Бізнес для Мальвіни
Перше враження від спілкування з Людмилою Логіновою, директором чернігівського приватного торгово-виробничого підприємства «JNL», — дивний контраст між статусом керівника успішного підприємства і її зовнішністю ніжної й тендітної Мальвіни. Однак ще більше дивують її економічні знання, глибоке розуміння бізнес-середовища, сталева воля… І зовсім не сучасний, суто жіночий ідеалізм.
Зернятко до зернятка
Сімейний бізнес Логінових — ровесник незалежної України. 18 років тому починали разом із батьком, фахівцем оборонної промисловості, змушеним після розвалу Союзу розстатися зі своїм рідним заводом радіоприладів, де він мав авторитет. Там вирішувалися всі життєві проблеми, тут — стрибок у невідомість. Кредит для початку бізнесу брали під страховку й під слово честі.
Зараз підприємство з переробки зернових і бобових — гороху, кукурудзи, проса, пшениці виробляє ту саму натуральну їжу, яку нас закликають уживати медики. Це крупи для каш, супів та інших страв традиційної слов’янської кухні. Продукція ПТВП «JNL» потрапляє на стіл споживачів більш ніж 20 країн світу, а сировина надходить з українських полів.
Успіх виробництва, мабуть, був закладений від самого початку. Ринок продовольства надзвичайно ємний. У тандемі з аграріями та потенціалом чернігівського землеробства — тільки працюй! Але це очевидно лише тепер. Та й то тому, що, використовуючи переважно традиційні технології, підприємство постійно й системно впроваджує інновації в галузі автоматизації виробничих процесів і робить ставку на принципи сталого розвитку. Тільки в 2008 році вклали солідні кошти в модернізацію технологічної лінії, проведену під керівництвом кафедри зберігання та переробки зерна Національного університету харчових технологій.
Збираючи два роки поспіль значні врожаї зерна, Україна стала перед реальною проблемою — нестачею ємностей елеваторів. Було ухвалено кілька постанов уряду для залучення інвестицій під державні гарантії. Правда, реальних грошей у бюджеті для цього не заклали. Розуміючи актуальність проблеми, у стратегічний план розвитку виробничої бази «JNL» внесли проект із нарощування потужностей власних зернових складів. Це, по-перше, дозволило б вирішити проблему сільгоспвиробників Чернігівщини зі зберігання зібраного врожаю й, по-друге, оптимізувати структуру експорту, вивозячи з країни не зерно — сировину для харчовиків країн-імпортерів, а готовий продукт, що надходить на прилавки їхніх магазинів. При цьому додана вартість утворюється в Україні, а це і зарплата людям, і податки державі.
ПДВ: доходи — віртуальні, податки — реальні
Вісімдесят відсотків своєї продукції підприємство експортує. У тому числі в ЄС, США, ПАР, Південну Корею. За існуючим законодавством в Україні підприємству-експортеру держава зобов’язана відшкодувати ПДВ — 20% від виторгу за експортовану продукцію. Але це за законом і на папері. На ділі ж одержати ці кошти в умовах дефіциту бюджету й перманентних виборів майже неможливо. Тим більше що тепер за законом чиновники ніяк не відповідають за невиконання. От і не відшкодовується ПДВ підприємству із серпня 2008 року. Розмір оборотних коштів, вилучених державою в ПТВП, досяг 8 млн гривень. «JNL» зазнає величезного навантаження: з одного боку, віддає великі кошти банкам, сплачуючи щомісяця відсотки, а в цей час гроші підприємства «крутяться» в державному бюджеті. З іншого — не відшкодовані державою суми ПДВ щокварталу є об’єктом оподаткування при сплаті податку на прибуток, і платити доводиться реальними грошима.
— Прибуток для оподаткування в нас утворюється автоматично, — жартує Людмила В’ячеславівна. — Як тільки декларуємо ПДВ, відразу — дохідна стаття для держави.
ПТВП «JNL» — звичайно ж, одне з безлічі підприємств, які потерпіли від цієї абсурдної ситуації. Автори Закону України «Про податок на додану вартість», прочитавши його сучасну редакцію, з подивом могли б помітити, що на сьогоднішній день від ідеї, покладеної в його основу, залишилася тільки назва закону. Фундаментальний принцип взаємних зобов’язань і відповідальності держави й платника податків підмінений розмитими процедурами в підзаконних актах. Так, із реєстром підприємств для відшкодування ПДВ, який формується на місцевому рівні, при затвердженні в ДПАУ відбуваються незрозумілі метаморфози, унаслідок яких в одних областях України розмір відшкодованого ПДВ у рази збільшується, в інших — зменшується. Підтримка місцевої влади й бажання допомогти виробничникам є, однак повноважень немає. А достукатися до чиновників на державному рівні неможливо: всі публічні акції та звернення підприємців, у тому числі й керівників «JNL», у ДПАУ, Кабінет Міністрів, інші наглядові органи мали нульовий ефект. Листи розглядалися на рівні виконавців, на ньому ж і вмирали. А як не вистачає цих 8 млн гривень для будівництва необхідних Чернігівщині зернових складів, запуску нового цеху потужністю 160 т на добу, для випуску нових інноваційних видів продукції…
Полюбити українське
— Правильне по суті гасло «Купуй українське!» не знайшло підтримки в Україні, воно так і залишилося непідкріпленим товарною масою, — з гіркотою констатує Людмила Логінова. — Зараз у будь-якій роздрібній торгівлі відсоток присутності українського товару мізерний, та і якість його така, що перевагу споживач віддає імпорту.
Із цим важко сперечатися. Дійсно, щоб український споживач купував українське, свідомо вибравши його серед безлічі запропонованих товарів, треба створити таку економічну систему, при якій вкладати в розвиток бізнесу вигідно. А при тому, що основним регулятором ринку в нас, як і раніше, є держава, саме від її дій залежить, як стимулюватиметься розвиток експортоорієнтованих галузей, відшкодовуватиметься ПДВ, надаватиметься конкурентна перевага на зовнішніх ринках.
В Україні ж, схоже, вітчизняного інвестора не дуже радо приймають. Іноземний підприємець вкладає долар — вивозить із країни десять. А свій що вклав у виробництво, то в країні й залишилося. Наданий вітчизняному виробництву ресурс повертається споживачеві через зарплату, податки, виплати бюджетникам і пенсіонерам. Це добре розуміє Людмила Логінова. Тому такий подив у неї, як і в сотень її колег, викликає вітчизняна дозвільна система, яка стимулює побори.
Хто ходить догори ногами?
— У вуста податкових інспекторів зараз вкладають афоризм: немає безневинних директорів, є погано перевірені, — сумно жартує Людмила Логінова. — Взаємини бізнесу й державних наглядових органів в Україні грунтуються на репресивних засадах, навіть не дається люфт часу на виправлення випадкової помилки, яку легко можна зробити при такій швидкості змін у законодавстві й різночитаннях у законах…
Дійсно дивно: чому виключена можливість дискусій? Адже це гасить підприємницьку ініціативу. А тим часом той, хто ризикнув створити бізнес, робить потрібну не тільки для себе справу: виробляє товари, створює робочі місця, збільшує виробничий потенціал країни, з його доходів виплачуються податки, поповнюються пенсійний і соціальний фонди, утримуються бюджетна сфера й безробітні.
У той же час завдання й функції сучасних митарів, на думку Л. Логінової, поставлені з ніг на голову. Якщо всі податки платяться на казначейські рахунки, а в податкову службу підприємець подає декларації, то, за ідеєю, податкова служба повинна контролювати облік доходів і сплачених податків, а не збирати їх, збільшуючи штрафами під будь-яким приводом.
Скарбниця може бути наповненою, якщо податки збільшуються зі зростанням реальних доходів успішних підприємств. У Канаді, наприклад, становленню бізнесу допомагає… податковий інспектор, по-партнерськи говорячи бізнесменові-початківцю: «Ми повинні за рік зробити ваше підприємство прибутковим, і якщо досягнемо цієї мети — мене підвищать на посаді».
Держава й бізнес повинні взаємно залежати, доповнювати одне одного у вирішенні загальносоціальних завдань. Розуміння цих істин створює підґрунтя для ділових відносин. Так, спілкуючись із генеральним директором білоруського підприємства з виробництва продуктів швидкого приготування — клієнтом «JNL», чернігівські підприємці довідалися, що він щотижня по селекторному зв’язку спілкується з галузевим міністром, а раз на місяць прямо говорить про злободенні проблеми із президентом країни.
— Дуже неприємним для мене було недавнє висловлення на офіційному прийомі одного з високопоставлених чиновників ДПАУ, — говорить Людмила Логінова. — Він твердить: бюджет країни створюють 300 підприємств із 250 тисяч. Інші — так, баласт… Тобто мільйони людей, їхній виробничий потенціал, послуги, товари, які вони виробляють, — це баласт? Навіть наше підприємство, нехай і невелике в порівнянні з іншими, виробляє продукти, які мають попит у 20 країнах світу. З нами підписують угоди на мільйони! Нам довіряють. Але виявляється, ми — баласт… Про яку взаємодію з високим керівництвом можна говорити, коли між нами втрачено зв’язок?
Узагалі, рівень розвитку суспільства, на думку Людмили Логінової, визначається його моральністю, що проявляється і у великому, і в малому:
— У нас на підприємстві розуміють, що коли люди погоджуються на оплату в конвертах, вони зменшують пенсії своїх батьків. Та хіба це морально? Кожне покоління живе в борг: наші батьки забезпечували старість своїм, ми повинні заробити на пенсії нашим батькам, причому на такі, щоб вони не відчували скрути й не почувалися обкраденими. У цьому й закладений божественний принцип.
