Сконструювати людину

Ще недавно це здавалося фантастикою. Тепер може стати недалеким майбутнім. Запитання — яким?

Якщо досягнення науки дозволять наділяти дитину інтелектом, силою або здібностями, хто з тат і мам відмовиться від такої нагоди? Тим більше, якщо для цього фахівцям досить буде зробити якісь генетичні маніпуляції з ембріоном ще до народження дитини. І що стане в такому разі з нинішнім недосконалим людством?

На ці запитання відповідає книга «High Hume (біовлада і біополітика в суспільстві ризику)», випущена в співавторстві з доктором біологічних наук  Валерієм Глазком (Москва) і доктором філософських і кандидатом біологічних наук Валентином Чешком (Харків). High Hume тут означає високі соціогуманітарні технології за аналогією з відомим терміном High Tech.

Нове видання є продовженням першої спільної роботи вчених — книги «Небезпечне знання» у суспільстві ризику». Вона була присвячена дивним мета­морфозам сучасної науки. Зі шляхетної діяльності, яка переважно дає людству користь, вона перетворилася на чинник, який є екзистенціальним ризиком. Тобто ймовірність такої зміни механізмів еволюції розумного життя на Землі, яка здатна поставити під сумнів якщо не саме існування людства, то збереження його в нинішньому вигляді.

І якщо раніше причиною ризику був недостатній розвиток технологій, то в сучасному суспільстві ризик породжується надмірністю прогресу технологій при очевидній нездатно­сті суспільства та культури контролювати його та управляти ним.

Перша робота співавторів викликала такий великий  суспільний резонанс, що Валерій Глазко запропонував  підготувати другу книгу подвійного призначення. З одного боку, це філософський і методологічний аналіз Hi-Hume-технологій, з іншого — навчальний посібник для ВНЗ.

На яких китах тримається життя?

У книзі «High Hume (біовлада і біополітика в суспільстві ризику)» співавтори намагалися з’ясувати, які саме елементи існування людства є основою стратегії його виживання. Завдяки чому наша цивілізація, незважаючи на всі історичні катастрофи, існує як ціле дотепер?  На яких китах тримається розумне життя на нашій планеті?

Перший елемент — біологічна адаптація до навколишнього середовища. Ті зміни генетичного коду, ті випадкові мутації ДНК, які дають своїм носіям кращі шанси вижити, залишити потомство, передатися з покоління в покоління й поширитися в популяції.

Другий елемент — культура, яку також можна розглядати як пристосування людини до світу, в якому вона живе. Це зміни в поведінці особистості, які можуть передаватися в спадщину, хоча й принципово іншим шляхом — за допомогою виховання, навчання, письмових традицій і так далі.

Третій елемент — це технології. Якщо культура спрямована на внутрішній світ людини, пристосовуючи нашу поведінку до реальності, то різні технології, починаючи з перших винаходів homo sapiens,  змінюють саму реальність, пристосовуючи її до наших інтересів і потреб.

Протягом усього існування нашої цивілізації система із цих трьох елементів, які впливають один на одного, перебуває в стані більш-менш певної рівноваги. Однак наприкінці ХХ століття ситуація радикально змінилася —   технології почали впливати і на біологічну, і на соціокультурну еволюцію. Так, методи генної інженерії дозволили змінювати генетичний код людини за заздалегідь наміченим планом і з певною метою. А різноманітні способи інформаційного впливу дали можливість впливати і на індивідуальну, і на групову поведінку людини.

У результаті предметом Hi-Hume-технології стало конструювання людини — як біологічного виду, так і її свідомості. Людина вступила в епоху технологій керованої еволюції. 

Система виживання людства — біологія, культура та технології — стала асиметричною і вкрай нестійкою. 

Вимовляючи пророчі слова про те, що «Земля — колиска людства, але не можна вічно жити в колисці», Костянтин Ціолковський мав на увазі вихід у космічний простір. Однак зараз цей вислів набуває додаткового  змісту. Що чекає на нас, тих, хто виходить із періоду дитинства? Чи зможе людство управляти власною еволюцією на основі вільного вибору й повної відповідальності за наслідки? Про це ми розмовляємо з Валентином Чешком.

У великому знанні…

— Валентине Федоровичу, з огляду на реальні проблеми нашого сьогоднішнього життя здається, що описані вами Hi-Hume-технології належать скоріше до сфери фантастики…

— Це ілюзія. Не говоритиму про методи маніпуляції свідомістю, яким ми піддаємося за допомогою реклами, пропаганди, PR і так далі. Наведу кілька прикладів з генної інженерії, близької мені, генетикові за першою освітою. Є дві можливості змінити життя людини за її допомогою.

По-перше, уже зараз можна вплинути на соматичні, нестатеві клітини людини для лікування різних захворювань без передачі нових властивостей майбутнім поколінням. Прикладом може бути історія дівчинки зі США, яка занедужала на важку форму спадкоємної лейкемії. Їй урятував життя колишній харків’янин Юрій Верлинський, який на той час уже працював у Чикаго, в Інституті репродуктивної генетики. Він взяв у матері дівчинки кілька яйцеклітин, методом штучного запліднення одержав ембріони, вибрав із них той, який не мав гена лейкемії, і дав йому «путівку» у життя. У результаті в жінки народилася здорова дитина, теж дівчинка, яка стала донором стовбурних клітин пуповинної крові для старшої сестри. Тепер усі живі й здорові.

По-друге, існує можливість впливати безпосередньо на статеві клітини, спадкоємний матеріал, у результаті чого народиться дитина із запрограмованими генетичними наслідками. Наприклад, вона буде фізично сильнішою, розумнішою або більш пристосованою до певної професії.  Це серйозніше. Адже в такий спосіб робиться необоротний крок — нова властивість стає відтворюваною у поколіннях. Поки в більшості країн світу такі маніпуляції з генами людини  заборонені, однак в усе більшому масштабі вони використовуються для виробництва геномодифікованих рослин і тварин. Від збагаченого вітамінами «золотого» рису до породи кіз, ДНК яких містить ген, що кодує білок грудного жіночого молока.

Генна терапія — досить дорога річ. Якщо вона й надалі буде доступна  небагатьом, то немає гарантії, що людство не почне розпадатися на два біологічних види — звичайні й «поліпшені», геномодифіковані люди.

— А якщо генетичне «удосконалення» буде доступним широким масам і всі захочуть стати розумнішими, сильнішими, здоровішими й гарнішими?

— У цьому випадку траєкторія майбутньої еволюції людини стає непередбачуваною.  Є фантастичне оповідання про те, як сталася якась генетична помилка, і в результаті всі люди поступово стали крокодилами. Жарт жартом, але за таких  можливостей наука і технологія втрачають право на помилку. Один відомий біолог, який намагався переконати владу часів СРСР фінансувати генетичні дослідження, казав: «Що таке атомна бомба? Вона розпадається. Що таке біологічна зброя? Вона розмножується». Тут ми постаємо перед проблемою екзистенціального ризику.

— Напевно, експерименти спочатку вестимуться в локальних масштабах. Та чи зможемо ми зупинитися?..

— Головна властивість екзистенціального ризику — його необоротність. Навіть якщо в результаті генетичного «поліпшення» людство або його частина вціліють як розумні істоти, наше світосприйняття зміниться. Говорячи науковою мовою, величина екзистенціального ризику монотонно прагне до одиниці. Інакше кажучи, якщо при якихось генетичних маніпуляціях є ймовірність необоротної події, то чим довше триває процес, тим із більшою ймовірністю ця подія відбудеться. Поки людство з екзистенціальними ризиками справлялося, управляючи ними, створюючи правові, економічні та інші механізми регулювання проведення ризикованих експериментів або застосування ризикованих технологій. Але ця стратегія не зводить ризик до нуля.

— А може цьому ризику бути якась природна перешкода? Наприклад, виявилося, що при клонуванні тварин народжується багато хворих екземплярів…

— Дійсно, є імовірність, що деякі небезпечні технологічні схеми нездійсненні. Наприклад, усі генетичні експерименти з очищення генофонду населення від «небажаних елементів», які проводилися в 30-ті роки не тільки у фашистській Німеччині, а й у США, Швеції, були неефективні. Існувала природна перешкода у вигляді законів генетики, відповідно до яких рецесивні ознаки усуваються з популяції досить повільно. Однак труднощі можуть мати лише минущий характер. Нині існують технології генетичної інженерії, які набагато ефективніші. І викликають набагато менше моральних заперечень, ніж програми «поліпшення людства» 30-х років минулого століття. Стосовно клонування тварин я цілком допускаю, що в остаточному підсумку виявлений недолік буде обійдено.

Крім контролю над використанням схем проведення експериментів, є ще одна можливість керування ризиком — зробити його оборотним. Але тут існує  інша небезпека. Ми можемо ліквідувати той або інший фактор ризику, але це буде засіб, який може й повинен породжувати ризик більш високого рівня складності й дієвості. Наприклад, застосувавши свого часу антибіотики, ми врятували мільйони життів, але запустили тим самим процес еволюції мікроорганізмів і гонитву фарміндустрії.

— Але мільйони життів усе-таки врятували…

— Урятували. Саме завдяки науці й технології тривалість життя збільшилася з початку минулого століття з 35—45 до 70—80 років. Заперечувати цього не можна. Наука породжує ризики, наука з ними й бореться. Масштабність ризиків призвела до того, що соціальні функції науки й спрямованість її діяльності зазнають зараз структурних змін. До ХХ сторіччя вона переважно була спрямована на розроблення технологій, засобів пізнання світу й засобів його зміни. Це «небезпечне знання».

Нині наука змушена усе більше зусиль витрачати на те, щоб ще й довідатися, чим нові знання для нас обернуться. Вона змушена виявляти ризик у тій або іншій технологічній схемі, оцінювати його ймовірність і виносити рішення — чи то розробити методи контролю, чи то обмежи­ти її використання, чи то взагалі заборонити. Це знання «попереджувальне», яке може оцінювати вже існуючі технологічні схеми й указувати на потенційну небезпеку або вигоду того або іншого напрямку досліджень.

Узагалі, сучасна наука, породивши технології керування власною еволюцією, змінює форму організації наукової теорії. Знання містить у собі тепер не тільки об’єктивні пояснювальні моделі, а й морально-етичні норми та принципи. Техногенна цивілізація минулих століть розвивалася під прапором тези «До наукового знання не застосовні поняття Добро і Зло». Вона виявилася і хибною, і небезпечною —  учені змушені залишити «вежу зі слонової кістки».

— Як відомо, відкриття анти­біотиків породило ейфорію. Якби тоді фахівці знали про небажані наслідки їхнього застосування, зупинило б це людство?

— Фахівці знали! На той час було досить знань, щоб  зрозуміти, що антибіотики стимулюватимуть процес мікроеволюції, тобто мінливість мікроорганізмів. Однак через велику кількість захворювань, які антибіо­тики  могли вилікувати, на це не звернули уваги. Аналогічний приклад — Хіросіма й Нагасакі. Несприятливі генетичні наслідки бомбардування не були для вчених того часу таємницею. Можна було прогнозувати і подальшу гонитву озброєнь, і балансування людства на межі катастрофи.

Проте бомбардування Хіросіми й Нагасакі сталося з благословення експертів, які підрахували, що в іншому випадку війна триватиме ще кілька років і вимагатиме мільйонів нових жертв. Для керівників, які віддали наказ, ризик здавався виправданим, але цей крок виявився необоротним. Кількість країн, які володіють ядерною зброєю, зростає. До США, Росії, Британії, Франції, Китаю приєдналися Індія, Пакистан, Північна Корея, можливо, Ізраїль та Іран…

Вибір шляху 

— Судячи з існуючих у багатьох країнах заборон на небезпечні технології, наприклад на клонування людини, розвинене суспільство  приділяє цьому аспекту усе більше уваги.

— Хочу зауважити: це характерно для держав із цивільним суспільством. Де існує виражена система прямих і зворотних зв’язків між керованими й керівниками,  де досить високий рівень знань і культури, що дозволяє оцінити аргументи експертів. Щоб контро­лювати джина високих технологій, якого ми звільнили з ув’язнення, треба відчути себе суб’єктом якоїсь цілісності, частиною всього людства. Уявіть собі, що Аладдін був би не один, а їх були б сотні, тисячі, і всі намірилися використовувати джина з метою власного збагачення,  політичної боротьби або військового придушення ворога. Чим би це закінчилося? На Землі залишилися б тільки джин і пляшка.

— Яка з цього погляду ситуація в Україні?

— Майбутнє залежить від нашого вибору шляху. Варіант перший — країна розвиває власну науку і техніку. У такому випадку нам потрібні фахівці в перспективних галузях науки й, відповідно, експерти в галузі «попереджувального знання». Якщо ж ми оберемо другий варіант, тобто станемо країною, яка імпортує науку і технології, фахівці, хоча й меншою мірою, однаково знадобляться — для використання нових технологій.

Будуть потрібні також експерти, які піддаватимуть гуманітарній експертизі придбані технологічні засоби — їх не можна приймати без урахування соціального контексту. Тільки один приклад. Кілька років тому у нас був ухвалений закон про пересадження органів — як калька із законів розвинених країн Заходу. І з цього моменту в Україні досить довго не проводилось жодної операції з пересадження, оскільки за цим законом лікар повинен мати письмову згоду найближчих родичів хворого на використання трупного матеріалу. При нашому рівні недовіри між лікарем і пацієнтом закон ухвалили невчасно і не в тій формі, як треба. Чужу культурну матрицю не можна просто перенести на український ґрунт. І таких прикладів чимало.

— На вашу думку, до якого з названих вами варіантів розвитку Україна зараз ближче?

— Хотілося б бути оптимістом… Думаю, зараз ще можливий і той, і інший варіант. Вибір залежить від усього суспільства, у тому числі від розуміння ситуації й доброї волі наших політиків. Ми повинні взяти на себе відповідальність за власне майбутнє.