Рекорд, розділений із вітром
200 років тому повітряна куля відкрила еру повітроплавання. Зараз це технічний вид спорту, який стає популярним і вимагає особливої підготовки.
На фестивалі повітроплавання, який відбувся недавно в Умані, чотири екіпажі теплових аеростатів із Феодосії, Києва та Дніпропетровська вилетіли з галявини всесвітньо відомого Софіївського дендропарку за новими рекордами. І вони не забарилися.
Хоча Федерація повітроплавання України утворена ще в 1991-му, до минулого року не існувало положення, на підставі якого ставляться рекорди в цьому виді спорту. Змагання в Умані були першими, де це стало можливо. Дніпропетровський пілот Володимир Степанов на тепловому аеростаті «Ласунка» пролетів 210 км за 6 годин 27 хвилин, установивши два офіційних рекорди України — на дальність і тривалість польоту в класі аеростатів до 2,2 тис м3. Це особливо приємно, бо в останні хвилини перед стартом змагання були під загрозою зриву через погодні умови. Спав сильний туман, який обмежує видимість. Але пілоти вирішили скористатися GPS-навігацією.
Він сказав: «Поїхали!»
Далекому від аеро- і авіанаук обивателеві може здатися, що під час польоту на повітряній кулі від пілота мало що залежить. Мовляв, летить він в аеростаті за вітром туди, куди його несуть повітряні потоки. Насправді повітряними кулями можна й треба правити.
— Це тільки на перший погляд: у кого більше газу, той і виграв. Але все не так просто, — пояснює керівник польотів Федерації повітроплавання України Валерій Пономаренко. — Повітряна куля не має приладів керування за напрямком польоту, тому пілот повинен сам думати, які вибрати висоту й режим, щоб нікому не заважати у жвавому повітряному просторі. Адже всі польоти відбуваються в межах правового поля авіаційної законодавчої бази держави.
Виявляється, узимку літати на аеростатах простіше, ніж улітку. За словами аеронавтів, у літню спеку в земній атмосфері відбуваються приблизно такі самі процеси, як при кипінні води в каструлі, і на повітряній кулі можна літати тільки рано-вранці або ввечері після заходу сонця. Узимку ж атмосфера значно спокійніше, польоти можливі протягом усього світлового дня. До того ж витрата газу менша. Оскільки повітряна куля тримається за рахунок різниці температур аеростата й повітря, то що нижче температура зовнішнього середовища, то менше треба нагрівати кулю. Можна взяти палива більше й пролетіти далі.
Але й узимку є свої складнощі. За температури повітря біля поверхні землі 0° С на висоті 1,5 тис. м, на якій летять аеростати, — мінус п’ять. А в обмеженому просторі кошика не розімнешся. Після посадки аеростат вагою 250—300 кг треба перенести по снігу до автомобіля. Феодосійській команді, наприклад, після приземлення довелося просити в місцевих жителів хуру, на якій і вивезли з колгоспного поля аеростат.
Ось що розповів про свій рекордний політ Володимир Степанов:
— Я зробив уже понад 150 польотів на повітряній кулі. Але всі вони були за доброї погоди. Цього ж разу потрапив під хмару, і злива заливала кошик у чотири струмки, стікаючи поверхнею кулі. Потім пішов сніг, металеве обладнання аеростата швидко обмерзло, і я не міг підключити пальник до одного з балонів. Почав виходити газ, балон треба було терміново замінити, бо виникала загроза займання. Щоб взяти в політ більше палива, я, як і інші учасники, полетів один. Порадитися не було з ким. Рекорд був під загрозою. Але ж я військовий льотчик, тому опанував себе, подумав і усунув проблему.
Отак, просто й скупо, справжні чоловіки розповідають про свої подвиги.
Із «Мрією» — у політ
Історія дніпропетровського центру повітроплавання «Сапсан» почалася зовсім недавно, 2007 року, коли його засновники Віталій Гвоздьов, Владислав Саган і Андрій Краус почали літати на… «Мрії». Так називався перший аеростат центру. Навчаючись у Феодосійській школі пілотів, вони познайомилися із дніпропетровським військовим льотчиком Володимиром Степановим. І вже в липні 2008-го команда, ледь устигнувши одержати ліцензії, взяла участь у VII фестивалі повітроплавання «Золоте Кільце Росії» у Переславлі-Залеському.
Улітку того ж року була підготовлена й затверджена «Інструкція на проведення польотів у м. Дніпропетровську» і відбувся перший офіційний політ повітряної кулі над містом. На початку серпня 2009-го дружна команда «Сапсана» разом із Дніпропетровською обласною державною адміністрацією провела перший міжнародний фестиваль повітроплавання «Небесний карнавал» і змагання на Кубок губернатора Дніпропетровської області.
Відтоді жителі міста мають унікальну можливість політати над Дніпром на повітряній кулі. Після незабутньої прогулянки, сповненої гострих відчуттів, новоспечених пілотів урочисто посвячують у повітроплавці.
Зараз пілоти «Сапсана» готуються взяти участь у першому чемпіонаті Криму з повітроплавання, який відбудеться в травні в містечку Віліному (Бахчисарайський район).
Сторінки історії
Грунтуючись на вивченні фізичних явищ природи, португальський священик Лоренцо Гузмао 1709 року винайшов першу повітряну кулю: тонка яйцеподібна оболонка з підвішеною до неї жаровнею, яка нагрівала повітря, відірвалася від землі майже на 4 м.
1783-го французький фізик Жак Шарль створив оболонку аеростата з легкої шовкової тканини, вкритої розчином каучуку в скипидарі, і наповнив її воднем. Літальний апарат на очах 300 тисяч глядачів злетів угору й щез у небі.
Через місяць у Версалі брати Монгольф’є продемонстрували свою бочкоподібну повітряну кулю більше 20 м заввишки, наповнену димним повітрям і оздоблену барвистими орнаментами. Щоб надати події, на якій була присутня королівська родина, видовищності, до кулі прикріпили клітку, куди посадили барана, качку й півня. Спеціальний протокол зафіксував винахід, що відкрив шлях повітроплаванню. А всі повітряні кулі, у яких для створення піднімальної сили використовувалося димне повітря, почали називати монгольф’єрами.
Звичайно, після таких успішних випробувань перед братами Монгольф’є постало в усій красі питання польоту людини на повітряній кулі. Кумедно, але, оберігаючи винахідників, королівська родина запропонувала посадити в кошик для випробного польоту… злочинців, засуджених до страти. Це викликало бурхливий протест одного з активних учасників будівництва монгольф’єра Пілатра де Розьє, мовляв, не можна допустити, щоб в історію повітроплавання ввійшли імена розбійників. Другим пілотом став шанувальник повітроплавання маркіз д’Арланд. І 21 листопада 1783 року новий монгольф’єр, цього разу з людьми на борту, здійснив повітряний політ, пролетівши за 25 хвилин близько 9 км.
Не відставав від братів Монгольф’є й Жак Шарль, прагнучи довести, що майбутнє повітроплавання все-таки належить шарльєрам — аеростатам, наповненим воднем. Створюючи новий аеростат, він застосував декілька проектно-конструкторських вирішень, які потім використовувалися протягом багатьох десятиліть. Наприклад, побудований ним шарльєр мав сітку, яка обтягувала верхню півсферу оболонки аеростата, і стропи, за допомогою яких підвішувалася гондола для людей. В оболонці була зроблена спеціальна віддушина для виходу водню при падінні зовнішнього тиску. Для керування висотою польоту був спеціальний клапан в оболонці й баласт у гондолі. Передбачили і якір для полегшення посадки. 1 грудня 1783 року шарльєр діаметром більше 9 м із двома пасажирами на борту — самим професором Шарлем і його помічником Роббером, пролетівши 40 км, безперешкодно приземлився. А потім Шарль продовжив подорож самотужки, злетівши на небачену на той час висоту — 2,7 км.
Того ж року монгольф’єр французького фізика Пілатра де Розьє підняв у повітря 7 чоловік. Потім Розьє робить новий рекорд висоти польоту — 4000 м. Натхнений успіхом, він мріє перелетіти через Ла-Манш. Але, не долетівши до протоки, куля зайнялася, і Розьє загинув.
Мрію Розьє втілив у життя французький механік Жан-П’єр Бланшар, якому 1785 року вдалося перелетіти через Ла-Манш разом зі своїм другом, американським доктором Джеффрі, довівши тим самим можливість повітряного сполучення між Англією та Францією.
Інтерес публіки до демонстраційних польотів поступово перетворював повітроплавання на особливий видовищний захід. Але 1793 року французький фізик Гітон де Морво запропонував використовувати аеростати на прив’язі для підйому в повітря спостерігачів. Це припало до душі керівникам молодої французької республіки, й у квітні 1794-го був виданий декрет Конвенту про організацію першої повітроплавальної роти французької армії. Піднімаючись на висоту 500 м, спостерігачі могли зазирнути далеко в глиб оборони супротивника. Розвідувальні дані передавалися на землю в спеціальних коробках, які спускалися шнурком, прикріпленим до гондоли.
У Росії перший політ повітряної кулі без пасажирів 1784 року здійснив француз Мінель. Першим же російським повітроплавцем був штабс-лікар Кашинський, який у жовтні 1805-го самостійно здійснив політ на монгольф’єрі. 1870 року було створено Російське товариство повітроплавання. А через п’ять років Дмитро Менделєєв на засіданні Російського фізико-хімічного товариства запропонував свій проект аеростата для висотних польотів з гондолою, яка герметично зачинялася. 1885-го в Петербурзі була організована кадрова військова команда повітроплавців, яка проводила військові навчання з використанням аеростатів.
