Стратегія промислової безпеки

На гірничих підприємствах великих промислових корпорацій Америки на найвиднішому місці, де в нас зазвичай дошка пошани передовиків, які перевиконують план, розміщені фото кращих працівників, які дотримуються норм безпечної праці. А по всій території — на кожній виробничій дільниці й навіть на центральному годиннику — великі плакати «Знайди час для безпеки», які постійно нагадують і керівництву, і робітникам просту, але важливу істину: гроші не можна заробляти ціною життя й здоров’я.

Утім, у цьому заклику суто прагматизму навіть більше, ніж моралі: дотримання норм безпеки зберігає основні фонди й збільшує прибуток, оскільки роботодавцеві не доводиться витрачатися на ліквідацію наслідків аварій і всілякі компенсації потерпілим. Це дуже добре розуміють у промислово розвинених країнах, де власники підприємств не обмежуються, зрозуміло, самими лише плакатами щодо дотримання правил безпеки на робочих місцях.

Ще років десять тому в нашій країні щорічно від виробничих аварій нівечилося й гинуло стільки людей, скільки населення в середньостатистичному сільському районі. Без перебільшення катастрофічна ситуація вимагала від Держгірпромнагляду неординарних заходів, докладання величезних зусиль, щоб зупинити загибель людей. Причому це доводилося робити в складних умовах, коли економіка переходила до ринкового укладу, підприємства змінювали форму власності й технології, а законодавча й нормативна база не встигала за цими перетвореннями.

Комітету вольовим рішенням доводилося забороняти використання обладнання, робота на якому призводила до травмування працівників, призу­пиняти виробництво до усунення порушень, брати на себе функції ­відомчого конт­ролю в цілих галузях економіки (вуглевидобувної, будівельної, хімічної), уводити на окремих підприємствах посилений режим нагляду. Усіх цих адміністративних заходів ми вживаємо й сьогодні, але вже не так масово — власники підприємств, можна сказати, навчилися ставити питання безпеки своїх співробітників якщо не на перше, то вже й не на останнє місце.

Патовий стан у сфері промислової безпеки країни вже позаду. Виведений торік Міжнародною організацією праці коефіцієнт частоти виникнення нещасних випадків на підприємствах України вже не так разюче відрізняється від показника країн Центральної Європи. Цього року на тлі нехай і невеликого, але все-таки зростання виробництва кількість випадків травматизму зменшилася на 4%, а зі смертельним результатом — на 6%. Це означає, що ми можемо працювати як увесь цивілізований світ, приділяючи увагу безпеці на робочих місцях.

Але ще не все так райдужно. Статистика виробничого травматизму в Україні хоч і наближається до світового рівня, але ще далека від бажаного. Нам необхідно створити чітку систему промислової безпеки, яка безвідмовно діяла б як у країні в цілому, так і на кожному підприємстві.

Якоюсь мірою сфера промислової безпеки сьогодні регулюється Законом України «Про охорону праці», ухваленим у 1992 році. Але основну увагу цей документ приділяє соціальному аспекту виробництва. Технічного ж аспекту торкається побіжно. Хоча саме він є головною загрозою виникненню аварій і нещасних випадків, що підтверджує й статистика: щороку найбільший показник травматизму фіксується на технологічно «навантажених» підприємствах. Тут важливо також розуміти, що експлуатація небезпечних виробничих об’єктів із порушенням вимог безпеки може мати сумні наслідки не тільки для працівників підприємств, а й для людей, які мешкають поруч.

Нещасний випадок (тому він і називається випадком) може статися на будь-якому підприємстві — зі складним і з простим обладнанням. І не завжди через проблеми з технікою. За статистикою, причина більшості виробничих НП — організаційний, або, інакше кажучи, суб’єктивний, чинник. Тому питання промбезпеки — це не тільки технічний стан підприємства, а і його менеджмент, система виробничих відносин. Усе це в комплексі вимагає, у свою чергу, особливої уваги держави, і зокрема, відповідних наглядових структур.

Стан захищеності

В Україні давно назріла необхідність ухвалення спеціального закону про промислову безпеку. Такий закон працює в багатьох країнах — десь він розбудовує систему загальних відносин, а десь регулює питання промислової безпеки окремих галузей і навіть окремих груп обладнання. У нас же досі навіть не сформульована ідеологія промислової безпеки. Іншими словами, немає площадки для напрацювання законодавчої та нормативної бази в цій дуже важливій сфері, яка безпосередньо впливає на економіку й соціальний добробут держави. Точніше, ідеологія вже існує, але поки тільки у вигляді законопроекту, розробленого Держгірпромнаглядом і ухваленого Верховною Радою України в першому читанні. Займатися питаннями промислової безпеки Держгірпромнагляду доручив уряд у 2006 році. Крім цього Комітет виконує ще дві функції: організовує управління охороною праці на підприємствах і здійснює гірничий нагляд.

Проект Закону «Про промислову безпеку» спрямований на запобігання аваріям і нещасним випадкам на небезпечних виробничих об’єктах. Він установлює основні норми, правила організації та виконання робіт від моменту проектування підприємств і до їхньої ліквідації. Регламентує відносини в цій сфері між роботодавцями й робітниками, а також функції наглядових структур. Що важливо, уперше в законодавчому полі країни з’явиться визначення промислової безпеки як стану захищеності життя та здоров’я людей від небезпечних виробничих чинників.

Якщо стратегія промислової безпеки, її кінцева мета — захист життя та здоров’я людей від небезпечних виробничих чинників, то тактика (як домогтися цієї мети) — це комплекс заходів, над якими стоїть наглядова діяльність.

Із ухваленням Закону «Про промислову безпеку» Україна одержить нарешті комплексну й збалансовану систему державного нагляду у сфері безпеки виробництва. Це дозволить, зокрема, уникнути дублювання наглядових функцій різними державними структурами. Адже в нас сьогодні мало не кожне міністерство має свої інспекції, які оперують тільки їм зрозумілою термінологією­ (узятою із системи цивільної оборони радянських часів) і послуговується своєю градацією підприємств за ступенем небезпеки. При цьому їхня відповідальність майже нульова: вони не відповідають перед законом за свої дії або бездіяльність у сфері промислової безпеки. Такий різнобій у роботі відомчих інспекцій лише вносить хаос у систему державного нагляду й створює додатковий адміністративний тиск на бізнес.

Комітет, як ніхто інший, зацікавлений у вдосконаленні системи нагляду й приведенні її до загальноприйнятих норм. Адже саме на нас покладена відповідальність за реалізацію державної політики у сфері промбезпеки. І ця політика повинна ґрунтуватися не тільки на адміністративно-каральних принципах, а більшою мірою — на економічній зацікавленості та фінансовій відповідальності роботодавців за стан виробництва.

Час управляти ризиками

Як і в будь-якій важливій і великій справі, визначившись зі стратегією (немає сумнівів, що Закон «Про промислову безпеку» буде ухвалений), необхідно вдосконалити тактику. Зрозуміло, що перехід на нові принципи нагляду вимагає насамперед змін у самій системі. Вона не може ефективно працювати в умовах ринку й фактично цілковитої приватної власності, послуговуючись положеннями, створеними ще за «розвиненого соціалізму». Із цією метою Комітет протягом трьох останніх років проводить реструктуризацію нагляду. Ми вже пройшли два етапи реформування. Оптимізували структуру центрального апарату й територіальних підрозділів, ліквідувавши управлінські ланки, які не сприяли ефективній роботі. Далі — перерозподілили промислові об’єкти нагляду між територіальними та обласними управліннями, що поліпшило його якість у галузях, нерівномірно представлених на карті країни.

Зараз переходимо до третього етапу реформування, а саме поділяємо наглядову функцію Комітету на два самостійних напрями: розслідування нещасних випадків на виробництві й власне наглядову діяльність як систему заходів із профілактики травматизму. Утім, завдання тут одне: узагальнюючи причини нещасних випадків і встановлюючи винних, уживати разом із тим дієвих заходів із запобігання аваріям і травматизму.

Із цією ж метою Комітет, вивчивши світовий досвід, розробив і впроваджує систему оцінки виробничих ризиків, яка має показати, наскільки небезпечні ті або інші дії працівника або виробничі операції і що необхідно зробити, щоб вони стали максимально безпечними.

Ця система дозволить поступово перейти до якісно нової концепції організації державного нагляду. Відповідно до неї підприємства поділяються на три категорії: високого,­ ­середнього й незначного ступеня ризику. На об’єктах зі знач­ною потенційною ймовірністю виникнення аварій державний нагляд залишиться жорстким, постійним і безкомпромісним — зі штрафами й зупиненням виробництва.

А от на інших, де нещасні випадки, як правило, — результат безвідповідального ставлення керівництва та працівників до питань безпеки праці, інспекторський склад займеться більшою мірою профілактикою травматизму. І це логічно: ходити на підприємства й учити роботодавця за кошти платників податків — це не є справою держави. Інспектор не повинен розповідати власникові, яке обладнання краще купити, як правильно його встановити, де робити заземлення або якими засобами захисту забезпечувати працівників. Це багато­ коштує суспільству.

Неподаткова декларація

На підприємствах, які належать до категорії незначного ступеня ризику, головною «наглядовою» фігурою стане роботодавець. Він самостійно проводить інвентаризацію обладнання та паспортизацію робочих місць, визначаючи рівень виробничих ризиків. Так само самостійно розробляє й проводить заходи щодо їхнього усунення. Усі ці дані вносяться в декларацію про відповідність виробництва нормам промислової безпеки й охорони праці й надаються Держгірпромнагляду.

Безперечно, контроль держави, нашого Комітету за таким­ підприємством не стане­ декларативним. Якщо нещасний випадок трапиться — розслідуватимемо: установимо­ причини, визначимо відповідальних і розробимо заходи з недопущення таких інцидентів. Така робота надовго запам’ятається винним у НП і буде уроком для інших.

Декларативний принцип здійснення нагляду, з одного боку, зменшить адміністративний тиск на середній і малий бізнес, мінімізувавши кількість перевірок, а з іншого — нарешті змусить керівника розібратися у власному господарстві й вивчити законодавство про охорону праці та промислової безпеки.

Відмова від посиленого нагляду за цим сектором економіки звільнить ресурс Комітету й дасть нам можливість зосере­дити сили на найнебезпечніших виробничих об’єктах.

Управляти ризиками й декларувати виробничу безпеку, звичайно, легко на підприємствах із сучасним обладнанням. Але сьогодні в країні більше половини технічного обладнання відробило по 2—4 граничних терміни експлуатації. Хоча це зовсім не означає, що його треба списати на металобрухт. Не обов’язково зупиняти застарілі машини й механізми, адже є приклади успішної роботи верстатів і технологічних ліній, запущених ще на початку минулого століття. Кваліфікована діагностика, своєчасний ремонт здатні на багато років подовжити життя обладнання й убезпечити роботу на ньому. Усе це — у руках і компетенції власників.

Щоб допомогти підприємству визначитися з технічною оцінкою та умовами подальшої безпечної експлуатації машин і механізмів, а також для того, щоб тримати ситуацію з промисловою безпекою під контролем, свого часу Комітет створив систему державних експертно-технічних центрів. Їхні співробітники — грамотні фахівці із великим досвідом роботи: проводять техогляди, експертні обстеження всіх без винятку видів обладнання й пропонують рішення про подовження (або не подовження) терміну його служби.

Крім цього, експертно-технічні центри проводять експертизу стану потенційно небезпечного обладнання та підготовку персоналу до роботи на ньому на підприємствах, які хочуть одержати дозвіл Держгірпромнагляду на проведення робіт підвищеної небезпеки. До речі, такий порядок видачі дозволів — за допомогою експертизи обладнання ЕТЦ — визнаний зарубіжними експертами максимально наближеним до вимог європейського законодавства.

Сьогодні діяльність експертно-технічних центрів також оптимізується — вони ­зібрані під егідою Національного науково-дослідного інституту промислової безпеки та охорони праці­ й перед ними поставлене у тому числі завдання забезпечити науково-технічну підтримку державному нагляду.

Промислова безпека — один із чинників, які поряд з іншими (станом охорони здоров’я, освіти, свободи підприємництва, свободи слова) визначає в цілому якість нашого життя. За нею можна судити і про ставлення суспільства до вищих цінностей (таких як людське життя), про рівень технічного прогресу, а також про соціальну відповідальність влади, бізнесу, різних політичних і громадських організацій. Але промислова безпека як система правових, соціально-економічних і організаційно-технічних заходів не виникне сама по собі. Її треба створювати скрупульозно й послідовно через ухвалення законів, нормативних актів, розроблення відповідних програм, зрештою, через усвідомлення її важливості й розуміння ключових положень кожним із нас.