Баланс між крайнощами
Василь Васильович Леонтьєв народився в Мюнхені, а помер у Нью-Йорку. І все-таки здебільшого він — радянський економіст. Ім’я вченого сьогодні нерозривно асоціюється з його головним творінням — моделлю міжгалузевого балансу. І хоча відкриття дістало визнання вже після від’їзду автора із СРСР, родом воно з його юності.
Про практичну значущість однієї теорії
Концепція міжгалузевого балансу була розроблена в 1923—1924 роках у СРСР. А в 1930-ті роки Василь Леонтьєв знайшов для неї зручний інструментарій — апарат лінійної алгебри. Міжгалузеві зв’язки вчений запропонував описувати матрицею, елементи якої характеризують співвідношення між випуском продукції однієї галузі й витратами продукції всіх інших, які беруть участь у забезпеченні цього виробництва (звідси й друга назва — метод «витрати-випуск»). Таким чином, планований обсяг випуску продукції якоїсь галузі має бути скоректований — з урахуванням того, що частина її піде на забезпечення потреб інших галузей.
Найвище наукове визнання вчений дістав 1973 року — тоді його модель міжгалузевого балансу була визнана гідною Нобелівської премії з економіки. Однак як практик Василь Леонтьєв був затребуваний набагато раніше. За років Другої світової війни в статусі консультанта з економічного планування військово-повітряних сил США він моделював за допомогою МГБ економіку Німеччини — це давало відповідь на питання про вибір цілей американських ВПС. А в «додатку» до народного господарства СРСР модель підказувала американському керівництву, скільки і якої продукції поставляти в рамках ленд-лізу.
Небуржуазні настрої буржуазної родини
Василь Леонтьєв ріс у Петрограді в заможній родині. Батько — професор економіки, мати походила з роду заможного одеського торговця. Перед народженням сина родина Леонтьєвих поїхала в Мюнхен, в одну з кращих клінік, однак уже через три тижні немовля хрестили на батьківщині, у Спасо-Преображенській церкві.
У цій родині якимсь дивовижним чином уживалися протилежні настрої. Жили вони в будинку діда, власника ситцевибивної фабрики. У той же час Леонтьєв-старший був запеклим прихильником марксизму: і теоретично — його докторська дисертація була присвячена економічному становищу робітників у Росії, і практично — організовував страйки на… сімейній фабриці! Слідом за батьком і Леонтьєв-молодший підлітком перейнявся революційними настроями. Хоча, можливо, причиною була цікавість і авторитет серед однолітків, який давала участь у мітингах.
Однак виховання Леонтьєв-молодший усе-таки здобув у кращих дворянсько-буржуазних традиціях — до чотирнадцяти років ним займалися мати й репетитори. Знайомство з радянською школою було нетривалим і досить формальним: заради атестата Василь завершував середню освіту в 27-й радянській єдиній трудовій школі. Про рівень підготовки парубка красномовно свідчить той факт, що на соціально-економічне відділення факультету суспільних наук Петроградського університету Василь Леонтьєв був зарахований у 15 років.
Щаслива нещаслива випадковість
Незважаючи на промарксистські погляди, відносини парубка з новою владою не складалися. Перше «знайомство» відбулося в 1919-му — тоді родині Леонтьєвих було «запропоновано» звільнити будинок протягом 24 годин. Пізніше сили потроху підривали регулярні візити в Петроградську НК: студентові Леонтьєву неодноразово доводилося пояснювати слідчим підґрунтя своїх неортодоксально марксистських поглядів, які висловлював він у суперечках з однокурсниками. Але останньою краплею стала заборона на публікацію статті в «Анналах». «Це була стаття про казуальний і нормативний підходи в науці, страшно далека від політики, від ідеології, — напише він згодом. — Я зрозумів, що тут наукова діяльність неможлива. А робота моя — для мене головне в житті… Я вирішив виїхати».
І почалися численні листи — із проханням дозволити виїзд із країни. Аргументація — необхідність подальшого навчання. Але дозвіл не давали. Одночасно у Василя Леонтьєва виявили саркому. Тоді аргументи змінилися — він просив виїзду у зв’язку із хворобою. І дозвіл дали — однаково незабаром помре. «Коли я їхав, мені лікар дав баночку з видаленою кісткою, — писав учений. — У Німеччині дослідили її і сказали, що це не саркома, і я залишився живий. Тож мені саркома дуже допомогла. Погодьтесь, вона не багатьом людям допомагає».
Надіям молодого талановитого економіста судилося справдитися. Він продовжив вивчати економіку в Берліні, і незабаром за дисертацію «Коловорот економіки» йому присвоїли докторський ступінь. А потім було визнання. Спочатку — запрошення в Китай, де Леонтьєв як радник міністра залізниць проектував оптимальну мережу шляхів сполучення й вантажоперевезень країни. Потім — переїзд до США, створення, а згодом і керівництво Інститутом економічного аналізу, робота консультантом в ООН. У 1961-му ученого обрали доктором Брюссельського, у 1972-му — Паризького університету; у 1968-му він став кавалером французького ордена Почесного легіону, у 1985-му — японського ордена Сонця, що сходить… Але, напевно, однією з найдорожчих нагород для вісімдесятип’ятирічнго нобелівського лауреата було одержання скромного за світовими мірками титулу — почесного доктора його рідного Ленінградського університету.
