Останні зі склодувів або чому в Києві більше не роблять художнє скло

Колись Київ був відомий художнім склом. Скло залишилося, а мистецтво зникло.

Не дуже давно професія склодува вважалася героїчною нарівні з шахтарями й металургами. Навіть скоріше із другими: і ті, і інші стояли біля розжарених печей, тільки в одному випадку плавилося скло, а в іншому сталь. Представників цих занять називали майстрами вогненної професії. Тільки металурги в нинішніх умовах почуваються більш-менш упевнено, а от склодувам не пощастило. Їхнє ремесло повільно, але невідворотно вимирає.

Місто без художнього скла

Спроба довідатися, що ж нині являє собою колись гордість міста — завод художнього скла, закінчилася розчаруванням. Виявляється, це підприємство за своїм профілем вже давно не працює. Завод художнього скла в останні роки спіткали суцільні невдачі: його корпуси горіли, штат скорочувався, виробництво падало, поки зовсім не зійшло нанівець.

«Ніякого скла тут більше не роблять, — почули у слухавці чоловічий голос, як виявилося, охоронця колишнього заводу. — Та й узагалі, більше таких підприємств у столиці не залишилося. І склодувів теж». Але після невеликого пошуку нам усе-таки вдалося знайти місця, де працюють склодуви. Наприклад, на Київському заводі скловиробів.

— Колись у нас було більше ста склодувів і чотирьохсот робітників, — говорить начальник відділу технічного контролю заводу Лідія Щербак, — зараз залишилося тільки троє, та й це виробництво буде незабаром згорнуто. Єдиний товар, який ми випускаємо, — вироби медичного призначення. Переважно трубки, пробірки, лійки. Але й тут у нас проблеми: по-перше, зі збутом, а по-друге, із сировиною. Із Полтавської області ми одержували напівфабрикати-склотрубки, які сьогодні надходять нерегулярно.

Нехай і залишки виробництва, але ми просимо Лідію Василівну провести для нас екскурсію підприємством. Тим більше, що кияни про нього знають набагато менше, ніж про колишній завод художнього скла.

Задзеркалля на вулиці Гонгадзе

Із зупиненням склодувного промислу завод скловиробів не справляє враження депресивного, вимираючого підприємства. Тут роблять склоблоки й склопакети, вітражі й меблі зі скла. Але найбільше вражають дзеркала — від маленьких сувенірних, подарованих нам на згадку, до величезних вітрин і витончених із гравіюванням для ванн і коридорів. Навіть вивіска на прохідний — і та із дзеркала, та й уся чимала територія підприємства заставлена ними: куди не подивишся, скрізь бачиш своє відбиття. За перимет­ром теж дзеркала, наче в реаліті-шоу.

— Ви знаєте, що всі столичні склодуви були само­уками? — запитує наша співбесідниця. — Цієї спеціальності ніде не навчали — ні ПТУ, ні технікумів цього профілю не було. У всякому разі, я працюю тут із 1972 року й жодного разу не чула про таких. Тому приходили до нас ентузіасти, які переймали досвід у старшого покоління. До речі, виходило не в усіх. У когось просто не вистачало хисту створювати гарні вироби, а багато хто не витримував високої температури. Адже треба було стояти цілий день біля скловарної печі, температура в якій — близько півтори тисячі градусів. Та й у радіусі багатьох метрів температура нижче п’ятдесяти градусів не опускалася. А треба було брати порції скла й видувати з них вироби.

У склодувному цеху обладнання переважно демонтовано, хоча видно, що раніше тут було дуже багато робочих місць. Підлога із гранітної кришки, якісь дуже старі інструменти з дерев’яними ручками, непотрібні залізки під стінами. Лише у двох місцях посередині величезного порожнього приміщення біля газових пальників сидять дві дівчини й літній сивовусий майстер. Приводні паси акуратно крутять металеві вали, на які насаджені скляні трубки. Скло, виявляється, має крутитися, щоб рівномірно підігріватися з усіх боків. Таня, інший майстер, пояснює, що для маленьких виробів досить пальника, а для великих застосовується факел — безбарвне полум’я виривається з великої труби й акуратно з усіх боків охоплює скло. Декілька доведених до автоматизму маніпуляцій руками (ми ніяк не можемо за ними встежити) — і чергова мензурка готова.

— Зараз ми використовуємо суміш газу й повітря, одержуючи температуру  900 градусів, — говорить Таня, — але якщо змішати газ і кисень, її можна підвищити до 1200 градусів.

На столах перед майстрами лежать мензурки, лійки — предмети суто утилітарні, далекі від високого мистецтва.

Трохи ностальгії

Робочий кабінет Лідії Щербак прикрашає специфічний скляний виріб: віночок із дуже тонких скляних колосків у скляній же вазі.Він припав пилом, як і пам’ять про художників-склодувів, які працювали колись у Києві.

— Але ж колись не тільки завод художнього скла, а й наше підприємство випускало і вази, і кубки, і всіляких скляних звіренят. Чомусь були популярні чортенята, — згадує Лідія Василівна. — Зараз же в місті залишилася, напевно, тільки одна скловарна піч — на склотарному заводі. Там свого часу виготовляли вироби з непрозорого, або «глушеного», скла. Робили смальту, з якої потім викладали мозайкові картинки на будинках. А дві такі печі, які були на заводі художнього скла, мабуть, уже знищені безповоротно.

— Але ж у місті фактично скрізь продаються сувеніри зі скла — а вони звідки беруться? — дивуємося ми.

— Гарні подарункові вази й набори зі скла, які ми бачимо в магазинах (узагальнено їх називають сортовим склом), завезені сюди або з-за кордону, або із Західної України — Львова, Бережан. Я не виключаю, що десь у Києві є маленькі, так звані «горшкові» печі, на яких теж роблять скляні фігурки. Адже майстрів високої кваліфікації, які втратили роботу в Києві, багато. Але склодув — це не та професія, якою можна займатися індивідуально, як, наприклад, шевці або таксисти. Для якісного виробництва потрібні габаритне обладнання, багато енергоресурсів, вихідний матеріал. Бажаючих організувати серйозне виробництво нема, а самотужки, без техніки навіть добрий майстер не підніметься вище кустарного рівня. Хоча, звичайно, професіонали знайдуть роботу завжди. Наприклад, сьогодні затребувана професія склодува, який виготовляє неонові вивіски. Але це не справжнє мистецтво.

До речі

Київська міськдержадміністрація збирається створити археологічний музей. Розташований він буде на Контрактовому майдані, а початок роботи запланований на 2015 рік.

«Через три роки на Контрактовому майдані може з’явитися археологічний музей просто неба. Більш того, підтримка вже існуючих і створення нових музеїв у місті є одним із пріоритетів, визначених у стратегії розвитку Києва до 2025 року», — заявив голова КМДА Олександр Попов.

Зараз міська влада разом з відомими дослідниками київської старовини Петром Толочком, Глібом Івакіним­ і Михайлом Сагайдаком розглядають проект. Відповідно до задуму, біля метро «Контрактовий майдан» планують звести скляний куб на рівні ґрунту, у якому розмістять археологічні знахідки, зроблені на Подолі.