Торонтська четвірка та її лідер
14 листопада людство от уже вдвадцяте відзначить Усесвітній день боротьби з діабетом. До повної перемоги над цим захворюванням, безперечно, ще далеко, але те, чого вдалося досягти, — величезний прорив. Історія відкриття, виділення, вивчення й, нарешті, синтезу інсуліну — приклад злагодженої та ефективної роботи багатьох учених. Один із головних її героїв — сер Фредерік Бантінг. Цьогоріч виповнюється 120 років від дня народження видатного канадського фізіолога й біохіміка.
На батьківщині, у Канаді, Бантінга справедливо вважають національним героєм. Він — утілення «американської мрії»: син фермера, який став всесвітньо відомим ученим. 2007 року його дітище — інсулін очолив десятку найбільших канадських відкриттів усіх часів.
Бантінг — нечастий приклад ученого, який зазнав слави ще за життя, більш того — фактично відразу після відкриття. Перша у світі успішна ін’єкція інсуліну проведена 23 січня 1922 року: Леонард Томпсон, до того дня нікому не відомий 14-літній хлопчик, хворий на діабет, став героєм передовиць. А вже 1923-го створювачі препарату Фредерік Бантінг і Джон Маклеод (керівник проекту) були визнані гідними Нобелівської премії — безпрецедентний приклад оперативності шведських академіків, відомих своєю неквапливістю. Серед фізіологів Бантінг, який здобув премію в 32 роки, досі залишається наймолодшим на час вручення лауреатом.
Щоправда, обидва вчених були незадоволені. Бантінг спочатку навіть демонстративно відмовився від нагороди. Причина — несправедливість рішення: робота була зроблена чотирма, а двома колегами комітет чомусь знехтував.
Тут треба трохи поринути в «кухню» інсулінової епопеї. За півстоліття до описаних подій, 1869 року, студент-медик Поль Лангерганс відкрив у підшлунковій залозі численні скупчення невідомих клітин — острівців, що названі тепер його ім’ям. Гіпотеза про їхню участь у регуляції травлення, висунута майже двома десятиліттями пізніше, відразу зчинила палкі дискусії.
Один з її супротивників, німецький фізіолог Оскар Мінковскі, намагаючись її спростувати, видалив цей орган піддослідним собакам. Результати були несподіваними: у сечі тварин з’явився цукор, про що «просигналізували» хмари мух. При цьому у тварин із перев’язаною протокою підшлункової залози клітини, що виділяють травні ферменти, гинули — на відміну від острівців Лангерганса.
Бантінг прочитав про ці роботи 1920 року. У його щоденнику є план майбутнього геніально простого експерименту: «Перев’язати собаці протоку. Залишити, поки не зостануться тільки острівці. Спробувати виділити внутрішній секрет».
Із цим планом молодий науковий співробітник університету Торонто прийшов до свого керівника, іменитого професора Джона Маклеода. Півроку було згаяно на умовляння — спочатку відверта іронія, потім скепсис і, нарешті, згода допомогти поставити експеримент.
Бантінгу виділили університетську лабораторію, 10 собак і одну штатну одиницю — 22-річного асистента Чарльза Беста. «Молодь» не підвела: секрет острівців отримано, уведено собакам із видаленою залозою — і цукру в сечі не виявлено! Більш того, Бантінг, знаючи складність процедури з перев’язкою проток, зробив рацпропозицію: виділяти секрет із підшлункової залози коров’ячих ембріонів — на цій стадії синтез інсуліну вже відбувається, а травні ферменти, які можуть розщепити цінний продукт, ще не утворюються.
Маклеод оцінив перспективи відкриття відразу: у грудні 1921 року він запропонував у допомогу двом професійним фізіологам не менш талановитого біохіміка Джеймса Колліпа — для організації очищення інсуліну.
Уже 11 січня Леонард Томпсон випробував першу інсулінову ін’єкцію. Друге, більш удале випробування, стало початком ери інсулінотерапії. Тепер можна зрозуміти подив Бантінга й Маклеода, коли премію присудили лише їм двом. Утім, подумавши, учені не стали конфліктувати із Нобелівським комітетом — замість цього демонстративно поділилися кожен своєю половиною премії: Бантінг — із Бестом, а Маклеод — з Колліпом. Так премія 1923 року й увійшла в аннали науки: формально — на двох, а реально — на чотирьох. Але Бантінг у цій четвірці, мабуть, найголовніший: у правових термінах він — організатор.
Той зоряний для Бантінга рік став лише початком його тріумфу. Канадський парламент присудив йому іменну довічну стипендію в розмірі $7,5 тис.; разом із Нобелівською премією вона пішла на створення та організацію роботи власного науково-дослідного інституту — без зайвої скромності його назвали Інститутом Бантінга-Беста.
Потім була ще безліч усіляких титулів: посвячення в лицарі, членство в Лондонському Королівському товаристві, орден Британської імперії… Але, мабуть, найбільш пам’ятними й дорогими для вченого стали інші нагороди. Перша — скромне звання почесного консультанта міської дитячої лікарні в Торонто, де Бантінг, тоді ще лікар «без ступеню», починав свою мирну кар’єру хірурга. А друга — Хрест за героїзм, про який він волів не говорити. 1918 року в складі Медичних сил Канадської армії він боровся в Європі, на полях Першої світової. Тоді в битві під Камбре він, поранений, майже добу надавав допомогу своїм товаришам — як єдиний лікар.
А в 1941-му його самого врятувати не встигли. Одне з останніх захоплень ученого — авіаційна медицина. Бантінг активно працював над проблемою кисневого голодування пілотів, намагаючись зрозуміти механізм розвитку висотної непритомності й запобігти їй.
Його колега Вілбур Франкс винайшов спеціальний костюм проти перевантажень, і Бантінг, як керівник 1-го клінічного дослідного підрозділу Королівських ВПС Канади, мав брати участь у його випробуваннях. Літак, що летів через Атлантику, розбився на острові Ньюфаундленд. Лікарі приїхали в безлюдний район трагедії занадто пізно. На згадку про цю світлу людину 14 листопада, день його народження, став датою міжнародного свята.
