Бестселер жизни автора «Тегеран-43»
Валентин Бережков, 95-річчя від дня народження якого у липні 2011-го в Україні майже не помітили, — людина дивовижної долі, сповненої стрімких злетів і трагічних подій, у реальність яких повірити важко. Особистий перекладач Сталіна і Молотова в роки Другої світової війни, дипломат, журналіст-міжнародник, письменник, автор відомої книги спогадів «Тегеран-43», доктор історичних наук, викладав політологію в університетах Каліфорнії. А його дитячі і юнацькі роки пройшли в Києві, де він навчався в школі та політехнічному інституті, працював на заводі до призову на військову службу.
У Київ, за долею
Бережков, також відомий за псевдонімом Богданов, народився 2 липня 1916 року в Петербурзі. Батько, виходець із бідної сім’ї провінційного вчителя, рано залишився круглим сиротою й сам вибився в люди. Закінчивши із золотою медаллю гімназію, поїхав із Чернігова до Петербурга, де так само успішно пройшов курс у Гатчинському училищі, а потім і в Петербурзькому політехнічному інституті. Після його закінчення відразу ж обійняв посаду старшого інженера Путиловської суднобудівної верфі, що принесло йому добрий заробіток. Мати — з відомої в місті, хоча й збіднілої сім’ї, дитячий лікар. Здавалося, життя обіцяло щастя і добробут. Та потім були революція, громадянська війна, голод і поневіряння розореною країною.
Путиловську верф, де працював батько, закрили. Більшу частину робітників мобілізували на фронт. У місті життя ставало все важче. Подорож сім’ї на південь, в Україну, через фронти громадянської війни була довгою, важкою і заплутаною: то потягом, у переповнених вагонах, то у возі, то пішки, поклавши скарб на тачку. Скрута змусила варити мило й шити чоботи. Але й у Києві в той час теж голодували. Батько влаштувався сторожем на склад. Мати за кульок вівса мила підлогу. Київ у безперервній облозі переходив із рук у руки, усе розграбовано, спалено… Важкі роки війни й руїни сім’ї вдалося пережити в селі Сваричівка на Чернігівщині, у сестри батька.
У 1923 році становище змінилося на краще, і в серпні батько обійняв посаду технічного директора і головного інженера київського заводу «Більшовик», великого на ті часи підприємства з виробництва сільськогосподарських машин. Життя поступово увійшло в нормальну колію. Дитячі захоплення Бережкова часто приводили його в цехи цього заводу, де він із радістю підносив електрикам дріт, вимикачі, рубильники і взагалі намагався бути корисним.
У 20-ті роки на пустирі заводу «Більшовик» випробовували літаки, які випускали на розташованому поруч заводі «Ремповітря». Це були легкі біплани: дерев’яний каркас, обтягнутий клейонкою, один моторчик і склеєний із міцної деревини пропелер. Валентин із хлопчаками усією ватагою навалювалися на хвіст літака й утримували його, поки механік, крутячи пропелер, домагався спалаху в циліндрах, а пілот набирав потрібні для тяги оберти. У відповідний момент хлопчаки за командою механіка відскакували від літака. Він котився по траві, набираючи швидкість, і нарешті злітав у повітря під радісний галас дітлахів. Зробивши кілька кіл над полем, машина йшла на посадку, усі розбігалися, а потім знову товпилися навколо літака, із захопленням дивлячись, як вибирається з кабіни пілот, який був їх ідеалом.
Район, де розташовувався завод «Більшовик», був не тільки робітничим. Поблизу, у зеленому масиві, стояли корпуси Київського політехнічного інституту, які згодом стали йому рідними. У жовтні 1923 року Валентин пішов у перший клас школи, яка була розташована по сусідству з «Більшовиком», а вечорами, двічі на тиждень, вивчав німецьку та англійську з репетитором. Він опирався цим заняттям, не підозрюючи, яку важливу роль знання іноземних мов відіграє в його долі.
Навесні 1926 року батько отримав нове призначення. Інженер-кораблебудівник, він був залучений до проектування нової верфі на Дніпрі, створюваної на базі машинобудівного заводу «Ленінська кузня». Він став головним інженером цього підприємства. Довелося покинути чудову директорську садибу «Більшовика» і перебратися в центр міста. Тут, коло Лютеранської вулиці, з давніх часів жили кияни німецького походження. У школі-семирічці всі предмети викладали німецькою, і атмосфера тут істотно відрізнялася від тієї, що панувала в школі біля заводу. Приблизно половина хлопців була з німецьких сімей, решта — українці, росіяни, євреї, поляки. І соціальний склад школярів також був різним. Тут навчалися діти робітників, службовців, науковців, ремісників і приватних підприємців.
Прагнення потрапити в середовище старшокласників і дитяча любов до дівчинки Наташі, яка здавалася йому найгарнішою у світі, спонукали його після третього класу за час літніх канікул вивчити весь курс занять четвертого класу. Восени він склав іспити, після чого був зарахований в п’ятий клас і сів за парту поряд із Наташею. Рік у п’ятому класі був, мабуть, найщасливішим у його дитинстві.
На околиці Києва стояла військова частина, що складалася з солдатів і командирів німецького походження. Вони шефствували над школою. Усе там — плакати, гасла, діаграми — було німецькою мовою. По-німецьки віддавалися і команди. У той час генштаб Червоної Армії тісно співпрацював із командуванням рейхсверу, проводячи з ним спільні маневри поблизу Києва, в яких брали участь і шефи, радянські солдати-німці. Але з наступного року з’явилися нові вчителі, які погано володіли німецькою. Частину предметів почали викладати російською, і незабаром німецьку школу було ліквідовано.
У 1928-му за безпідставним звинуваченням був репресований батько. У цей час сім’я бідувала, мати давала приватні уроки англійської та німецької. Невдовзі батько був звільнений за недоведеністю (наприкінці 1920-х таке ще було можливо).
Між «Більшовиком» та «Інтуристом»
Наприкінці травня 1930 року Бережков склав випускні іспити, а у вересні почав працювати на заводі «Більшовик». Його зарахували молодшим електромонтером з окладом 40 рублів на місяць і з «робітничою» хлібною карткою. На заводі до нього поставилися привітно. Багато хто знав батька, а дехто пам’ятав і хлопчика, який проводив дні в модельному і ливарному цехах.
Завод реконструювався. Трансмісії, привідні ремені і шківи замінялися електромоторами. Нові американські верстати з написом «Цинциннаті» мали вбудовані двигуни. Але на підприємстві своїми силами модернізували й старі агрегати. Був створений спеціальний цех, де виготовлялися генератори і мотори. Котушки мотали в основному жінки, чоловіки збирали і встановлювали двигуни. Бережкову доручили виготовляти щітки для колекторів. Із великого шматка спресованого графіту треба було випилювати ножівкою кубики за заданими розмірами, потім шляхом гальванізації нарощувати на одному кінці мідний шар і прикріпляти клеми для проводів. Робота йому подобалась, незважаючи на те, що до кінця зміни графітовий пил робив його схожим на негра. Удома його прозвали сажотрусом.
Працюючи на «Більшовику», Бережков пішов на трирічні вечірні курси іноземних мов, у англійську й німецьку групи, щоб отримати диплом, який давав право працювати перекладачем. Випускні іспити він склав вже через менш як два роки. Поспішав тому, що готувався до вступу в Київський політехнічний інститут. Як і батько, мріяв стати інженером. Однак довелося піти на вечірнє відділення. Не можна було кидати завод через «робітничу» хлібну картку й зарплату, яка становила на той час вже 100 рублів.
У 1934 році вперше після Жовтневої революції Радянський Союз широко відкрив свої кордони для іноземних туристів. На другому курсі КПІ Валентин дізнався, що відділення «Інтуриста», яке відкрилося в Києві, запрошує на курси гідів-перекладачів юнаків і дівчат, які знають іноземні мови. Умови були привабливі: 150 рублів окладу, але головне — безкоштовне харчування разом із туристськими групами, та ще й пристойний пайок. Він відразу ж погодився на це запрошення. Звичайно, неможливо було поєднати роботу на заводі, навчання в інституті й інтуристівські курси. Поміркувавши і порадившись із батьками, пішов на ризик: звільнився з заводу і у 1934 — 1935 роках працював гідом у київському «Інтуристі».
Із вересня 1935 року почалися заняття на 4-му курсі вечірнього відділення Політехнічного інституту, тому треба було працювати за фахом. Довелося розпрощатися з «Інтуристом» і піти техніком у конструкторське бюро заводу «Ленінська кузня». Верф, у проектуванні якої брав участь його батько, вже побудували, і в затоні поблизу Подолу почався випуск пасажирських пароплавів і буксирів. То були ще судна з розташованими по обидва боки корпусу гребними колесами.
Бережкову доручили виконувати робочі креслення, які переносилися на кальку копірувальницями. Одна з них, гарненька, весела дівчина Галя, йому сподобалася. Згодом, у грудні 1940 року, коли після багатьох пригод і перешкод його призначать 1-м секретарем посольства СРСР у Німеччині, вони одружилися.
Кремлівські зірки
Навесні 1938 року Бережков захистив дипломну роботу, успішно закінчив інститут, здобув спеціальність інженера-технолога і почав працювати на знаменитому революційними традиціями київському заводі «Арсенал», що значився в оборонному реєстрі під номером 393. Йому належало стати зброярем, але доля розпорядилася по-іншому. На вечірньому відділенні Київського політехнічного інституту не було військової кафедри. На час навчання студенти мали відстрочку від призову, а тепер треба було пройти дійсну військову службу. На початку листопада прийшла повістка з військкомату, і Бережков був зарахований на Тихоокеанський флот — вабила морська романтика. У штабі Тихоокеанського флоту у Владивостоці його помітило керівництво, і з цього часу розпочалася «кремлівська епоха» його біографії, яку він детально описав у спогадах.
Під час війни батьки не встигли евакуюватися і залишалися в окупованому Києві. Бережков нічого не знав про їхню долю. Після звільнення міста в листопаді 1943-го він спробував їх розшукати, але безуспішно. Виникла підозра, що батьки пішли разом із німцями на Захід. У зв’язку з цими обставинами Бережков у 1945 році був звільнений з Міністерства закордонних справ і повернувся туди лише після смерті Сталіна — реабілітований. Із 1992 року працював у Інституті міжнародних досліджень у Каліфорнії. Там він і помер у листопаді 1998-го, але все одно повернувся на Батьківщину: похований Бережков на Ваганьківському кладовищі в Москві.
…Як виявилося потім, батьки дійсно взяли дівоче прізвище матері — Титова і виїхали до Німеччини 1943 року, а потім перебралися до Каліфорнії, де отримали американське громадянство. Батько помер на чужині на початку 50-х, із матір’ю Валентин Михайлович зустрічався в 1969-му в Швейцарії…
