Куди занесе «Містраль»?

Різке потепління між Києвом і Москвою свідчить: поки немає підстав говорити про якісне зростання активності відносин в оборонно-промисловому сегменті.

Рік згаяно, по суті, на пошук нових форматів і формулювань для позначення цього співробітництва. Позитивні зміни поки незначні й мають косметичний характер. Про це  заявив керівник оборонно-промислових проектів Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння ­Володимир Копчак у Харкові на міжнародній ­конференції «Російсько-українські відносини — рік після «харківських угод».

Хто замовляє музику в ОПК?

Військово-технічне співробітництво здатне стати таким собі «лакмусовим папірцем» для тестування взаємин України та Росії в промисловості, науці і техніці. На думку Володимира Копчака, сьогодні можна говорити про наявність двох паралельних рівнів такого співробітництва: оборонно-промислова кооперація, яка не завжди залишається в площині економіки, і власне співробітництво у сфері ОПК як інструмент реалізації військово-технічної політики двох держав.

Перший рівень за невеликим винятком забезпечує зовнішні контракти Росії, для виконання яких з огляду на історичний зв’язок наукових шкіл і виробничих потужностей північний сусід змушений спиратися на наших постачальників комплектувальних. На другому  рівні аналіз основних спільних проектів з оборонно-промислової кооперації свідчить про те, що досить жорсткий військово-технічний курс Росії стосовно України триватиме. При цьому позиція РФ виглядає як цілісна, із чітко сформульованими рішеннями, і немає підстав думати, що цей курс зазнає якоїсь серйозної трансформації. Ідеться про зміцнення власного ОПК зі ставкою на замкнуті цикли виробництва кінцевої продукції. Щодо України цей курс передбачає зближення тільки в тих випадках, де ми здатні запропонувати виняткові послуги із проектування систем озброєнь. Плюс декілька експортних контрактів, виконання яких неможливо здійснити без участі України.

Реальні проекти співробітництва можна поділити на три групи. Перша — це ті, які мають стратегічне або важливе щодо експорту значення для росіян. Тут співробітництво, можна сказати, вимушене. І слово «вимушене» – без негативного нальоту, адже, з одного боку, маючи історичні економічні зв’язки, із ким же ще кооперуватися? З іншого – логічним виглядає прагнення­ держави, у цьому випадку­ РФ, усунути залежність від іншої країни в особливо чутливій галузі озброєнь і комплектувальних. Або ж вести дуже прибутковий експорт самостійно.

Прикладів відмови від кооперації багато. Це, зокрема, самостійне виробництво нових міжконтинентальних балістичних ракет «Тополя», створених уже без України. Без нашої участі в Росії з’явилися двигуни для лінійки крилатих ракет. Сюди ж можна віднести спробу (поки невдалу) цілком перенести серійне виробництво вертолітних двигунів на свою територію, скорочення участі українських підприємств у комплектуванні російських бойових літаків і особливо засобів ППО, відмова від використання станцій системи попередження ракетного нападу в Мукачевому й Севастополі.

У той же час ця група має і спільні проекти, що є ядром військово-технічного співробітництва, де Україна й Росія не можуть обійтися одна без одної. Такі проекти не припиняються й не можуть бути припинені з політичних мотивів. Російські вертольоти оснащувалися й оснащуються двигунами ВАТ «Мотор Січ». Також не треба забувати про запорізькі двигуни для деяких типів літаків. Аналогічна картина й із газотурбінними установками для військових кораб­лів виробництва ДП НВКГ «Зоря»-«Машпроект».

Як і раніше, обслуговують ракетні війська стратегічного призначення (РВСП) РФ дніпропетровське КБ «Південне», а також пул українських підприємств. Тривають тренування російських військових льотчиків палубної авіації на нашому унікальному випробному комплексі «НИТКА» в Криму. ­­­

Друга група проектів перебуває в сегменті, де ми з росіянами є конкурентами. І це теж об’єктивно сформований процес, що мало залежить від потепління й похолодання зовнішньополітичних відносин. Конкуренція в радіолокації, високоточних засобах ураження, бронетанковій і автомобільній техніці між Україною та Росією, за прогнозами експерта, зберігатиметься на колишньому рівні й навіть зростатиме.

І, нарешті, третя — спільні проекти в інтересах Збройних Сил України. Ця група має більшою мірою віртуальний характер через перманентне недофінансування української армії за статтєю «розробка й закупівля озброєнь». У той же час у модернізації українських бойових літаків і засобів ППО російська сторона активно знижувала темпи співробітництва. Наприклад, проекти модернізації українських засобів ППО заморожені наприкінці 2004 року, винищувачів — у 2007 році. Позитивних зрушень після «харківських угод» немає.

Там, за обрієм…

Позитивні тенденції окреслилися в авіабудуванні. Ідеться про створення спільного підприємства між КБ «Антонов» і російським ВАТ «Об’єднана авіабудівельна корпорація». Міноборони повернулося обличчям до двох спільних проектів військово-транспортних літаків — багатостраждального Ан-70 і Ан-124 «Руслан».

Нагадаю, що ще недавно «сімдесятка» уважалася безперспективною. Дуже хочеться, щоб цей проект вийшов нарешті з обойми політичних, — говорить Володимир Копчак. — Пролунали заяви, що зараз опрацьовуються форми співробітництва з конкретними строками, сумами фінансування, кількістю, відповідальними за виконання серійними заводами як від однієї, так і від іншої сторони.

У той же час набагато більше позицій у графі «не зроблено». Не розв’язано питання про зняття ПДВ на українські літаки для російського ринку — лайнери Ан-148 і Ан-158. Модернізація й серійне виробництво Ан-70 також зависли. Міждержавних угод поки немає. А тільки після них можна говорити про конкретні перспективи. Замість цього все частіше чути загрозливі прогнози про об’єднання авіапромів, неминуче поглинання. Не секрет, що в разі об’єднання інтереси сторін, м’яко кажучи, збігатимуться не цілковито.

За словами експерта, в авіаційному двигунобудуванні Росія, як і досі, буде головним споживачем продукції ВАТ «Мотор Січ», а український виробник матиме довгострокові інтереси в роботі з російською стороною. На цьому тлі стратегія російського НВО «Сатурн» разом із французькою компанією Snecma має на меті мінімізувати залежність від одного постачальника. Не треба виключати й спроб придбання контрольного пакета акцій ВАТ «Мотор Січ».

У ракетно-стратегічних оз­­броєннях залежність Росії від України в питаннях обслуговування й подовження термінів служби ракет складу РВСП почне скорочуватися в міру їхнього списання, як це сталося із двома радіотехнічними вузлами системи попередження про ракетний напад у Севастополі й Мукачевому. Від їхнього використання й оплати оренди росіяни відмовилися в 2008 році після того, як побудували й поставили на бойову варту власні системи на своїй території.

Суднобудування. Позитив­­­­­них посувань немає, хоча ідея інтегрувати судно­будів­­ні потужності, які навіть після 20 років так званого одиночного плавання зберегли коопераційні зв’язки, здається цілком логічною. Українські верфі могли б розраховувати на замовлення кораблів російського розроблення. Наприклад, росіяни озвучили недавно плани поповнення Чорноморського флоту в Криму 15—17 суднами. Це, до речі, без урахування експортних замовлень, яким Кремль традиційно віддає пріоритет. У такому випадку ці плани нездійсненні без іноземних суднобудівних потужностей. На практиці ж ми маємо зупинення програми українського корвета на Чорноморському суднобудівному заводі. Крім того, Росія купує у Франції два вертольотоносці «Містраль» з усім навігаційним і технологічним обладнанням. Ще два кораблі типу «Містраль» буде побудовано в Росії за французькою ліцензією на Адміралтейських верфях. Консорціум Об’єднаної суднобудівної корпорації (ОСК) і французької DCNS, що тепер уже створений, побудує два кораблі типу «Містраль» у Сан-Назері (Франція). Ведеться робота зі створення змішаного російсько-французького суднобудівного підприємства.

— Необхідно шукати нові формати співробітництва із залученням третіх країн, — говорить Володимир Копчак. — Нові російсько-українські проекти в оборонно-промисловому сегменті виключно у двосторонньому форматі від самого початку приречені на провал. Вони можуть бути придатні в найкращому разі для наших внутрішніх ринків, та й то не факт.  Головна причина в тому, що ми одне для одного вже не можемо бути донорами високих технологій. І свіжі закупівлі Україною французького корабля й ізраїльських безпілотних літальних апаратів яскраво цю тезу підтверджують. І нічого ­ганебного немає в тому, щоб вчасно собі в цьому зізнатися.

Точка зору

Ігор Касатонов
Депутат Держдуми Росії, радник головнокомандувача ВМФ РФ

— Купівля «Містралей» — це нормальна практика, коли країна купує іноземну військову техніку. СРСР  перед війною купив у Гітлера найсучасніший на той час крейсер «Лютцов». І конструктори побачили там стільки цікавих інженерних­ рішень, що наші кращі суднобудівники зойкнули. Ми тоді придбали кілька арти­­лерійських гармат, гіро­скопи та інше. А от в американців Сталін хотів купити в 1939 році лінкор, але ті не продали. І тому не треба нам дорікати тим, що ми придбали «Містралі», це все робочі моменти. Правильні!

Програма з Ан-70 іде не так не сяк, хотілося б краще. Погано, що ми досі не можемо домовитися з Україною про продаж Росії крейсера «Україна». А от спільні вчення з використання техніки проводяться. І є в мене конкретна пропозиція. Радянська техніка Росії й України затребувана в третіх країнах. Наприклад, в Африці. І якби ми зробили спільну постійно діючу виставку, допустимо в Севастополі, де дуже добрі полігони й дуже близько до центрів судно- й авіабудування, це було б взаємовигідним і дало б новий імпульс усім, хто виробляє військову техніку.