Хто стане завтра за верстати?

Чому навчання в ПТУ є непрестижним і чому більшість їх випускників не хочуть працювати за робітничим фахом.

Багато підприємств України зазнають дефіциту кваліфікованих робітничих кадрів. Заводам бракує ливарників, ковалів, термістів, слюсарів-інструментальників, фрезерувальників, токарів… Усе тому, що вітчизняна система профтехосвіти (ПТО) і потреби ринку праці сьогодні — це дві паралелі, які, схоже, ще довго не перетнуться. 

Своїм поглядом на проблему поділився директор­ ­Зміївського професійного енергетичного ліцею (Харків­ська область) Володимир Вороной. На його думку,­ ­методологічні помилки в підготовці робітничих кадрів за останні 15 років створили системні проблеми.

— Володимире Михайловичу, що дає вам підставу так говорити?

— У країні змінилися економічна ситуація, форма власності багатьох підприємств, законодавство. Але система ПТО залишилася такою ж, вона великою мірою гальмує розвиток ринку праці, отже, й економіки в цілому.

У нас з’явилися реальні власники заводів і фабрик. Але сфера освіти не чує або не хоче чути їхніх вимог. Вона не відповідає  викликам сьогодення.  Як наслідок, загострюється проблема нестачі робітничих кадрів, і в парламенті з’являються законопроекти про спрощення процедури працевлаштування в Україні іноземців.

У світі змінюється система професійної підготовки, а ми на це фактично не реагуємо. Відповідно знижується конкурентоспроможність держави. Звідси висновок: ПТО існує окремо від потреб ринку праці, сама по собі й  значною мірою сама для себе.

Якщо подивитися на проблему в законодавчому аспекті, то вже назва основного­ закону в цій сфері — «Про професійно-технічну освіту»­ — містить системну помилку. Бо головна роль надається освіті, а не навчанню професійних навичок. У концепції розвитку ПТО теж основним досягненням уважається те, що дві третини учнів здобувають повну загальну середню освіту.

— У чому ще недосконалість Закону «Про професійно-технічну освіту»?

—Участь роботодавця в­ про­цесі зведено до ролі платника податків і статиста.­ У результаті підприємства не задіяні в підготовці кадрів. Під­твердження цього — Між­галузева рада з ПТО, яка не працює.

Система цілком централізована, сама визначає потребу в кількості учнів, формує держзамовлення, але не зацікавлена в кінцевому результаті — якості робітничих кадрів і їхньому праце­влаштуванні. Отже, знач­ні бюджетні кошти (близько 1,8 мільярда гривень) витрачаються неефективно. Про це свідчать і висновки Рахун­кової палати за останні п’ять років.

Ще одна проблема — використовувані терміни. Треба чітко визначити, що ми маємо на увазі під словами «освіта», «навчання», «навички». Крім того, фактично відсутні поняття «навчання протягом трудового життя» і «неформальне навчання». Через це немає й практики підтвердження кваліфікації та компетенції робітників, які здобули нові навички «неформальним шляхом», тобто в процесі трудової діяльності на підприємствах.

Зрозуміло, що не тільки Міносвіти та науки винне в тому, що країні не вистачає кваліфікованих робітничих кадрів. Треба змінювати саму систему. Зміни мають бути ініційовані ззовні.  

— Ці зміни Україна може запозичити із зарубіжного досвіду чи треба винаходити власний велосипед?

— Я проаналізував досвід інших країн у цій сфері. Наведу приклад Євросоюзу.

Десять років тому там була проголошена стратегічна мета — перетворення економіки ЄС­ на динамічну, яка базується на знаннях. У 2002 році ухвалені програма й декларація  розвит­ку співробітництва у сфері професійної освіти та навчання. У цих документах поставлені завдання забезпечення прозорості кваліфікацій і створення єдиного європейського рівня.

У вересні 2006 року затверджені Рекомендації встановлення Європейської рамкової системи кваліфікаційних характеристик (ЄСК) для постійного підвищення кваліфікації працівників. Там передбачені вісім рівнів, за якими можна оцінити знання й навички працівника, тобто фактичні результати навчання, урахувати «неформальне» навчання й компетенцію робітника.

ЄСК сприяють формуванню стандартних підходів, що дозволяє роботодавцям визнавати кваліфікації, незважаючи на різні системи ПТО в країнах Євросоюзу. Хотів би відзначити, що зразок державного диплома — це ще не догма. Головне, щоб він сприймався на підприємствах, незалежно від країни, де він виданий. Тобто ЄСК стане загальновизнаним еталоном у світі.

— Чим же відрізняється європейська система професійної освіти від нашої?

— Насамперед, там вона переважно недержавна й відокремлена від загальної освіти. По-друге, професійні стандарти орієнтовані на одержання вмінь, навичок і компетенцій. Крім того, роботодавці беруть активну участь у їхньому розробленні, визначаючи вимоги. Також слід відзначити сформований механізм фінансування системи профтехосвіти, її гнучкість, що дозволяє швидко реагувати на потреби ринку праці. Та й механізм оцінки навичок і коректування навчальних програм теж гнучкий.

— Вивчивши європейський досвід, які рекомендації ви можете дати для зміни підготовки професійних кад­рів робітничих спеціальностей в нашій країні?

— Спочатку треба створи­ти­ свою модель кваліфіка­­цій, яка б співвідносилася з європейською й відповідала викликам ринку праці. Потім у вигляді експериментів реалізувати декілька пілотних проектів у різних сферах, де б роботодавці були реально долучені до розроб­лення кваліфікаційних характеристик.

Уважаю за доцільне вивести систему ПТО з Міносвіти й підпорядкувати її Мінпраці­ або Кабміну, але не Державному центру зайнятості, що іноді  пропонується.  Звичай­но, треба відновити в новій якості роботу Міжгалузевої ради з ПТО.

Сьогодні в Україні непрестижні ПТУ. Треба підвищити статус, популярність кваліфікованих робітників, реформуючи систему оплати й підвищуючи економічну мотивацію. А починати необхідно зі школи й родини.

Треба вирішити проблему наступності допрофесійної та професійної підготовки учнів у школах і ПТУ. Ефективнішою вона буде за умови системотворчого підходу.

— Чому це важливо?

— Річ у тім, що без наступності підготовка кваліфікованих робітничих­ кад­­­­рів неможлива. Загальн­оосвітня­ система сьогодні має недоліки, які стосуються формування в учнів соціально значущих компетенцій, володіння якими дозволяє їм адаптуватися до життя в умовах ринкових відносин.

У 20-х роках минулого сторіччя  школи працювали за загальноосвітньою програмою, необхідною для вступу у вищі навчальні заклади, і забезпечували трудову підготовку на допрофесійному рівні. Із середини 50-х років цей підхід був удосконалений. У старших класах упровадили практикум із сільського господарства, машинознавства та електроніки.­ У школі викладався­ курс «Основи виробництва». ­У 70-х роках проходила поліфункціональна підготовка з п’ятого по десятий клас. Учні здобували необхідні вміння й навички. Нам треба формувати у школярів певне ставлення до роботи й провадити ефективну профорієнтацію, щоб вони свідомо обирали професію.

— Ваш ліцей іде таким шляхом?

— Так. Наші викладачі приділяють велику увагу оріє­н­­­­тації випускників шкіл на одержання конкурентоспроможних робітничих спеціальностей. Ми вивчаємо інтереси школярів, їхні бажання та професійне спрямування. Проводимо в школах лекції та індивідуальні бесіди, які стосуються навчання в ліцеї та переліку професій, беремо участь у батьківських зборах у випускних класах. У результаті на  деякі робітничі професії серед наших абітурієнтів  є  конкурс.

— З огляду на таку підготовку  роботодавці напевно задоволені фахівцями, навченими у вашому ліцеї?

— Щоб підготувати кваліфікованого працівника, ліцей вивчає стан працевлаштування й закріплення випускників, а також результати оцінки роботодавцями їхнього професійного рівня.

Під час недавнього «круглого столу» з керівниками­ 38 підприємств різних форм власності району, на які за останні 11 років було працевлаштовано 1458 наших випускників, я провів анкетування з їх адаптації. Якість підготовки наших учнів роботодавці оцінили в цілому добре.­

Уведення в професію найчастіше відбувається у вигляді наставництва. Але я хотів би почути від роботодавців і про зменшення норм виробітку, і про можливість використання сучас­них технологій та облад­нання. Доб­ре вже те, що зацікавлені в мулярах робото­давці готові сьогодні надавати житло таким молодим фахівцям. А Зміївська ТЕС, приміром, дає можливість молоді навчатися далі для підвищення кваліфікації. Майже всі підприємства вважають за доцільне ввести пільги для адаптації новачків.

У той же час невтішна ситуація зі своєчасним присвоєнням випускникам кваліфікаційних розрядів, із належним рівнем оплати їхньої праці. А невисока заробітна плата поряд із відсутністю соціальних гарантій — основна причина невдоволення юнаків і дівчат, які здобули робітничу професію.