Закономірні випадковості
Ім’я Олександра Флемінга нерозривно асоціюється з першим антибіотиком пеніциліном і першим антибактеріальним ферментом лізоцимом. Так само міцно вкоренилася в науково-популярній літературі тема випадковості цих дійсно знакових відкриттів і, відповідно, нібито незаслуженої слави Флемінга як ученого.
Історія відкриття пеніциліну дійсно дуже швидко обросла легендами. Їхній винуватець, який називає нездоровий ажіотаж «міфом Флемінга», був схильний скоріше недооцінювати, ніж переоцінювати свій внесок. 6 серпня виповнилося 130 років від дня народження видатного англійського бактеріолога.
В обох відкриттях Флемінга був елемент випадковості — із цим важко сперечатися. Лізоцим було виявлено після того, як застуджений учений наніс на культуру бактерій… слиз із власного носа. Навіщо він це зробив, Флемінг і сам не міг пояснити, — швидше за все, з наукової цікавості. Із пеніциліном ще кумедніше: цвіль Penicillium notatum, яка стала джерелом першого у світі антибіотика, Флемінг навіть спеціально не сіяв — вона завелася на одній із культур сама по собі, коли вчений на час літньої відпустки поставив усі чашки з «піддослідними» стафілококами на ослін у куті лабораторії й, очевидно, не всі з них закрив належним чином. «Прокинувшись на світанку 28 вересня 1928 року, я, звичайно, не планував робити революцію в медицині відкриттям першого у світі антибіотика, — жартував він потім, — але саме це я і зробив». Схоже, на той час науковий стиль Флемінга вже став предметом глузування: коли вчений розповів про цвіль на забутих культурах одному з колег, той засміявся: «Отак ви відкрили й лізоцим!»
Цікаво, що випадково Флемінг не тільки здійснив революцію в медицині, а й потрапив у неї. Батько — простий шотландський фермер — дуже хотів дати чотирьом дітям освіту. Коли Алексу було сім років, батька не стало. Довчившись у сільській школі, хлопчик у чотирнадцять років почав доросле життя. Старший брат Томас, який вивчився на лікаря, тоді мешкав у Лондоні — саме туди він і забрав Олександра й допоміг йому влаштуватися на роботу в кур’єрську контору. До медицини майбутнього нобелівського лауреата долучив не так брат-офтальмолог, як малознайомі студенти зі шпиталю Святої Марії, з якими Олександр брав участь у матчі з водного поло.
І навіть уже потрапивши в медицину, Флемінг багато в чому випадково став бактеріологом. Схилявся до хірургії, аж тут 1902 року в шпиталь приїхав професор Алмрот Райт, і Олександр підпав під дію його харизми. Райт уже мав славу блискучого патолога (це він створив вакцину проти черевного тифу), але зупинятися на досягнутому не збирався. Навпаки, він був захоплений грандіозним прожектом — розробленням методу стимулювання видужання інфекційних хворих шляхом введення їм збудників інфекції. Він зайнявся пошуком помічників із числа талановитих старшокурсників, і Олександр не зміг відмовитися від пропозиції авторитетного вченого приєднатися до його групи.
Напевно, у розповідях про дивного вченого, якому весь час посміхалася фортуна, є неабияка частка правди. Але правда й у тому, що кумедні своєю «випадковістю» відкриття зробив мікробіолог зі світовим ім’ям, який заробив свій науковий авторитет десятиліттями скрупульозних досліджень. Як учений Флемінг сформувався в Райта — всю Першу світову війну вони в складі Королівської медичної армії пліч-о-пліч працювали на західному фронті, у Франції. Тут, в одному з казино Булоні, обладнали першу в історії військову медичну лабораторію. Основна робота була зосереджена на боротьбі з інфекціями ран. Військові хірурги не шкодували карболки і йоду, але багато глибоких ран усе одно гноїлися. Із експериментів зі «штучною раною» (звичайно, їх проводив Флемінг), які стали класичними, виявилося, що антисептики не всесильні із двох причин. По-перше, вони просто фізично не досягають вогнищ кісткових інфекцій, а по-друге, втрачають свою знезаражувальну дію, проходячи крізь тканини, через те, що «по дорозі» вбивають разом із хвороботворними бактеріями власні лімфоцити. «Порівняння діяльності антисептиків на бактерії й лейкоцити», представлене в Королівському товаристві 1924 року, зробило Флемінга авторитетним мікробіологом.
Після війни він повернувся в шпиталь Святої Марії, де й працював решту життя, і зайнявся пошуком засобу, який був би одночасно згубним для бактерій і нешкідливим для організму. У вирі цих робочих буднів і народилися відкриття, які багато хто вважає випадковістю. Пеніцилін буквально вражав своїм спектром дії: пригнічував збудників скарлатини, пневмонії, менінгіту, дифтерії та багато інших бактерій. Бактерицидні властивості мав навіть не очищений препарат, а фільтрат живильного середовища, на якому росла цвіль. Дванадцять років після відкриття пеніциліну вчений дбайливо вирощував цвіль і шукав ефективну методику виділення препарату, але особливих успіхів не домігся. Тільки в 1940-му справу вже зневіреного першовідкривача продовжили професійні фармакологи Ернст Чейн і Говард Флорі з Оксфорда. Через кілька років промисловці одержали технологію серійного випуску, і в 1944 році американські фармвиробники цілком покрили потребу союзників у пеніциліні. Можливо, саме це мав на увазі журнал «Тайм», коли в 1999-му включив Олександра Флемінга в сотню найбільш значущих особистостей XX століття, — за «відкриття, яке змінило хід історії». І, як визнання внеску вчених у Перемогу, Нобелівську премію 1945 року було вручено Флемінгу, Чейну й Флорі.
