Останні дні української нафти
Основна причина стагнації українських НПЗ — відсутність належних інвестицій.
Після розвалу СРСР вітчизняні нафтопереробні підприємства так і не реалізували жодного великого інфраструктурного проекту. Більш того, за 20 років у всі НПЗ України вкладено інвестицій менше, ніж в одну установку Мозирського НПЗ (Білорусь). Проте експерти вважають, що українській нафтопереробній галузі усе ще є куди розвиватися, хоча цей потенціал істотно обмежений через те, що в Україні мало перспективних підприємств.
Два кити української нафтопереробки
Серед найбільш значущих для галузі компаній експерти виділяють «ТНК-ВР Україна» і «Укртатнафту». Згідно з даними, озвученими під час енергетичних дебатів у прес-центрі головкому, саме ці дві компанії останнім часом продемонстрували найбільш позитивну динаміку.
Приміром, у першому півріччі 2011-го показник EBITDA (прибуток до сплати відсотків, податку на прибуток та амортизації) групи «ТНК-ВР» в Україні становив близько $130 млн, що в 10 разів більше, ніж за такий період 2010 року. «Укртатнафта», хоча й не дала власникам чистого прибутку, але, згідно з даними за II квартал 2011-го, скоротила чистий збиток на 34,65% (на 249,294 млн грн) у порівнянні з аналогічним періодом 2010 року — до 470,16 млн грн.
ТОВ «ТНК-ВР Україна» почало діяльність у червні 2004 року після злиття компаній «ТНК» і «ВР». Керування здійснює колегіальний орган — правління на чолі із президентом Сергієм Лизуновим. Це вертикально інтегрована нафтова компанія, що включає безліч видобувних, переробних і збутових активів у Росії та Україні. У 2000—2010 роках «ТНК-BP» вклала в розвиток свого бізнесу в Україні понад $1 млрд, із них $600 млн — у Лисичанський НПЗ. У 2011-му інвестиції в завод становитимуть близько $70 млн.
Не поступається «ТНК-ВР» за своїми виробничими потужностями і ПАТ «Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія «Укртатнафта». До його складу входять структурні підрозділи, які поєднують розвідку, видобуток, переробку нафти та збут нафтопродуктів. Кількість працівників сягає 4000.
«Укртатнафта» є одним із лідерів нафтопереробної промисловості України. Вона виробляє різноманітний асортимент товарної продукції, у тому числі неетильовані бензини марок А-76, А-92, А-95, літнє й зимове дизельне паливо, моторні, трансмісійні та інші види мастил, ароматичні вуглеводні, нафтові розчинники, парафін, бітум, мазут, сірку. Потужності компанії розраховані на роботу з усіма типами нафти й газового конденсату з річним завантаженням 18,6 млн т. Нафта на виробництво надходить трьома магістральними трубопроводами з нафтових родовищ Західного Сибіру, Поволжя та Східної України.
2005 року за підсумками всеукраїнського рейтингу найбільших компаній України «Гвардія 500» «Укртатнафта» посіла восьму позицію серед 500 компаній із показників активів, чистого доходу та чистого прибутку.
Час — гроші!
Українські експерти особливих надій на розвиток галузі не покладають, однак допускають позитивні зміни, якщо власники заводів виявлятимуть ініціативу. Директор «Консалтингової групи А-95» Сергій Куюн під час «круглого столу» з теми «Чи є майбутнє в української нафтопереробної галузі?» з огляду на позитивну звітність компанії «ТНК-ВР» висловив надію, що для галузі не все ще втрачено.
«Цифри «ТНК-ВР» переконливо доводять прибутковість роботи нафтопереробників у нинішніх українських реаліях. Ми бачимо, що порох у порохівницях у них ще є. Головне — це бажання працювати», — сказав Сергій Куюн.
Разом з тим експерти акцентували увагу на необхідності технічного переозброєння українських НПЗ, оскільки вони усе більше відстають від своїх конкурентів, тепер уже й у пострадянських країнах.
«На жаль, протягом останніх років ми тільки й чуємо скарги нафтопереробників на умови роботи в Україні, засилля імпорту із країн Митного союзу, насамперед Білорусі. Одночасно власники українських НПЗ заявляють про неможливість модернізувати підприємства й повною мірою задовольнити потреби внутрішнього ринку. Але ж в Україні є заводи, які за певних вкладень могли б демонструвати чудові результати», — уважає Сергій Куюн.
Найперспективніші, здатні забезпечити серйозний прибуток, але в той же час такі, що потребують відповідних інвестиційних вкладень, за одностайною думкою фахівців, — це Лисичанський НПЗ («ТНК-ВР»), Кременчуцький НПЗ («Укртатнафта») і занедбаний Херсонський НПЗ. Однак, ремствують експерти, дорога ложка до обіду.
«В українських НПЗ була одна із кращих можливостей для інтеграції в європейську економіку. Якби Україна в 90-ті роки або трохи пізніше почала модернізацію власних НПЗ, то, з огляду на логістику, у нас були б непогані шанси закріпитися на ринках, — заявив під час енергетичних дебатів генеральний директор об’єднання «Укрнафтохімпереробка» в 2008—2010 роках Володимир Ємелін. — Зараз можу лише констатувати: час згаяно. Наведу як приклад Херсонський НПЗ, який відрізняється одними із кращих логістичних показників в країні. Підприємство може одержувати нафту трубопроводом і відвантажувати продукцію через порт. Однак наразі завод занедбаний».
Він також додав, що через пару років у Росії на березі Чорного моря буде введений у експлуатацію Туапсинський НПЗ, що має великі логістичні перспективи. Він легко замінить на ринках українські заводи, зокрема розташовані в південній частині нашої країни. Тому з технічної точки зору найбільші перспективи, на його думку, має модернізація Кременчуцького НПЗ.
Такої ж думки й Сергій Куюн: «Перспективи я бачу в Лисичанського й Кременчуцького НПЗ, які мають добру спадщину із часів СРСР і можливість залучення інвестицій у модернізацію. Певні перспективи має і проект реконструкції Херсонського НПЗ».
Приміром, Лисичанський НПЗ 1 липня 2011 року завершив модернізацію технологічних установок для переходу на випуск бензинів класу «Євро-4», що дозволило підприємству працювати за стандартами підвищеної якості. Більш того, уже в 2012-му НПЗ може почати випуск нафтопродуктів класу «Євро-5». Про це заявив директор із технологій — головний інженер ПАТ «ЛИНІК» Дмитро Мальцев, виступаючи на міжнародній конференції «Нафтопереробка, нафтотранзит і нафтотрейдинг у країнах СНД та Балтії». Однак, за його словами, це стане можливим у разі підтримки української нафтопереробної галузі, зокрема захисту НПЗ від субсидованого імпорту із країн Митного союзу.
Разом із тим, крім перспективних нафтопереробних підприємств, експерти виділяють і ті, що вже втратили свою значущість. За словами Сергія Куюна, «Нафтохіміка», «Галичини» та Одеського НПЗ уже не буде серед українських заводів.
«Самоусунення держави від процесу взаємодії з нафтопереробниками фактично не залишає окремим українським НПЗ шансу на залучення позикових коштів для проведення модернізації в майбутньому. Зокрема, ідеться про «Нафтохімік Прикарпаття» і «Галичину». За роки пошуку інвестиційних коштів нинішніми власниками цих заводів білоруські та східноєвропейські конкуренти повністю закрили потреби своїх ринків у нафтопродуктах.
У схожій ситуації опинився й Одеський НПЗ. Найбільша російська нафтокомпанія «ЛукОйл», яка контролює завод, сьогодні усвідомлює, що у відрізаного від поставок трубопровідної нафти НПЗ, який до того ж не має значних потужностей переробки, мало шансів у конкурентній боротьбі», — уважає Сергій Куюн.
«Небажана» модернізація
На переконання експертів, головна проблема на шляху розвитку галузі — відсутність політичної волі в Україні. Модернізація підприємств передбачає вкладення сотень мільйонів доларів, у власників НПЗ потенційно такі кошти є — аби було бажання витратити їх на переозброєння.
Як приклад Сергій Куюн навів ситуацію в Росії, коли між російським прем’єром Володимиром Путіним і власниками НПЗ відбулася досить відверта й жорстка розмова.
«Путін відверто заявив, що кошти, отримані нафтовими компаніями як державна підтримка, було витрачено на потреби, далекі від модернізації. У підсумку російський уряд оголосив про закінчення «податкових канікул» для нафтопереробників і підписав із власниками НПЗ угоду про чіткий графік переходу на випуск нових сучасних видів продукції, що передбачає юридичну відповідальність компаній за зрив строків її виконання. Я вважаю, що таким же шляхом треба йти й Україні. Сьогодні зрозуміло, що нафтопереробники добровільно не вкладатимуть гроші у свої заводи, а держава має чітко контролювати хід виконання робіт із модернізації», — зауважив Сергій Куюн.
Фахівці одностайні в тому, що Україні час переходити від меморандумів, які підписуються щорічно й майже ні до чого не зобов’язують переробників, до жорстких договорів із графіками їхнього виконання.
«Заяви, що українська нафтопереробна галузь бідна або хтось їй заважає провести модернізацію, — лицемірство, — уважає заступник директора НТЦ «Психея» Геннадій Рябцев. — Їй заважає прагнення власників заводів одержати зараз якнайбільші прибутки, а не інвестувати в майбутнє. І надія в них одна: влада забезпечить усі нинішні умови для збереження статус-кво».
У свою чергу Володимир Ємелін до питання про те, як же змусити власників НПЗ вкладати гроші в модернізацію, рекомендує згадати європейський досвід: «У Європі наприкінці 80-х років використання палива з високим вмістом сірки призвело до руйнування історичних пам’яток у великих містах. Так з’явилися екологічні стандарти «Євро-2», 3, 4, 5. Європейські чиновники не підписували ніяких меморандумів із переробниками. Було визначено конкретні завдання, строки, після яких виробництво й реалізація палива, що не відповідає стандарту, були просто неможливі. Тобто якщо не можеш це виконувати — іди із цього бізнесу».
На думку фахівців, влада України сьогодні має виявити політичну волю й розробити чіткий стратегічний план щодо нафтопереробної галузі. У іншому разі навряд чи найближчим часом можна прогнозувати якісь перспективи тим НПЗ, які ще є. Найімовірніше, власники українських нафтопереробних підприємств і далі експлуатуватимуть старі технологічні установки аж до їхнього повного виснаження. І якщо держава так і не вплине на інвестиційний клімат у галузі, часу на її існування в Україні буде відведено рівно стільки, наскільки вистачить потужностей останніх НПЗ-гігантів, які поки ще виживають в умовах непростої конкуренції.
Останні дні української нафти
Основна причина стагнації українських НПЗ — відсутність належних інвестицій
Дмитро ВОРОНКОВ
Після розвалу СРСР вітчизняні нафтопереробні підприємства так і не реалізували жодного великого інфраструктурного проекту. Більш того, за 20 років у всі НПЗ України вкладено інвестицій менше, ніж в одну установку Мозирського НПЗ (Білорусь). Проте експерти вважають, що українській нафтопереробній галузі усе ще є куди розвиватися, хоча цей потенціал істотно обмежений через те, що в Україні мало перспективних підприємств.
Два кити української нафтопереробки
Серед найбільш значущих для галузі компаній експерти виділяють «ТНК-ВР Україна» і «Укртатнафту». Згідно з даними, озвученими під час енергетичних дебатів у прес-центрі головкому, саме ці дві компанії останнім часом продемонстрували найбільш позитивну динаміку.
Приміром, у першому півріччі 2011-го показник EBITDA (прибуток до сплати відсотків, податку на прибуток та амортизації) групи «ТНК-ВР» в Україні становив близько $130 млн, що в 10 разів більше, ніж за такий період 2010 року. «Укртатнафта», хоча й не дала власникам чистого прибутку, але, згідно з даними за II квартал 2011-го, скоротила чистий збиток на 34,65% (на 249,294 млн грн) у порівнянні з аналогічним періодом 2010 року — до 470,16 млн грн.
ТОВ «ТНК-ВР Україна» почало діяльність у червні 2004 року після злиття компаній «ТНК» і «ВР». Керування здійснює колегіальний орган — правління на чолі із президентом Сергієм Лизуновим. Це вертикально інтегрована нафтова компанія, що включає безліч видобувних, переробних і збутових активів у Росії та Україні. У 2000—2010 роках «ТНК-BP» вклала в розвиток свого бізнесу в Україні понад $1 млрд, із них $600 млн — у Лисичанський НПЗ. У 2011-му інвестиції в завод становитимуть близько $70 млн.
Не поступається «ТНК-ВР» за своїми виробничими потужностями і ПАТ «Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія «Укртатнафта». До його складу входять структурні підрозділи, які поєднують розвідку, видобуток, переробку нафти та збут нафтопродуктів. Кількість працівників сягає 4000.
«Укртатнафта» є одним із лідерів нафтопереробної промисловості України. Вона виробляє різноманітний асортимент товарної продукції, у тому числі неетильовані бензини марок А-76, А-92, А-95, літнє й зимове дизельне паливо, моторні, трансмісійні та інші види мастил, ароматичні вуглеводні, нафтові розчинники, парафін, бітум, мазут, сірку. Потужності компанії розраховані на роботу з усіма типами нафти й газового конденсату з річним завантаженням 18,6 млн т. Нафта на виробництво надходить трьома магістральними трубопроводами з нафтових родовищ Західного Сибіру, Поволжя та Східної України.
2005 року за підсумками всеукраїнського рейтингу найбільших компаній України «Гвардія 500» «Укртатнафта» посіла восьму позицію серед 500 компаній із показників активів, чистого доходу та чистого прибутку.
Час — гроші!
Українські експерти особливих надій на розвиток галузі не покладають, однак допускають позитивні зміни, якщо власники заводів виявлятимуть ініціативу. Директор «Консалтингової групи А-95» Сергій Куюн під час «круглого столу» з теми «Чи є майбутнє в української нафтопереробної галузі?» з огляду на позитивну звітність компанії «ТНК-ВР» висловив надію, що для галузі не все ще втрачено.
«Цифри «ТНК-ВР» переконливо доводять прибутковість роботи нафтопереробників у нинішніх українських реаліях. Ми бачимо, що порох у порохівницях у них ще є. Головне — це бажання працювати», — сказав Сергій Куюн.
Разом з тим експерти акцентували увагу на необхідності технічного переозброєння українських НПЗ, оскільки вони усе більше відстають від своїх конкурентів, тепер уже й у пострадянських країнах.
«На жаль, протягом останніх років ми тільки й чуємо скарги нафтопереробників на умови роботи в Україні, засилля імпорту із країн Митного союзу, насамперед Білорусі. Одночасно власники українських НПЗ заявляють про неможливість модернізувати підприємства й повною мірою задовольнити потреби внутрішнього ринку. Але ж в Україні є заводи, які за певних вкладень могли б демонструвати чудові результати», — уважає Сергій Куюн.
Найперспективніші, здатні забезпечити серйозний прибуток, але в той же час такі, що потребують відповідних інвестиційних вкладень, за одностайною думкою фахівців, — це Лисичанський НПЗ («ТНК-ВР»), Кременчуцький НПЗ («Укртатнафта») і занедбаний Херсонський НПЗ. Однак, ремствують експерти, дорога ложка до обіду.
«В українських НПЗ була одна із кращих можливостей для інтеграції в європейську економіку. Якби Україна в 90-ті роки або трохи пізніше почала модернізацію власних НПЗ, то, з огляду на логістику, у нас були б непогані шанси закріпитися на ринках, — заявив під час енергетичних дебатів генеральний директор об’єднання «Укрнафтохімпереробка» в 2008—2010 роках Володимир Ємелін. — Зараз можу лише констатувати: час згаяно. Наведу як приклад Херсонський НПЗ, який відрізняється одними із кращих логістичних показників в країні. Підприємство може одержувати нафту трубопроводом і відвантажувати продукцію через порт. Однак наразі завод занедбаний».
Він також додав, що через пару років у Росії на березі Чорного моря буде введений у експлуатацію Туапсинський НПЗ, що має великі логістичні перспективи. Він легко замінить на ринках українські заводи, зокрема розташовані в південній частині нашої країни. Тому з технічної точки зору найбільші перспективи, на його думку, має модернізація Кременчуцького НПЗ.
Такої ж думки й Сергій Куюн: «Перспективи я бачу в Лисичанського й Кременчуцького НПЗ, які мають добру спадщину із часів СРСР і можливість залучення інвестицій у модернізацію. Певні перспективи має і проект реконструкції Херсонського НПЗ».
Приміром, Лисичанський НПЗ 1 липня 2011 року завершив модернізацію технологічних установок для переходу на випуск бензинів класу «Євро-4», що дозволило підприємству працювати за стандартами підвищеної якості. Більш того, уже в 2012-му НПЗ може почати випуск нафтопродуктів класу «Євро-5». Про це заявив директор із технологій — головний інженер ПАТ «ЛИНІК» Дмитро Мальцев, виступаючи на міжнародній конференції «Нафтопереробка, нафтотранзит і нафтотрейдинг у країнах СНД та Балтії». Однак, за його словами, це стане можливим у разі підтримки української нафтопереробної галузі, зокрема захисту НПЗ від субсидованого імпорту із країн Митного союзу.
Разом із тим, крім перспективних нафтопереробних підприємств, експерти виділяють і ті, що вже втратили свою значущість. За словами Сергія Куюна, «Нафтохіміка», «Галичини» та Одеського НПЗ уже не буде серед українських заводів.
«Самоусунення держави від процесу взаємодії з нафтопереробниками фактично не залишає окремим українським НПЗ шансу на залучення позикових коштів для проведення модернізації в майбутньому. Зокрема, ідеться про «Нафтохімік Прикарпаття» і «Галичину». За роки пошуку інвестиційних коштів нинішніми власниками цих заводів білоруські та східноєвропейські конкуренти повністю закрили потреби своїх ринків у нафтопродуктах.
У схожій ситуації опинився й Одеський НПЗ. Найбільша російська нафтокомпанія «ЛукОйл», яка контролює завод, сьогодні усвідомлює, що у відрізаного від поставок трубопровідної нафти НПЗ, який до того ж не має значних потужностей переробки, мало шансів у конкурентній боротьбі», — уважає Сергій Куюн.
«Небажана» модернізація
На переконання експертів, головна проблема на шляху розвитку галузі — відсутність політичної волі в Україні. Модернізація підприємств передбачає вкладення сотень мільйонів доларів, у власників НПЗ потенційно такі кошти є — аби було бажання витратити їх на переозброєння.
Як приклад Сергій Куюн навів ситуацію в Росії, коли між російським прем’єром Володимиром Путіним і власниками НПЗ відбулася досить відверта й жорстка розмова.
«Путін відверто заявив, що кошти, отримані нафтовими компаніями як державна підтримка, було витрачено на потреби, далекі від модернізації. У підсумку російський уряд оголосив про закінчення «податкових канікул» для нафтопереробників і підписав із власниками НПЗ угоду про чіткий графік переходу на випуск нових сучасних видів продукції, що передбачає юридичну відповідальність компаній за зрив строків її виконання. Я вважаю, що таким же шляхом треба йти й Україні. Сьогодні зрозуміло, що нафтопереробники добровільно не вкладатимуть гроші у свої заводи, а держава має чітко контролювати хід виконання робіт із модернізації», — зауважив Сергій Куюн.
Фахівці одностайні в тому, що Україні час переходити від меморандумів, які підписуються щорічно й майже ні до чого не зобов’язують переробників, до жорстких договорів із графіками їхнього виконання.
«Заяви, що українська нафтопереробна галузь бідна або хтось їй заважає провести модернізацію, — лицемірство, — уважає заступник директора НТЦ «Психея» Геннадій Рябцев. — Їй заважає прагнення власників заводів одержати зараз якнайбільші прибутки, а не інвестувати в майбутнє. І надія в них одна: влада забезпечить усі нинішні умови для збереження статус-кво».
У свою чергу Володимир Ємелін до питання про те, як же змусити власників НПЗ вкладати гроші в модернізацію, рекомендує згадати європейський досвід: «У Європі наприкінці 80-х років використання палива з високим вмістом сірки призвело до руйнування історичних пам’яток у великих містах. Так з’явилися екологічні стандарти «Євро-2», 3, 4, 5. Європейські чиновники не підписували ніяких меморандумів із переробниками. Було визначено конкретні завдання, строки, після яких виробництво й реалізація палива, що не відповідає стандарту, були просто неможливі. Тобто якщо не можеш це виконувати — іди із цього бізнесу».
На думку фахівців, влада України сьогодні має виявити політичну волю й розробити чіткий стратегічний план щодо нафтопереробної галузі. У іншому разі навряд чи найближчим часом можна прогнозувати якісь перспективи тим НПЗ, які ще є. Найімовірніше, власники українських нафтопереробних підприємств і далі експлуатуватимуть старі технологічні установки аж до їхнього повного виснаження. І якщо держава так і не вплине на інвестиційний клімат у галузі, часу на її існування в Україні буде відведено рівно стільки, наскільки вистачить потужностей останніх НПЗ-гігантів, які поки ще виживають в умовах непростої конкуренції.
До речі
На думку представників українських НПЗ, урятувати вітчизняного виробника може введення мит на імпортні нафтопродукти. З огляду на важливість порушеної проблеми та масштаб можливих наслідків, ухвалення рішення з цього питання залежатиме від позиції президента України Віктора Януковича. Таку думку на умовах анонімності висловила більшість опитаних учасників слухань Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі (МКМТ) у рамках розслідування щодо імпорту нафтопродуктів, повідомляє портал OilNews.
