У пошуках моделі для української науки: Лукашенко або Пак Чжон Хі?
Або ми залишаємо все як є у вітчизняній науці, упокорившись із усе більшим відставанням у сфері високих технологій, або переходимо до однієї з моделей, прийнятих у світових лідерів.
Днями президент Білорусі Олександр Лукашенко виступив із, як завжди, гучною заявою. Цього разу мішенню його словесних атак були білоруські вчені, які досі не спромоглися перетворити Білорусь на країну високих технологій. Залишимо наших північних сусідів самих розбиратися в обґрунтованості претензій Лукашенка, перейнявшись, у свою чергу, запитанням: а що в нас з цього приводу можна сказати доброго?
Що сказав Лукашенко?
Слова президента сусідньої країни, вимовлені під час зустрічі з науковою громадськістю Білорусі, опублікувала його прес-служба. Спочатку процитуємо. «По-перше, чому Білорусь за збереженої і навіть збільшеної з радянських часів інфраструктури науки, її стабільного державного фінансування, багатотисячної армії академіків, докторів і кандидатів не може вирватися в лідери з виробництва високотехнологічної продукції? Що заважає вченим працювати так само, як ваші колеги в Китайській Народній Республіці, Кореї, Індії, інших державах, завдяки яким ці країни семимильними кроками йдуть шляхом технічного прогресу, залишивши далеко позаду «стару» Європу й Штати?». І далі: «Час уже білоруським ученим повернутися обличчям до життя, щоб буквально кожен громадянин, багато в чому за рахунок податків якого ви існуєте, побачив плоди вашої праці». І, мабуть, найцікавіше: «Нерідко чути скарги: на науку мало грошей виділяється з бюджету. Але якщо ви такі розумні, а вчені, звичайно, найрозумніші люди в суспільстві, то чому такі бідні? Чому не заробляєте на власних ідеях?»
Як кажуть, не додати, не відняти. І враження від виступу Лукашенка складається неоднозначне, якщо поміркувати про суть претензій. І тепер уявімо, що ми говоримо про високі технології не в нашого північного сусіда, а безпосередньо в Україні. Адже ситуація легко екстраполюється на нашу країну. Отже, що треба зробити, щоб Україна асоціювалася в промисловому світі не тільки з металом і рудою, а й тими самими високими технологіями…
Коли ми говоримо про країни з високорозвиненими технологіями, у яких, найголовніше, ці технології є основою економіки, на думку відразу спадають три «кити» галузі: Тайвань, Південна Корея й Сінгапур. Їхня територія та економічний потенціал непорівнянні з українськими. Це обіцяє певну чистоту експерименту, оскільки означає, що справа саме в підході.
Тайвань. Острів освічених «курчат»
Наразі Тайвань — один з основних постачальників найбільших міжнародних компаній, які працюють у сфері інформаційних технологій. Країна посідає четверте місце у світі з обсягів виробництва обладнання для персональних комп’ютерів і напівпровідникових приладів, третє — рідкокристалічних екранів. Тайвань випускає три чверті всіх персональних комп’ютерів з операційними системами Windows. А в цілому сфера високих технологій забезпечує до половини експортних надходжень Тайваню.
Уся ця розкіш виникла, зрозуміло, не на порожньому місці. В основу технологізації країни від самого початку був покладений принцип тісного співробітництва із приватними інвесторами. У 1970-х роках створили Дослідний інститут промислових технологій та Інститут інформаційної галузі. Дещо пізніше побудували науково-промисловий парк «Сінчжу», а зараз на острові три технопарки.
Цікаво, що в СНД такі засновують десятками або, принаймні декларують їхнє створення. А от тайваньці взяли іншим. Приміром, на території «Сіньчжу» працюють три з половиною сотні тайваньських і півсотні закордонних компаній, а число зайнятих фахівців тут перевищує сто тисяч. Сукупний дохід компаній, зареєстрованих у технопарку, — більше $35 млрд. Крім того — важлива особливість — на території парку розташована вища експериментальна школа. Ще один технопарк — «Південний» — є «домівкою» для 160 компаній, сукупний дохід яких перевищує $10 млрд.
Однак, мабуть, найчудовіший елемент технопарків Тайваню — наявність у їхньому складі 65 так званих «інкубаторів». У них держава «вирощує» фірми, які займаються передовими технологіями. Навіть фірмочки — кількість співробітників у штаті «немовлят» не повинна перевищувати 20 чоловік, а оборот — $2 млн. Їм надається все: стартовий капітал, лабораторії для досліджень, можливість навчання персоналу тощо. Мета такого благодіяння проста: хтось із новачків обов’язково стане успішною компанією, перетворившись на серйозного гравця на ринку, і з лишком окупить вкладені гроші.
Ще один рецепт успіху Тайваню — вибір пріоритетних галузей. Вони діляться на галузі «подвійного трильйона» і «двох зірок». Перші дві — успішні — виробництво напівпровідників і плоских індикаторних панелей. Ще дві — перспективні — цифрові технології та біотехнології. Інвестиції ж держави в прикладну науку становлять 3% від ВВП.
Південна Корея. Під крилом уряду
Початок більшості галузей промисловості Південної Кореї покладено зовсім не гуманним режимом генерала Пак Чжон Хі, який правив країною з 1961 по 1979 рік. На початку сімдесятих років минулого століття було визначено декілька пріоритетних експортних галузей, які, на думку уряду, мали розвивати в першу чергу великі концерни. Компанії, які погодились взяти участь у розвитку кораблебудування, одержували від уряду різноманітні пільги, а головне — допомогу в пошуку замовлень і в одержанні кредитів. Зокрема, така політика виявилася надефективною в кораблебудуванні: Південна Корея в окремі роки виробляє більше третини світового тоннажу! Причому майже весь цей обсяг — заслуга трьох найбільших компаній.
Тим же завдячують недемократичному генералові й автопромисловці. Відомий кореєзнавець Кирило Ланьков пояснює: «1972 року уряд ухвалив, що право займатися виробництвом автомобілів відтепер буде надано тільки чотирьом компаніям. Ці компанії, обрані на роль майбутніх автомобільних гігантів, одержали важливі привілеї, у першу чергу пільговий доступ до кредитів, а також політичну підтримку. У відповідь на це вони мають… довести до 1980 року обсяг виробництва на кожній фірмі до 50 тисяч машин на рік, а частку вітчизняних комплектувальних — до 91%».
Частиною комплексу заходів із розвитку автомобілебудування став неприхований протекціонізм. Після рішення уряду про те, що Корея стане експортером автомобілів, увели високий заборонний тариф, що зробив ввезення у країну іномарок майже неможливим. Більш того, 1975-го обмежили і ввезення комплектувальних: для одержання дозволу імпортерові треба було спочатку довести, що аналогічні деталі не можна виготовити в Кореї. У результаті до 1980 року в корейських машинах було вже більше 90% деталей вітчизняного виробництва й лише деякі технологічно складні вузли ввозилися з-за кордону. Виконали й інше планове завдання: 1979-го у країні випустили 204 тис. машин.
Однак перехід від складання до власного виробництва не означав появи власних проектно-конструкторських розробок. Аж до кінця вісімдесятих років більшість корейських моделей являли собою або ліцензійні копії іноземних зразків, або ж були сконструйовані за активного технічного сприяння іноземних фірм. У 1962—1995 роках автомобілебудівники країни уклали 488 ліцензійних угод. Більш ніж у половині випадків постачальниками технологій були японські компанії (57,3% угод), за ними йшли фірми США (15,8%), Великої Британії (9,9%) і ФРН (8,8%). Іноземними партнерами в різний час були майже всі найбільші автомобільні фірми світу, які на тому або іншому етапі співпрацювали з корейськими компаніями.
Додамо, що такий протекціонізм так чи інакше допоміг більшості провідних компаній у високотехнологічних галузях промисловості Кореї. Одне «але»: в останнє десятиліття Сеул усе більше лібералізує свою економіку.
Сінгапур. Боротьба за інвестора
Економічний успіх Сінгапуру ґрунтується на реформах, проведених починаючи з 1960-х років беззмінним прем’єр-міністром країни Лі Куан Ю. Пізніше він згадував: «Ми привітали кожного інвестора… Ми просто зі шкіри лізли, щоб допомогти йому почати виробництво». У підсумку транснаціональні корпорації, здебільшого зі США, заклали основу високотехнологічної промисловості Сінгапуру, що допомогло йому, зокрема, стати великим виробником електроніки.
Правда, перед тим у країні, утім, як і в Південній Кореї, провели оздоровчі «процедури», завдяки яким удалося перемогти корупцію. Також реформували систему освіти. Усі школи Сінгапуру одержали єдині мінімальні стандарти. Англійська стала обов’язковою для вивчення в усіх школах, ВНЗ перевели на викладання англійською. Уряд же виділяв величезні кошти на навчання сінгапурських студентів у кращих університетах світу. Підсумок очевидний: ці люди, озброєні передовими знаннями й досвідом, працюють зараз на економіку Сінгапуру. На наукові дослідження, не зайво нагадати, гроші дають і держава, і приватні інвестори. У підсумку розробки дають прибуток як компаніям, так і країні в цілому.
А руки роблять…
Зрозуміло, технологічно розвинених країн у світі набагато більше, ніж у наведеному вище переліку. І серед них, на жаль, нема ні Білорусі, ні України, якими б не були наші емоції з цього приводу і як би ми не оперували показниками двадцяти- або тридцятирічної давнини. І аж ніяк не тому, що наші вчені дурніші за тамтешніх, проблема, як бачимо, у державному підході. Спробуємо виділити головні фактори успіху:
1. У всіх випадках спостерігається невгамовне бажання уряду реформувати наукове господарство країни оптимальним чином. І найголовніше — політична воля. Скажемо так: біля керма і Тайваню, і Південної Кореї, і Сінгапуру стояли небайдужі до розв’язання проблеми люди.
2. Чітко визначалися пріоритетні галузі: цим допомога зараз, цим — потім, а до тих придивлятимемося.
3. Обиралися конкретні стратегії реформування. У Сінгапурі, наприклад, боротьба з корупцією й залучення інвестора. У Південній Кореї — підтримка національних корпорацій. У Тайвані — створення власних наукових шкіл.
Підсумовуємо ж звично: голодний учений на допотопному обладнанні навряд чи виведе державу в лідери у сфері високих технологій. І фінансування з бюджету аж ніяк не є запорукою процвітання науки в країні. Це може забезпечити лише виважена державна політика, яку провадять небайдужі люди.
Або ми залишаємо все як є у вітчизняній науці, упокорившись із усе більшим відставанням у сфері високих технологій, або переходимо до однієї з моделей, прийнятих у світових лідерів
Денис ІВАНЕНКО
Днями президент Білорусі Олександр Лукашенко виступив із, як завжди, гучною заявою. Цього разу мішенню його словесних атак були білоруські вчені, які досі не спромоглися перетворити Білорусь на країну високих технологій. Залишимо наших північних сусідів самих розбиратися в обґрунтованості претензій Лукашенка, перейнявшись, у свою чергу, запитанням: а що в нас з цього приводу можна сказати доброго?
Докладно
Що сказав Лукашенко?
Слова президента сусідньої країни, вимовлені під час зустрічі з науковою громадськістю Білорусі, опублікувала його прес-служба. Спочатку процитуємо. «По-перше, чому Білорусь за збереженої і навіть збільшеної з радянських часів інфраструктури науки, її стабільного державного фінансування, багатотисячної армії академіків, докторів і кандидатів не може вирватися в лідери з виробництва високотехнологічної продукції? Що заважає вченим працювати так само, як ваші колеги в Китайській Народній Республіці, Кореї, Індії, інших державах, завдяки яким ці країни семимильними кроками йдуть шляхом технічного прогресу, залишивши далеко позаду «стару» Європу й Штати?». І далі: «Час уже білоруським ученим повернутися обличчям до життя, щоб буквально кожен громадянин, багато в чому за рахунок податків якого ви існуєте, побачив плоди вашої праці». І, мабуть, найцікавіше: «Нерідко чути скарги: на науку мало грошей виділяється з бюджету. Але якщо ви такі розумні, а вчені, звичайно, найрозумніші люди в суспільстві, то чому такі бідні? Чому не заробляєте на власних ідеях?»
Як кажуть, не додати, не відняти. І враження від виступу Лукашенка складається неоднозначне, якщо поміркувати про суть претензій. І тепер уявімо, що ми говоримо про високі технології не в нашого північного сусіда, а безпосередньо в Україні. Адже ситуація легко екстраполюється на нашу країну. Отже, що треба зробити, щоб Україна асоціювалася в промисловому світі не тільки з металом і рудою, а й тими самими високими технологіями…
Якщо розібратися
Три «кити» для Попелюшки
Коли ми говоримо про країни з високорозвиненими технологіями, у яких, найголовніше, ці технології є основою економіки, на думку відразу спадають три «кити» галузі: Тайвань, Південна Корея й Сінгапур. Їхня територія та економічний потенціал непорівнянні з українськими. Це обіцяє певну чистоту експерименту, оскільки означає, що справа саме в підході.
Тайвань
Острів освічених «курчат»
Наразі Тайвань — один з основних постачальників найбільших міжнародних компаній, які працюють у сфері інформаційних технологій. Країна посідає четверте місце у світі з обсягів виробництва обладнання для персональних комп’ютерів і напівпровідникових приладів, третє — рідкокристалічних екранів. Тайвань випускає три чверті всіх персональних комп’ютерів з операційними системами Windows. А в цілому сфера високих технологій забезпечує до половини експортних надходжень Тайваню.
Уся ця розкіш виникла, зрозуміло, не на порожньому місці. В основу технологізації країни від самого початку був покладений принцип тісного співробітництва із приватними інвесторами. У 1970-х роках створили Дослідний інститут промислових технологій та Інститут інформаційної галузі. Дещо пізніше побудували науково-промисловий парк «Сінчжу», а зараз на острові три технопарки.
Цікаво, що в СНД такі засновують десятками або, принаймні декларують їхнє створення. А от тайваньці взяли іншим. Приміром, на території «Сіньчжу» працюють три з половиною сотні тайваньських і півсотні закордонних компаній, а число зайнятих фахівців тут перевищує сто тисяч. Сукупний дохід компаній, зареєстрованих у технопарку, — більше $35 млрд. Крім того — важлива особливість — на території парку розташована вища експериментальна школа. Ще один технопарк — «Південний» — є «домівкою» для 160 компаній, сукупний дохід яких перевищує $10 млрд.
Однак, мабуть, найчудовіший елемент технопарків Тайваню — наявність у їхньому складі 65 так званих «інкубаторів». У них держава «вирощує» фірми, які займаються передовими технологіями. Навіть фірмочки — кількість співробітників у штаті «немовлят» не повинна перевищувати 20 чоловік, а оборот — $2 млн. Їм надається все: стартовий капітал, лабораторії для досліджень, можливість навчання персоналу тощо. Мета такого благодіяння проста: хтось із новачків обов’язково стане успішною компанією, перетворившись на серйозного гравця на ринку, і з лишком окупить вкладені гроші.
Ще один рецепт успіху Тайваню — вибір пріоритетних галузей. Вони діляться на галузі «подвійного трильйона» і «двох зірок». Перші дві — успішні — виробництво напівпровідників і плоских індикаторних панелей. Ще дві — перспективні — цифрові технології та біотехнології. Інвестиції ж держави в прикладну науку становлять 3% від ВВП.
Південна Корея
Під крилом уряду
Початок більшості галузей промисловості Південної Кореї покладено зовсім не гуманним режимом генерала Пак Чжон Хі, який правив країною з 1961 по 1979 рік. На початку сімдесятих років минулого століття було визначено декілька пріоритетних експортних галузей, які, на думку уряду, мали розвивати в першу чергу великі концерни. Компанії, які погодились взяти участь у розвитку кораблебудування, одержували від уряду різноманітні пільги, а головне — допомогу в пошуку замовлень і в одержанні кредитів. Зокрема, така політика виявилася надефективною в кораблебудуванні: Південна Корея в окремі роки виробляє більше третини світового тоннажу! Причому майже весь цей обсяг — заслуга трьох найбільших компаній.
Тим же завдячують недемократичному генералові й автопромисловці. Відомий кореєзнавець Кирило Ланьков пояснює: «1972 року уряд ухвалив, що право займатися виробництвом автомобілів відтепер буде надано тільки чотирьом компаніям. Ці компанії, обрані на роль майбутніх автомобільних гігантів, одержали важливі привілеї, у першу чергу пільговий доступ до кредитів, а також політичну підтримку. У відповідь на це вони мають… довести до 1980 року обсяг виробництва на кожній фірмі до 50 тисяч машин на рік, а частку вітчизняних комплектувальних — до 91%».
Частиною комплексу заходів із розвитку автомобілебудування став неприхований протекціонізм. Після рішення уряду про те, що Корея стане експортером автомобілів, увели високий заборонний тариф, що зробив ввезення у країну іномарок майже неможливим. Більш того, 1975-го обмежили і ввезення комплектувальних: для одержання дозволу імпортерові треба було спочатку довести, що аналогічні деталі не можна виготовити в Кореї. У результаті до 1980 року в корейських машинах було вже більше 90% деталей вітчизняного виробництва й лише деякі технологічно складні вузли ввозилися з-за кордону. Виконали й інше планове завдання: 1979-го у країні випустили 204 тис. машин.
Однак перехід від складання до власного виробництва не означав появи власних проектно-конструкторських розробок. Аж до кінця вісімдесятих років більшість корейських моделей являли собою або ліцензійні копії іноземних зразків, або ж були сконструйовані за активного технічного сприяння іноземних фірм. У 1962—1995 роках автомобілебудівники країни уклали 488 ліцензійних угод. Більш ніж у половині випадків постачальниками технологій були японські компанії (57,3% угод), за ними йшли фірми США (15,8%), Великої Британії (9,9%) і ФРН (8,8%). Іноземними партнерами в різний час були майже всі найбільші автомобільні фірми світу, які на тому або іншому етапі співпрацювали з корейськими компаніями.
Додамо, що такий протекціонізм так чи інакше допоміг більшості провідних компаній у високотехнологічних галузях промисловості Кореї. Одне «але»: в останнє десятиліття Сеул усе більше лібералізує свою економіку.
Сінгапур
Боротьба за інвестора
Економічний успіх Сінгапуру ґрунтується на реформах, проведених починаючи з 1960-х років беззмінним прем’єр-міністром країни Лі Куан Ю. Пізніше він згадував: «Ми привітали кожного інвестора… Ми просто зі шкіри лізли, щоб допомогти йому почати виробництво». У підсумку транснаціональні корпорації, здебільшого зі США, заклали основу високотехнологічної промисловості Сінгапуру, що допомогло йому, зокрема, стати великим виробником електроніки.
Правда, перед тим у країні, утім, як і в Південній Кореї, провели оздоровчі «процедури», завдяки яким удалося перемогти корупцію. Також реформували систему освіти. Усі школи Сінгапуру одержали єдині мінімальні стандарти. Англійська стала обов’язковою для вивчення в усіх школах, ВНЗ перевели на викладання англійською. Уряд же виділяв величезні кошти на навчання сінгапурських студентів у кращих університетах світу. Підсумок очевидний: ці люди, озброєні передовими знаннями й досвідом, працюють зараз на економіку Сінгапуру. На наукові дослідження, не зайво нагадати, гроші дають і держава, і приватні інвестори. У підсумку розробки дають прибуток як компаніям, так і країні в цілому.
Упритул
А руки роблять…
Зрозуміло, технологічно розвинених країн у світі набагато більше, ніж у наведеному вище переліку. І серед них, на жаль, нема ні Білорусі, ні України, якими б не були наші емоції з цього приводу і як би ми не оперували показниками двадцяти- або тридцятирічної давнини. І аж ніяк не тому, що наші вчені дурніші за тамтешніх, проблема, як бачимо, у державному підході. Спробуємо виділити головні фактори успіху:
1. У всіх випадках спостерігається невгамовне бажання уряду реформувати наукове господарство країни оптимальним чином. І найголовніше — політична воля. Скажемо так: біля керма і Тайваню, і Південної Кореї, і Сінгапуру стояли небайдужі до розв’язання проблеми люди.
2. Чітко визначалися пріоритетні галузі: цим допомога зараз, цим — потім, а до тих придивлятимемося.
3. Обиралися конкретні стратегії реформування. У Сінгапурі, наприклад, боротьба з корупцією й залучення інвестора. У Південній Кореї — підтримка національних корпорацій. У Тайвані — створення власних наукових шкіл.
Підсумовуємо ж звично: голодний учений на допотопному обладнанні навряд чи виведе державу в лідери у сфері високих технологій. І фінансування з бюджету аж ніяк не є запорукою процвітання науки в країні. Це може забезпечити лише виважена державна політика, яку провадять небайдужі люди.
