Без батога та пряника
На перший погляд, це звичайний дитячий садок, але деякі «дрібниці» підказують: щось не так. Малята радісно верещать, але, побачивши свого «колегу», який длубається над розвивальною грою, шанобливо змовкають. В обід вони допомагають сервірувати стіл — учаться впевнено переносити крихкий порцеляновий посуд і тихо підсувати до столиків маленькі стільці. Тут усе просочено філософією індивідуальності кожної дитини.
Напередодні Дня знань виповнилося 140 років від дня народження автора однієї з найпопулярніших педагогічних систем, видатного італійського педагога Марії Монтессорі.
Індивідуальність кожної дитини для Марії Монтессорі — не просто педагогічний штамп. У її системі саме дитина вирішує, що, коли й у якій послідовності вона робитиме. І навіть як саме використовуватиме наявний у її розпорядженні дидактичний матеріал: нерідко педагогові доводиться «приймати» несподівану траєкторію розвитку малюка — коли той, приміром, із запропонованих йому кубиків із цифрами будує башточку. За це педагогіку Монтессорі часто називають експериментальною — у тому розумінні, що вчитель робить висновки про доцільність та ефективність тих або інших методів і прийомів навчання, спостерігаючи за поведінкою вихованця.
Із переконаності в самоцінності й самодостатності дитячого пізнання випливає неприйняття зовнішніх стимулів: тут не заохочують і не карають — і те, і інше псує внутрішню мотивацію. «Радість учитися» — ось, у термінах Марії Монтессорі, природний і тому єдино правильний стимул, і завдання педагога — не дати цьому вогнику згаснути. А для цього необхідно ні багато ні мало створити дитині середовище, у якому вона могла б розвиватися самостійно. Звідси й девіз прихильників доктрини — «Допоможи мені зробити самому!» Середовище — це не тільки знамениті рамки-укладки Монтессорі, які стали предметом жартів (говорять, що з ними можуть упоратися дві категорії людей: розумні й… сильні), а й безліч інших дидактичних матеріалів. Причому кожна розвивальна гра в садку або школі нерідко в єдиному екземплярі — так діти звикають ураховувати інтереси інших.
Сказати, що сьогодні педагогіка Монтессорі на піку своєї популярності, мабуть, не можна: вона стабільно популярна майже сторіччя. А починалося все, м’яко кажучи, зі скепсису. Доповідь молодого лікаря-психіатра про навчання дітей із порушеннями розумового розвитку, озвучена на Освітньому конгресі в Турині в 1896 році, у більшості викликала посмішку — усе-таки Марія Монтессорі була першою в Італії жінкою-лікарем. Але присутній на конференції міністр освіти перейнявся аргументами доповідачки — настільки, що запропонував їй перевірити свою теорію, очоливши один із римських спецінтернатів. Те, що відбулося через кілька років, газети почали називати не інакше як «дивом Монтессорі»: її восьмирічні «дефективні», на думку більшості, вихованці склали загальнодержавний іспит із читання й письма — причому не просто склали, а показали результати вищі за середній! Цей іспит був для неї однією з найбільших перемог — після нього життя не могло затьмарити якоюсь мірою навіть кумедне триразове неприсудження їй Нобелівської премії…
Після першого успіху вона сказала собі: «Якщо розумово відсталих дітей можна вивести на рівень нормальних, який же тоді потенціал цих останніх!» і все подальше життя присвятила розкриттю незвичайних здібностей «звичайних» дітей. У січні 1907 року в Римі відчинила свої двері перша школа Монтессорі — «Casa dei Bambini». Дослівно цю назву можна перекласти як дитячий будинок, однак нічого спільного з нинішніми дитячими будинками ця освітня установа не мала. На той час Монтессорі була вже визнаним авторитетом: до диплома психіатра вона додала ще один — у галузі психології та філософії, а через рік Римський університет присудив їй звання професора антропології. Наступна чверть століття була тріумфом її педагогічної системи: лекції в усьому світі, тисячі послідовників, іменні прижиттєві конгреси, особисті прийоми в монархів. Вона навіть мала всі шанси стати «державним стандартом»: у 1922 році уряд Італії призначив доктора Монтессорі інспектором загальноосвітніх шкіл. Але в 1930-ті роки, із приходом до влади Беніто Муссоліні, італійська освітня політика різко мілітаризувалася, і Марія Монтессорі, не бажаючи «робити з дітей солдатів», залишила країну. У 1936 році вона переїхала в Іспанію, а через три роки, коли там спалахнула громадянська війна, — у Нідерланди, які до кінця життя й були її другою батьківщиною.
А третьою несподівано стала Індія: сюди доктора Монтессорі в 1940-ві роки запросило Теософське товариство. За семирічне індійське відрядження Марія разом із сином Маріо не тільки організувала чергову школу — у Кодайканалі, а й провела 16 «випусків» монтессорі-педагогів; от чому в Індії ця педагогічна система донині є надзвичайно популярною. Можливо, індусам, як нікому, близькі погляди італійської гуманістки з її переконаністю в первинності почуттів щодо розуму. «У розумі, — говорила Монтессорі, — немає нічого такого, чого колись не було б у почутті»… Хоча вона не менш легко знаходила спільну мову з людьми «точного» складу розуму. Наприклад, у 1914 році, під час візиту в США, вона захопила своїми ідеями Томаса Едисона, а Американське товариство монтессорі-педагогів після її від’їзду створив і очолив… Олександр Белл. Недарма ж у дитинстві Марія мріяла про кар’єру інженера — у тринадцять років вона вступила до технічної школи, де крім неї не було жодної дівчинки.
До речі
«Радість учитися» — ось, у термінах Марії Монтессорі, природний і тому єдино правильний стимул, і завдання педагога — не дати цьому вогнику згаснути. А для цього необхідно ні багато ні мало створити дитині середовище, у якому вона могла б розвиватися самостійно.
