Олександр Хохотва: «Поки вуглепром не припинить годувати тих, хто не працює, він не вийде з кризи»

Перспективні шахти, які ви­добувають енергетичне вугілля, мають залишатися під контролем держави. Ті, що видають на-гора коксівне вугілля, треба продавати. При цьому вкрай збиткові підприємства краще зупиняти. Таку позицію відстоює влада Донецької області.

Про те, як задіяти внутрішній резерв­ галузі й вивести її з тривалої кризи,­ ­ми розмовляємо із заступником ­голо­ви ­Донецької облдержадміністрації­­ Олександром Хохотвою.

— Серед усіх галузей економіки вугільна — це традиційний головний біль. Чому так?

— Сама галузь — це не головний біль, а гордість України, бо забезпечує енергетичну незалежність нашої держави. Понад 50% електроенергії сьогодні генерують ТЕЦ, які працюють на вугіллі. Але те, що вуглепром перебуває в системній кризі, правда. На наш погляд, основна тому причина — фінансово-економічна незбалансованість підприємств. Держава стримувала зростання тарифів на електроенергію за рахунок дешевого вугілля. Дотації повністю не компенсували витрати гірників, і шахти не могли розвиватися. У нас сьогодні з 1 гривні реалізованої товарної продукції 99 копійок іде на зарплату. Бо є закон, у якому сказано: раз на квартал треба будь-що підви­щувати тарифну ставку шахтарям, незважаючи на продуктивність праці та інші економічні показники. Тобто ми просто говоримо: підвищуйте зарплату, бо це закон. Організації не можуть не виконувати цієї вимоги, інакше матимуть справу із прокуратурою, а головам профспілкових комітетів однаково, за рахунок чого підвищуються оклади — бюджетних грошей чи небюджетних.

В Україні трохи більше третини шахт забезпечують 90% видобутку. Решта — це «собези», куди ходять на роботу так звані шахтарі за одержанням грошей. Причому саме вони першими починають­ обурюватися із приводу невиплати зарплати й непідвищення тарифу. А підпри­ємств, які працюють на повну, значно менше, і їх фактично «обгризли». Уся ця братія, яка паразитує, дає 100—200 тонн вугілля на добу й кричить, що завалить країну вугіллям. Як приклад можу назвати шахти «Моспинська», «Лідіївка», «Петровська 4/21». Вони за минулий рік дали 2,7% річного видобутку, зате забрали з таких об’єктів, як шахта ім. Скочинського, «Південнодонбаська №3», 200 мільйонів гривень і ще 40 — з бюджету, а зростання немає.

Поки галузь не припинить годувати тих, хто не працює, вона ніколи не вийде із цієї ситуації. Тобто це внутрішній резерв вугільної промисловості країни. Але щоб виконати таку роботу, потрібна політична воля. Як тільки починаєш про це говорити — відразу чуєш: але  ж це електорат! Ми весь час перебували в якихось виборах і не робили того, що потрібно галузі.

— Спроб ліквідувати, закрити такі шахти вже вживали в 90-ті роки…

— Так, я пам’ятаю, коли очолював ­«Донецьквугілля», було ухвалене рішення­ об’єднати прибуткові на той час шахти в холдинг, а решту закрити. Технічний директор «Донецьквугілля» Валентин Пудак був призначений генеральним директором компанії, і як тільки туди перейшов, заявив, що ці підприємства перспективні й вони завалять країну вугіллям. Відтоді ці шахти крутяться під ногами, вугілля не дають, а гроші забирають у тих шахт, які могли б розвиватися.

— Та ґрунтувалися ж бо на чомусь прогнози про перспективність?

— На тому, щоб цим шахтам проіснувати якомога довше. Тому що там є директор, профспілки, а в місті, де розташовані підприємства, — міський голова, якому байдуже, як гірники одержуватимуть зарплату — як бюджетники, учителі чи лікарі. Головне — податок на прибуток, 75% якого залишається в місцевому бюджеті. Тому керівництво міст і обурюється, мовляв, це робочі місця, які не можна чіпати. Це не ті місця, які дають заробити шахтарям.

— Тобто, на вашу думку, альтернативи ліквідації шахт немає?

— Говорити сьогодні про ліквідацію шахт — це занадто гучно, бо грошей немає ні на їхнє закриття, ні на розвиток. Попереднє керівництво завело країну у безвихідь, наша скарбниця була порожня, і тільки зараз у казначействі намічається стабілізація.

Треба думати про консервацію, призупинення вкрай збиткових виробництв. У нас у галузі на сьогодні 14,5 тисячі планових робочих місць не зайняті, шахтарів не вистачає. От на ці перспективні шахти й ті, де ще можна вести видобуток з мінімальною підтримкою держави, треба переводити людей із безнадійних підприємств. Скласти на збиткових об’єктах штатний розклад із розміщення фахівців, які будуть потрібні для відкачування води, провітрювання, огляду стовбурів. На мій погляд, це не більше 50—100 чоловік. А сьогодні там 500—600 гірників і 30—40 гірників очисного вибою.

— А де брати гроші на консервацію, хто цим займатиметься?

— Я вже говорив про шахти «Моспинська» і «Лідіївка», які забрали 200 мільйонів гривень із сусідніх шахт і 40 мільйонів із бюджету, і там працюють сотні людей. А якщо залишити на них по сто робітників — це ж інші витрати. Це будуть гроші інших шахт, які входять в об’єднання, і з бюджету. Дамо їм кошти на консервацію — мокру або суху, яка буде потрібна за технологією.

Статусу юридичної особи таку шахту необхідно позбавляти, не потрібний там директор і вся контора. А в структурі держпідприємства вона буде як технічна одиниця, як автобаза або навчально-курсовий комбінат. Залишаються тільки головний інженер, головний механік і енергетик, які відповідають за рішення, ухвалені після зупинення шахти відповідно до проекту, який треба зробити.

— Хочете сказати, що спеціальної структури на зразок «Укрвугле­реструктуризація» для закриття шахт не створюватиметься?

— Звичайно, ні. Навпаки, треба забирати у збиткових підприємств право управління, а зарплату працівникам, які залишилися на обслуговуванні шахти, платити від об’єднання. Надати таким шахтам статусу технічної одиниці, а не юридичної особи.

— У донецької влади є власна концепція розвитку вуглепрому. Наскільки вона відрізняється від розробленої в Міністерстві вугільної промисловості?

— Ці концепції ми зараз синхронізуємо. Задум міністерства — почати з реформування структури управління. А ми говоримо, що робили це вже десять разів. У нас були виробничі об’єднання, шахти—юридичні особи, потім — холдинги, контори яких сиділи без копійки. Що від цього змінилося? Збільшився видобуток? Якщо ми сьогодні знову почнемо щось об’єднувати, змінювати структуру — усе залишиться як було.

Найголовніша проблема — ціна продукції. Якщо сьогодні вона 580 гривень за тонну, а собівартість — більше 1000, хто цю різницю, більше 400 гривень, компенсує? Держпідтримка покриває 180—200 грн. А решта — прямий збиток. Спробуйте сказати будь-якому біз­несменові: продавайте за цінами набага­то меншими за ринкові, бо так треба державі, — і компанія просто призупинить свою діяльність.

Ми пропонуємо оцінювати не кількість вугілля, що поставляється на електростанцію, а його калорійність. Тобто платити не за тонну, а за кілокалорії. Якщо треба із чимось порівнюва­ти, то весь світ орієнтується на основний енергоносій — газ. Його калорійність — 7,8—8 тисяч кілокалорій. А у вугілля, яке ми поставляємо на електростанції, — 5,5 тисячі. Та якщо 8 тисяч ­кілокалорій газу коштують, грубо кажучи, 200 доларів, то 5,5 тисячі кілокалорій мають коштувати більше 100 доларів, а не 580 гривень.

Країна на шахтарях увесь час виїжджає, а ще говорять, що вона дотує галузь. Це шахтарі дотують країну.

— Це реально — перейти на розрахунки за кілокалорії?

— Звичайно. На електростанціях є відповідні лабораторії для перевірки калорійності вугілля.

— Як ви ставитеся до приватного капіталу у вугільній галузі?

— Нагадаю, що бізнес уже забрав кращі вугільні підприємства. Ніхто ж не купив шахту «Моспинська» або «Сніжнянська», щоб показати, як треба реформувати такі об’єкти. Тому некоректно говорити, що приватні підприємства функціонують краще. Безперечно, така компанія у збиток працювати не буде й вугілля задешево тим більше не продаватиме. І ніхто її змусити не може. У цьому, звичайно, є перевага — самі собі господарі, у держави грошей не беруть, навпаки, платять за оренду, одне слово, нормальний бізнес.

І коли сьогодні говорять про те, що ми приватизуємо шахти в певний термін, постає запитання: а хто їх купить? Я б не купив сьогодні жодної шахти, навіть якби були гроші, бо вони збиткові. Незбалансованість спричинена, насамперед, цінами на вугілля, які нижче від світових.

— Ну а якщо провести реформу ціно­утворення за калорійністю?

— Тоді — так. Якщо відкинути все вже мертве, що ніколи не працюватиме, і залишити перспективні підприємства, установити нормальну ціну, збалансувати, тоді вони зможуть взяти кредит у банку.

— Чи є перспектива в державно-приватного партнерства?

— Це треба спробувати.

— На яких умовах ґрунтується це партнерство?

— На договірних. Але типового договору немає. У кожному конкретному випадку укладається індивідуальна угода.

— А гарантії інвесторові які?

— Договір, підпис двох юросіб.

— Як ви ставитеся до повноцінної приватизації в галузі?

— Я б енергетичну незалежність країни в приватні руки не віддавав. Перспективні шахти й ті, які ще здатні працювати, треба об’єднати, як ми і пропонуємо, у вертикально-інтегровану компанію з тими генераціями, які мають державний пакет акцій. Контрольний пакет залишався б у руках держави.

А якщо віддати приватникам, то де гарантія, що не почнуться знову відключення електроенергії? Тоді люди не шукали власника, а йшли до влади й запитували: чому немає світла? І нас на вилах можуть винести із влади — усіх.

— Проте про приватизацію генерації теж активно ведуться розмови…

— Так, ведуться, але я теж цього не робив би. Принаймні 51% акцій треба залишити за державою.

От шахти з коксівним вугіллям треба продати, бо цей бізнес уже давно приватний. І коли підприємствам, які добувають таке вугілля, виплачується державою дотація, це означає, що державну допомогу насправді одержують меткомбінати, які купують вугілля за низькими цінами в таких шахт.

— На вашу думку, це ефективно — залишити енергетику державною?

— Усі говорять, що вихід — це приватизація. Але, до речі, два роки тому був період, коли приватні шахти зменшили видобуток. А торік знизилися показники державних підприємств. Шахта з моменту будівництва працює ритмічно й добре 15 років, а потім необхідні глибока реконструкція, вкладення грошей. Зараз добігають кінця ці 15 років у приватних об’єктів. Наприклад, у «Червоноармійської-Західної», де сьогодні продуктивність упала на 7 тисяч тонн на добу. Бо не було своєчасного розвитку, а користувалися тим, що підготувала ще держава. Подивимося, нехай мине цей строк, і якщо приватник утримає обсяги видобутку — честь йому й хвала.

— Олександре Івановичу, а якщо раптом безперспективні з погляду Мінвуглепрому шахти когось зацікавлять, ви їх продали б?

— Так, будь ласка! Тільки я не вірю, що це може зацікавити серйозного інвестора. Потім усі проблеми перекладуть на плечі держави у вигляді боргів із зарплати й в усі фонди. Пам’ятаєте компанію «Карбон» — з якою помпою ми відкривали шахту «Воскресенська»? Сьогодні вона облишена, вода з виробок не відкачується, і чим це закінчиться — невідомо. Борги із зарплати на «Карбоні» — більше 15 мільйонів гривень. При цьому його фінансові проблеми вирішує держава шляхом повернення майна на баланс підприємства Мінвуглепрому. Крім ліквідації заборгованості із заробітної плати, держава повинна забезпечити законне право шахтаря на одержання побутового вугілля.

Якщо вже держава не в змозі здужати шахту й там немає запасів, які б забезпечували ефективний видобуток, то ніякий приватник нічого не зробить. Та грамотний бізнесмен і не візьметься за це. А якщо хтось збирається гроші в кишеню покласти, а потім утекти, то це саме для нього…

— Яких першорядних заходів необхідно вжити в галузі?

— Держава вживає цих заходів. Принаймні є моменти стабілізації. У липні обсяги видобутку зросли на 35 тисяч тонн у порівнянні з таким самим періодом минулого року. Тобто вдалося призупинити падіння. Уводяться нові лави — на «1/3 Новогродівці» здали лаву, що дає сьогодні 2,5 тисячі тонн вугілля на добу, а на честь 75-річчя стахановського руху вона видобула 4 тисячі тонн. І це одна лава! Отакими треба займатися. Зарядили нові лави на «Шахтарській-Глибокій», «Прогресі», «Новодонецькій». Ситуація в галузі потроху поліпшується.

Офіційно

Юрій Ященко
Міністр вугільної промисловості України

— Із метою підвищення інвестиційної приваб­ливості підприємств важливим є також реформування організаційної структури управління вугільною промисловістю для надання опорним шахтам (шахтоуправлінням) статусу юридичної особи. Уже діє пілотний проект, який передбачає реорганізацію ДП «Сніжнеантрацит», ДП «Торезантрацит» і ДП «Шахтарськантрацит» шляхом створення на їхній базі відповідних шахт і шахтоуправлінь у складі виробничого об’єднання з видобутку вугілля. Інший проект опрацьовується з Луганською обл­держадміністрацією та галузевими профспілками».

Олександр Хохотва

Народився 7 червня 1952 року в Донецькій області.

1974 рік — закінчив Донецький політехнічний інститут за фахом «електрифікація та автоматизація підземних гірничих робіт».

1974—1977 рр. — викладач гірничого ПТУ №1 у Донецьку.

1977—1986 рр. — гірничий майстер, помічник начальника дільниці, заступник начальника дільниці, начальник дільниці, заступник головного інженера з виробництва шахто­управління ім. газети «Соціалістичний Донбас» (Донецьк).

1986—1994 рр. — виконуючий обов’язки головного інженера, головний інженер, начальник донецької шахти «Глибока».

1994—1996 рр. — директор шахти «Трудовська» виробничого об’єднання «Донецьквугілля».

1996—2003 рр. — генеральний директор — голова правління державної холдингової компанії «Донецьквугілля».

2003—2004 рр. — директор департаменту вугільної промисловості Міністерства палива та енергетики України.

2004—2005 рр. — президент ВАТ «Національна акціонерна компанія «Вугілля України».

Із 2006 року обіймає посаду заступника голови Донецької облдержадміністрації.

Заслужений шахтар України. Нагороджений почесними знаками «Шахтарська слава» I, II ступенів, орденом «За заслуги» III ступеня, нагрудним знаком «Шахтарська доблесть» III ступеня, почесною грамотою Міністерства палива та енергетики України.