«Вічний вогонь» Донбасу

У регіоні вже півстоліття палають терикони, але щоб вирішити проблему, у відповідальних органів немає чи то грошей, чи то бажання…

Кілька років тому, спілкуючись із луганськими журналістами, екс-посол Австрії в Україні Міхаель Міїс захоплено розповідав про рукотворні гори з важковимовною назвою «терикони», які вразили його західноєвропейську уяву. Якби пан амбасадор знав, скільки проблем від них місцевим жителям, у захваті б не був.

Хай буде конус

Зараз важко сказати, хто під час проектування шахт першим запропонував «складати» відпрацьовану при вуглевидобутку породу в конусоподібні гори. Але саме форма дала назву візитівці Донбасу. Слово «терикон», або «териконник», походить від французьких «тerri» (відвал породи) та «сonique» (конічний). Мало того, що рукотворні гори займають величезні території. Вони ще й горять, стаючи у буквальному значенні головним болем для вугільних регіонів.

Основним «винуватцем» горіння териконів уважається пірит — мінерал, який є сполукою заліза й сірки. Скупчення його частинок є поживним середовищем для тіонових бактерій, які в процесі життєдіяльності виділяють велику кількість тепла. Далі за діло береться кисень: взаємодіючи з розігрітими парами сірки та різних сполук заліза, він викликає їхнє самозапалювання. Процес посилюється вугіллям, яке, як відомо, чудово горить. Температура усередині терикона досягає 1200°С. під час горіння виділяються токсичні газо­подібні речовини. Серед них — сірчистий ангідрид, оксид вуглецю та сірководень. Дрібні частинки з азбесту, миш’яку та важких металів, які утворюються під час згоряння, здатні безперешкодно потрапляти в організм людини, викликаючи необоротні процеси отруєння.

Ті, хто наприкінці 40-х — початку 50-х років минулого століття (саме на цей період припадає бурхливе шахтобудівництво на Донбасі) розробляв вугільні родовища й заселяв шахтарські території, не замислювалися про такі згубні наслідки. Не до того було — країна потребувала вугілля. 

Уперше про те, що людей треба селити якнайдалі від териконів, заговорили в 1966 році, коли вибух терикона шахти ім. Димит­рова (м. Красноармійськ Донецької області) знищив житлове селище. Загинуло більше 60 чоловік. Була визначена п’ятисотметрова санітарна зона, у межах якої навколо шахтних «гір» не повинно бути жодної житлової споруди. При цьому, щоправда, не уточнили, що робити з уже наявними селищами. Питання зависло…

Будувати й експлуатувати ко­нусо­подібні терикони офіційно заборонили лише за років перебудови. Їх замінили пологі відвали — принципово нова технологія утилізації відходів вуглевидобутку: шари породи пересипали вогнетривкою речовиною (переважно глинами), що запобігало доступу кисню. Але на нову технологію перейшли зовсім не всі шахти. Урятувати себе й регіон від «конусів», що горять, вони теж не поспішають.

На териконових протягах

За даними держуправління охо­рони навколишнього природного середовища в Луганській області, у регіоні горять 66 териконів. Їхнє займання зафіксоване ще на початку 60-х, майже одночасно з уведенням у експлуатацію.

Саме так сталося з породним відвалом №3, який належить шахті ім. Мельникова ВАТ «Лисичанськвугілля». Таким, що горить, він визнаний у 1965-му, через рік після появи. У санзону потрапили 74 житлові будівлі. Вони досі там.

Без малого півстоліття терикон  «радує» місцевих жителів вічним димом і «спертим» повітрям. «Весь час живу в селищі, — розповідає оператор котельні Галина Совко. — Не пам’ятаю, щоб терикон не димів». «Вітер як подує, то й пил летить, — підтримує її сусід, пенсіонер Микола Жук. — От і зараз териконовий протяг…»

І дійсно, у повітрі відчувається характерний неприємний запах. «Усі ми — жертви терикона, — веде далі Галина Миколаївна. —  Подивіться на наших старих, вони всі глухі й сліпі, ледве ходять. Яке тут може бути здоров’я?» «Я з 1970 ро­ку на шахті працював, — говорить колишній гірник Олександр Волков. — Як сипали породу, так і сиплять. Жодного разу не бачив, щоб терикон гасили».

Породний відвал №3 — діючий. У цьому зізнався директор шахти Володимир Федоренко: «Щоб змінити технологію, потрібні мільйони бюджетних коштів. Шахта таких грошей не має й навряд чи заробить. Перенести відвал або рекультивувати самотужки ми теж не можемо».

Ще у вісімдесятих роках у декількох кілометрах від вугільного підприємства планувалося будівництво плоского відвалу. Він мав приймати породу із трьох прилеглих шахт: ім. Мельникова, «Привольнянської» та «Новодружківської». Загальна вартість запланованих робіт — 364 мільйони радянських рублів. Розпад Союзу й наступні роки нестабільності в галузі не дозволили втілити цей задум у життя. Зараз шахтне керівництво не проти повернутися до проекту часів перебудови, але грошей на його реалізацію, так само як і на гасіння палаючого відвалу, у підприємства немає. «Це величезна робота, величезні кошти. Самотужки ми її не подужаємо за всього нашого бажання. Усіх грошей, які ми заробляємо, не вистачить для того, щоб здійснити проект гасіння пожежі. Можна заборонити експлуатувати шахту, але від цього не полегшає — породний відвал все одно горітиме», — пояснив Володимир Федоренко.

 «Породних відвалів, що горять, у нас нема, лише тимчасові вогнища займання», — говорить головний технолог із охорони природи ВАТ «Лисичанськ­вугілля» Наталя Луб’яниченко. На неї, як на фахівця, відповідального за питання екології, у телефонній розмові послався генеральний директор ВАТ В’ячеслав Теросипов.

Однак в облуправлінні охорони навколишнього й природного середовища зовсім інша інформація, яка суперечить словам головного технолога. Лисичанське вугільне об’єднання може «похвалитися» чотирма палаючими породними відвалами. Причому всі  експлуатуються — на них вивантажують породу.

— Є правила безпеки у вугільних шахтах, де, серед іншого, розписане й те, як треба утилізувати відходи. Галузева наука працювала над цим питанням десятки років, — говорить перший заступник начальника управління Володимир Плющев. — Проте в Луганській області щодо териконів цих правила не дотримуються.

За словами урядовця, «Лисичанськвугілля» не має дозвільних документів на жоден із діючих породних відвалів. Гасити їх навіть не починали. Хоча це є обов’язком шахти.

— Підприємство видобуває вугілля, — веде далі Володимир Плющев. —  Нелогічно думати: ми випускаємо продукцію, дістаємо прибуток, а за нами, мовляв, нехай прибере держава. Не буває такого.

На жаль, буває. На тому ж «Лисичанськвугіллі» часткову рекультивацію відпрацьованих териконів востаннє проводили в 90-х роках.

Свердловський смог

У Свердловському регіоні ситуація ще гірше. Тут із 24 породних відвалів горять 15. Селище шахти ім. Свердлова у вологу погоду оповите туманами. «Горить терикон. Ми часто граємо на вулиці біля нього, просто більше нема де, і стає зле. Голова часто болить, стукає в скронях», — скаржиться одинадцятирічна Влада. За кілька днів до нашої розмови дівчинка вийшла з лікарні. Лежала з вегето-судинною дистонією. Зараз скаржиться на щитівку й запаморочення. У школі, де вчиться Влада, про териконовий дим говорять із побоюванням. Але визнають, що не впливати на здоров’я дітей відвал не може: школа розташована в п’ятисотметровій санзоні від місця загоряння. Там же — лікарня й значна частина житлового фонду.

У зоні відселення й будинок пенсіонерки Раїси Станіславівни. Жінка не може стримати сліз: від териконових димів порятунку немає ніде. Про необроблені шість соток городу годі й казати, тільки засмутишся. Її сусідка Любов Іванівна на здоров’я ніколи не скаржилася, як і інші. Однак після колективного візиту в профілакторій з’ясувалося, що всім їм давно необхідна допомога кардіолога. «Нам як тиск поміряли — у шоці всі були», — згадує вона.

Голова громадської організації «Еко-регіон» Олена Степанець, яка теж мешкає недалеко від терикона, твердить, що переважно мешканці селища хворіють на порушення обміну речовин, ендокринної системи й схильні до захворювань органів дихання…

Керівництво ДП «Свердлов­антрациту» все-таки почало гасити терикон. Зрізають верхній шар, заливають вогнище загоряння, здіймаючи дим, якому так «раді» у селищі. Породу складують тут же, на шахтній пром­площадці. Переробляти вміст терикона свердловські вугільники не можуть. «Збагачувальної фабрики в нас немає. Нам треба або її побудувати, або возити породу на інші фабрики», — говорив два роки тому заступник технічного директора «Свердловантрациту» Павло Маклаєв. Відтоді ситуація не змінилася.

Спасибі рідній мерії!

— Підприємство зрозуміти можна: воно гроші заробляє. Але чому місцеві ради слухають їх, переносячи рік у рік своїми рішеннями строки гасіння породних відвалів? — обурювався перший заступник начальника Луганського обл­управління екології Володимир Плющев. — А жителі скаржаться на «горільники» у наше управління, в екоінспекцію, та не в органи місцевої влади. Поки голови рад поводяться таким чином, і ми зробити нічого не зможемо.

Звичайно, можна говорити, що вугільні об’єднання не мають фінансових можливостей рекультивувати й гасити конусоподібні породні відвали, які віджили своє. А голови територій захищають найчастіше єдині бюджетотворчі підприємства. 

— Це не дивно. Адже в більшості шахтарських територій радами керують вихідці з вугільних підприємств. От і лобіюють їхні інтереси, — пояснює дії «гірняцьких» міських голів голова громадської організації «Еко-регіон» Олена Степанець. — Депутати Червонопартизанської міськради (околиці Свердловська) перенесли строки гасіння своїх відвалів «через брак коштів» — таке формулювання зазначено в рішенні сесії.

У цьому випадку грошей немає в ДП «Свердловантрацит». Однак свердловський міський голова Олександр Шмальц, який колись працював на цьому вугільному підприємстві, в інтерв’ю місцевим ЗМІ заявляв, що терикони не є небезпечними, вони — честь і доблесть гірняцької праці, а проблеми з їхнього гасіння штучно роздмухують політопоненти…

У Свердловському регіоні перші загоряння зафіксовані ще в 1958 році. Рішенням недавньої сесії виконкому місцевої ради новий графік гасіння п’ятнадцяти  відвалів затверджений до… 2016 року. Тобто дихати небезпечним гаром місцевим жителям, та й самим працівникам шахт, у тому числі керівництву, доведеться ще кілька років. В інших гірняцьких районах строки гасіння відкладено взагалі на невизначений термін.

Офіційно

Володимир Фічов
Заступник міністра вугільної промисловості України

Вугільна галузь країни налічує 931 породний відвал. Із них діючих — 127.

Сьогодні констатується факт горіння 147 недіючих породних відвалів, і це, на жаль, є одним з основних джерел забруднення повітря.

Одразу зазначу, що роботи з формування породних відвалів, а також безпосередньо їх рекультивація та гасіння входять до технологічного процесу видобутку вугілля, а витрати на проведення цих робіт закладаються у собівартість вугільної продукції.

Є наказ Мінвуглепрому України від 08.02.2006 «Про вдосконалення структури екологічної служби Міністерства вугільної промисловості України», відповідно до якого підприємства вугільної промисловості щорічно розробляють Плани заходів із вирішення питань охорони довкілля та екологічної безпеки. Розділ наказу «Охорона земельних ресурсів і надр» передбачає роботи з формування, рекультивації та гасіння породних відвалів.

Що до фінансування, то воно здійснюється за рахунок Державного бюджету України, місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, фондів охорони навколишнього природного середовища, добровільних внесків та інших коштів (ст.42 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Крім того, виконавчі та розпорядчі органи місцевих рад у галузі охорони навколишнього природного середовища в межах своєї компетенції також організують розроблення місцевих екологічних програм; формують і використовують місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища у складі місцевих бюджетів; погоджують поточні та перспективні плани роботи підприємств, установ та організацій із питань охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів (ст. 19  Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Торік роботи з гасіння велись тільки на 16 породних відвалах, на що витрачено майже 4 млн грн. На рекультивацію породних відвалів та земель за 2009 рік державними підприємствами галузі витрачено близько 30 млн грн. Ще 2 млн грн — на утилізацію відходів.

До речі, Міністерством вугільної промисловості подані пропозиції до Державного бюджету, де передбачені витрати на проведення рекультиваційних заходів на шахтах, що закриватимуться.

Довідка «УТГ»

Відособлене підприємство «Шахта ім. Мельникова», яке входить до  відкритого акціонерного товариства «Лисичанськ­вугілля» (єдине в Україні вугільне ВАТ, що належить державі), за обсягами видобутку є лідером у своєму об’єднанні. Торік підприємство рапортувало про видачу на-гора півмільйона тонн вугілля. У той час як загальний план об’єднання, що складається із чотирьох шахт, — 910 тис. тонн.