У гонитві за «сонячним каменем»
У той час, як держава не має ані сил, ані бажання займатися проблемами з видобутку бурштину, за справу беруться місцеві жителі.
Загалом обійдена запасами коштовного каміння, Україна все ж має свій унікальний мінерал — бурштин. Поклади такого обсягу, як у Рівненській області, є лише в двох регіонах планети — у Прибалтиці та в Карибському басейні. І при цьому ми ніяк не можемо дати раду видобутку «сонячного каменю»….
Немов якесь закляття тяжить над українськими бурштиновими підприємствами. Вони роз’єднувалися, потім знову об’єднувалися, зазнавали рейдерських атак та банкрутства, яке спіткало підприємство «Укрбурштин». Воно виділилося з Державної акціонерної компанії «Українські поліметали» (та сама, під егідою якої було провалено експеримент із видобутку золота на Мужіївському родовищі) і з часом теж роз’єдналося на ДП «Бурштин України» з центром у Рівному та дочірнє підприємство «Бурштинові копальні», розташоване в Сарнах. Лише ці підприємства мають дозвіл на роботу з бурштином, при цьому час від часу вступаючи в типові виробничі конфлікти, які виникають між видобувачами та обробниками мінералу. Та й то їх повноваження регулярно ставляться під сумнів. Наприклад, два роки тому в «Бурштину України» був серйозний конфлікт із прокуратурою, яка звинувачувала його у незаконному використанні земель Клесівського лісгоспу. Проблеми з контрольними органами підірвали офіційний видобуток каменю, який і без того не дуже якісно функціонував. При тому, що населення Клесова майже поголовно долучилося до самостійного бурштинового промислу й провадить його у варварський спосіб. За рівнем безпеки праці, цілковитою незаконністю, шкідливістю для довкілля й низькою ефективністю «бурштинова лихоманка», що охопила регіон, може змагатися з відомими донецькими «копанками» — саморобними неглибокими шахтами, на яких працює 5—10 людей. На Рівненщині також миють дорогоцінний ресурс невеличкими кооперативами з однієї-двох родин.
За міським кар’єром (Клесів та сусідні міста, наприклад, Томашгород, — великі центри видобутку щебеню) — невеличкий п’ятачок, який освоюють «Бурштинові копальні». Знайти його можна за унікальною технікою — крокуючим екскаватором виробництва Новокраматорського заводу вартістю близько двох мільйонів гривень. На нього директор підприємства Володимир Мединський покладає надії щодо збільшення обсягів виробництва. Екскаватор, до речі, нерухомо стоїть посеред місячного пейзажу — бурштин навколо видобувають «чорні копачі», вимиваючи його із землі, не дуже зважаючи на те, що назавжди знищуються лісові масиви. Розробки майже впритул підійшли до Рівненського заповідника.
— Спершу для того, щоб видобути коштовні камінці, копали колодязі. Діставшись до водонасичених пісків, у яких міститься бурштин, вичерпували жижу — пливун, де і знаходили мінерал, — каже директор місцевого лісгоспу Ігор Артишок. — Із часом техніку видобутку шукачі значно вдосконалили за рахунок використання мотопомпи й компресора. Під великим напором струмінь води спрямовують у місце ймовірного залягання бурштину. Утворюється яма, з якої потік виштовхує на поверхню камінь. Нещодавно біля села Грицьки Дубровицького району затримали громадянина, який промивав «сонячний» мінерал за допомогою мотопомпи на базі трактора Т-74. Така «мала механізація» дозволила винахідникові намити близько 450 грамів каменю. Це за ціни 400—800 гривень за кілограм…
Околиця Клесова має всі ознаки депресивності й називається «Сорок третя ділянка». Декілька двоповерхових малосімейних та барачних будинків із кількома «генделиками». Окрім видобутку бурштину ніякої роботи немає, тим більше для людей низького соціального статусу. Таким достатньо пройтись місцями колишнього намиву, пошукати незібрані камінчики. Навіть таке «тихе полювання» вже дає якісь гроші. Без бригади та помпи багато на бурштині не заробиш. Хоча, звичайно, буває, що комусь пощастить знайти камінь вагою кілька кілограмів, закам’янілу шишку або застиглих у смолі комах — такі знахідки цінуються дорого.
Хоча існує серйозний ризик потрапити на очі міліціонерам, які охороняють родовища. Для цього в Клесові діє спеціальний підрозділ МВС та екологічної інспекції. Протистояння правоохоронців із місцевим населенням триває десятиріччями. Утім, великі облави не вдаються: майже все населення містечка об’єднане в єдину мережу відстежування пересування сторонніх. Місця незаконних промислів зазвичай охороняють молодші члени родин, займаючи спостережні місця на навколишніх деревах. Однак щастить не всім.
— Міліція працює в Клесові дуже серйозно, — запевняють нас молоді люди, які перед цим намагалися збути трохи бурштину «на пробу». — Уже були випадки не тільки штрафів, а й ув’язнення на один-три роки особливо наполегливих шукачів. Раніше можна було легко ухилитись від відповідальності — закон не забороняв піднімати камені з поверхні землі, відповідальність була тільки за незаконні геологовидобувні роботи. Зараз це положення скасували. Хоча з іншого боку — яке вони мають право до нас чіплятися? Оця перерита територія — наша законна власність, це наші садові ділянки, на яких ми й працюємо. Ніхто на чужу й на державну землю не зазіхає…
Дійсно, придивившись, можна побачити, що серед розмитої території з чисельними «кратерами» стовпчиками помічені ділянки колишніх садів, навіть видно сліди від доріг — теж переритих мотопомпами. Селяни охоче підказують прикмети близькості «сонячного каменю»: де пісок із землі виходить темніший, там і треба шукати.
В ямах знаходимо невеликі шматки бурштину. Їх шукачі або не помітили, або просто знехтували ними. Тож, навіть маргіналізовані одинаки на бурштинових полях можуть знайти собі невеличкий заробіток. Саме вони й стають найчастіше «жертвами» міліцейських рейдів.
— Тіньовий сектор продажу-скупівлі-експорту бурштину на Рівненщині набув значних масштабів, — погоджується Ігор Денисюк, начальник відділу спеціальної міліції при УМВС України в Рівненській області (основним напрямом діяльності цього підрозділу є охорона ділянок видобутку коштовного каменю в Сарненському, Дубровицькому та Володимирецькому районах). — За офіційними даними, підприємство «Бурштин України» видобуває 2—3 тонни коштовного каміння на рік. А на біржі у Гданську останнім часом щорічно продається від 20 до 30 тонн «соснової сльози» з України. Перекупники вивозять мінерал або через сусідню Білорусь у Прибалтику, або ж через Волинську область — до Польщі. Там український бурштин продають як місцевий, хоч наші майстри його легко відрізняють від прибалтійського за більш зеленуватим відтінком.
Правоохоронці та місцева влада бачать єдиний вихід — створити товариства артільного типу та надати їм право видобувати бурштин на територіях, непридатних для промислового видобутку, налагодити роботу пунктів скупівлі його в населення, розробити та запровадити спрощений порядок отримання ліцензій на цей вид діяльності. А щоб забезпечити надійну охорону родовищ, необхідно збільшити чисельність працівників міліції, які несуть службу на зазначених дільницях, та покращити їх матеріально-технічне забезпечення.
