника, щонайменше, незрозуміла. Ринки країн пострадянського простору хоча й заповнюються закордонними товарами, але все-таки на них ми досить успішно конкуруємо. Тіснимо росіян, причому на їх же території, поставляючи сусідам усе — від електроконфорок до кранового обладнання, комплектів для захисту газотранспортних магістралей від корозії.
— Представники багатьох великих підприємств вже не перший рік говорять про проблему кваліфікованих кадрів…
— Мабуть, погоджуся з колегами. Кадровий голод не оминув і нас. Нинішнє покоління інженерів фактично не підготовлене до виробничої роботи. Випускників ВНЗ треба навчати 4—5 років, перш ніж вони зможуть приносити реальну користь підприємству. Нерідко багато з них, здобувши необхідну кваліфікацію, їдуть за кордон, де оплата праці значно вище. А Україні сьогодні для розроблення та впровадження виробів і технологій потрібні вчені та інженери високої кваліфікації. Тому й починати треба, як у 30-ті роки минулого століття, з відновлення розтраченого інженерного потенціалу. Необхідні серйозна урядова програма інженерної школи й державна програма підготовки наукових та інженерних кадрів. Першим її рівнем повинна стати кампанія популяризації науки, орієнтована насамперед на дітей та юнацтво. У жодному разі не можна скорочувати в школах час на вивчення математики, фізики, хімії, біології — предметів, які формують базу логічного мислення, дають підліткам уявлення про закони природи та використання їх у людській діяльності. Тільки за такого підходу до справи наша країна зможе вийти з числа другорядних держав, які спеціалізуються переважно на поставках сировини.
Довідка «УТГ»
ВАТ «Запорізький електроапаратний завод»
Як спеціалізоване підприємство з розробки та виробництва перетворювальних агрегатів засноване в 1951 році й входило до складу Міністерства електропромисловості СРСР.
Спершу його потужності використовували для відновлення обладнання, яке повернулося з евакуації. Відтоді й дотепер поставляє силові електронні агрегати в багато країн світу.
Збереглася й спеціалізація заводу — поставка тиристорних і транзисторних агрегатів для електро¬приводів у гірничодобувній, металургійній, хімічній та інших галузях. Електрообладнання із Запоріжжя працює в метрополітенах Москви, Санкт-Петербурга, Києва, Ташкента, Тбілісі, Будапешта та Праги. Свого часу ЗЕЗ поставляв перетворювальні агрегати для Новолипецького й Магнітогорського меткомбінатів, а для індійських меткомбінатів у Бхілаї й Бокаро, «Запоріжсталі» та «Криворіжсталі» — електроприводи бурових верстатів, кранів і крокуючих екскаваторів.
У важких кліматичних умовах (від -50 до +50 градусів Цельсію) вироби заводу застосовуються на численних гірничо-збагачувальних і металургійних комбінатах, кар’єрах у Красноярську (Росія), Усть-Кам’яногірську й Теміртау (Казахстан), Кривому Розі та інших містах. Головне місце в переліку продукції заводу займають перетворювачі частоти різних типів і частотні електроприводи на їхній основі.
Крім електрообладнання для промислових підприємств, успішно випускає складну побутову техніку: електричні плити та конфорки, сенсорні світильники тощо. Усі сучасні розробки нової техніки завод зробив за рахунок власних коштів.
