Із чого починався саркофаг

Придніпровський хімічний завод одним із перших відправив своїх людей і техніку на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Питання захисту населення й довкілля від смертельного впливу радіації порушувалися на різних рівнях влади ще до тієї сумної першотравневої демонстрації 1986 року. Хоча багато хто тоді не знав ні про радіацію, ні про те, що ж насправді сталося вночі 26 квітня на одній з атомних електростанцій.

Одними з «особливо посвячених», яким про аварію повідомили на другий-третій день, крім партійних керівників були директори підприємств Міністерства середнього машинобудування СРСР. Серед них був і директор дніпродзержинського ВО «ПХЗ» Юрій Федорович Коровін (керував підприємством у 1975 — 1999 роках).

Того дня він із декількома співробітниками був за містом. Було тепло, йшов невеликий дощик. Про те, що сталося, дізналися з повідомлення по радіо. Звичайно, відразу зрозуміли, якими наслідками може обернутися аварія на атомній станції. Адже вони самі працювали не на якомусь, а на урановому заводі, де проблеми радіоактивної безпеки були дуже гострими. Але оскільки детальної інформації ще не було, оцінити справж­ній масштаб трагедії ніхто не міг.

— 27 квітня мені зателефонував секретар Дніпропетровського обкому КПУ Віктор Григорович Бойко й попросив приїхати, розповісти, які можуть бути наслідки після пожежі на станції, — згадує Юрій Федорович. — З огляду на власні знання й виробничий досвід, я спробував дохідливо пояснити, яку небезпеку несе радіація. Коли почали говорити про те, чим можна допомогти під час ліквідації наслідків аварії, запропонував використовувати фосфогіпс (відходи виробництва на нашому підприємстві) як матеріал, здатний сповільнити проникнення радіації в ґрунт і рослини. У складі фосфогіпсу є редкісноземельні елементи, які поглинають випромінювання, плюс велика кількість кальцію, який міг ізоморфно заміщати стронцій — один з основних ізотопів, що утворюються в результаті таких аварій і справляють поряд із цезієм і йодом-131 негативний вплив на людину…

Бойко відразу віддав розпорядження через два дні доставити в аеропорт Дніпропетровська 600 тонн фосфогіпсу. Щоб устигнути в такий короткий строк, довелося максимально задіяти можливості транспортного цеху, який нараховував 650 одиниць різної техніки, у тому числі 150 «КРАЗів». Через два дні весь фосфогіпс уже лежав у дніпропетровському аеропорті. Потім його завантажили на військово-транспортні літаки, які прилетіли з Овруча, і відправили в Чорнобиль. На думку Юрія Федоровича, не варто відмовлятися від фосфогіпсу й сьогодні, через 25 років після аварії. Ним можна оброб­ляти ґрунт у 30-кілометровій зоні навколо ЧАЕС, щоб утримувати стронцій і не давати йому проникати в рослини.

На ПХЗ після аварії в Чорнобилі теж почали уважніше спостерігати за станом ґрунту й води. На третій день, 29 квітня, радіологічна служ­ба заводу провела виміри в стічних водах, що скидалися в річку Коноплянку, яка текла поблизу, і прилади зафіксували рівень випромінювання 400 мікрорентгенів на годину, що було набагато вище за нормативні показники. Тобто радіоактивний дощ випав і в Дніпродзержинську. Але на цій проблемі не загострювали увагу, бо головним уже був Чорнобиль.

Міністр середнього машино­­будування СРСР Юхим ­Павлович Славський, тричі ­Герой Соціалістичної Праці, один із керівників проекту створення радянської ядерної зброї, пізніше — керівник радянської атомної промисловості, віддав розпорядження прибути в Чорнобиль представникам усіх підконтрольних йому підприємств. Мінсередмаш тоді мав у своєму розпорядженні значні наукові, трудові й технічні ресурси, вів на всій території Союзу будівництво нових об’єктів — від підприємств і житлових будинків до атомних станцій. У його системі налічувалося 200 тисяч військових буді­вельників.

Юрій Коровін і багато його колег переконані, що якби експлуатацією ЧАЕС зай­малося їхнє міністерство, то ніякої аварії не сталося б. Але майже всі радянські АЕС було передано у ведення Міністерства енергетики, де панували зовсім інші правила гри, ніж у мало не напіввійськовому Мінсередмаші. Можливо, саме це непродумане рішення, ініціатор якого залишається невідомим досі, відіграло фатальну роль у низці подальших сумних подій. Очевидці говорять, що Є.П.Славський на одній з оперативок у Чорнобилі теж шкодував про зміни, які сталися, і називав аварію на АЕС кричущим неподобством.

У травні 1986 року ЦК КПРС доручив Мінсередмашу займатися найбруд­нішим об’єктом — зруйнованим 4-м блоком АЕС. У заступника директора ПХЗ із кадрів Анатолія Івановича Бережного, який за наказом Славського прибув у Чорнобиль 17 травня й брав безпосередню участь у розв’язанні багатьох найважливіших оргпитань, зберігся цікавий офіційний документ. Це план проведення оперативних заходів із переліком завдань і схемами різних об’єктів Чорнобильської станції. Він був розроблений спільними зусиллями декількох провідних у Союзі науково-дослідних інститутів, проектних організацій і називався «Основні принципові рішення з поховання 4-го блоку ЧАЕС-2». У ньому, зокрема, було зазначено: «… передбачається поховання 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС із забезпеченням:

– захисту від проникнення радіоактивного випромінювання;

– продування повітрям простору над шахтою реактора для видалення залишкових тепловиділень і утворюваного водню;

– контролю наявності водню, температурного стану й спаду активності над завалом у шахті реактора;

– відокремлення 4-го блоку від інших блоків станції.

Поховання 4-го блоку вирішується за рахунок створення:

– захисно-роздільної стіни між 3-м і 4-м блоками;

– створення захисно-ізо­лювальних огороджувальних стін за периметром ­блоку;

– створення захисно-ізолювальних конструкцій над зруйнованими ділянками реакторної частини й машинного залу».

В описі ситуації, яка склалася на 4-му блоці, було зазначено: «30% радіоактивних нуклідів, нагромаджених у реакторі, розсіяно на території проммайданчика й за його межами, решта — у зруйнованій частині реакторного відділення блоку №4».

Дотримуючись цього плану, дезактивацію споруд треба було проводити за допомогою звичайної води, що подається через пожежні та спеціальні гідранти, які закріплюються на даху будівлі або на підйомних кранах. Крім змиву водою передбачалося використовувати­ також спеціальні пилососи,­­ а для очищення особливо брудних  щодо радіації ділянок — полімерні пасти різних складів, які назвали «липучками» через їхню  здатність притягувати радіо­активні елементи.

У будівництві захисних споруд передбачалося застосовувати металеві, бетонні й змішані конструкції. Принципи рішення огороджувальних конструкцій було показано на кресленнях, які додавалися.

Щоб упоратися з наміченими обсягами якнайшвидше, треба було привезти на об’єкт десятки тисяч людей — як цивільних, так і військових. До речі, усі солдати, які їхали в Чорнобиль, оформлялися як військово­службовці будівельної частини, приписаної до ПХЗ.

Анатолій Іванович Бережний разом із заступником начальника відділу робочого постачання ВО «ПХЗ» Іваном Прокопійовичем Сатирем і головним інженером заводського управління будівництва Анатолієм Федоровичем Залеффським передусім зай­нялися пошуком найкращих місць для поселення відряджених із Москви, керівництва новоспеченого управління будівництва №605 на чолі з генералом Ригаловим (він прибув зі своєю свитою із Красноярська на пару днів пізніше від дніпродзержинців), а також робочих загонів. Найкращим для розміщення керівників був піонерський табір неподалік від міста Іванкового, за межами 30-кілометрової зони. Основну кількість працівників, відряджених у Чорнобиль із підприємств Мінсередмашу (із Красноярська, Уч-Кудука, Ташкента й багатьох інших міст), розміщали на постій у Тетереві, що у 80 км від Чорнобиля.

У 20-х числах із Москви в аеропорт Жуляни прилетів міністр Славський і відразу скомандував їхати на місце аварії. Спочатку об’їхали навколо містечко Прип’ять. Вулиці потопали у квітах, а навкруги — ні душі, від чого ставало моторошно. Потім міністр зі своїм заступником із капбудівництва Олександром Миколайовичем Усановим пересіли на бронетранспортер і поїхали до четвертого блоку АЕС. А.І.Бережний, який супроводжував його, та інші залишилися в автобусі, вони були раді, що міністр не взяв їх із собою.

— Нам доручили розв’язати питання обмундирування, харчування, нічлігу, — розповідає Анатолій Іванович. — Робітникам і керівникам підрозділів видавали звичайні заводські спецівки, солдати працювали у своїй формі. До речі, солдат до нас направляли набагато менше, ніж цивільних осіб. А в цілому трудові резерви залучалися колосальні — спочатку десятки тисяч, а потім уже сотні тисяч людей!

Із Придніпровського хімічного заводу в Чорнобиль відправилися не тільки будівельники й солдати, а й десятки одиниць техніки — автобуси, вантажівки, підйомні крани, екскаватори. Усе потім залишилося в 30-кілометровій зоні, бо через високий рівень радіації не було сенсу повертати техніку на підприємство.

Міністр Славський прилітав із Москви регулярно, набагато частіше від інших високопоставлених керівників. Він проводив оперативки по понеділках, сам спостерігав за процесом будівництва, домагався розв’язання багатьох найскладніших питань. У найкоротший термін — за 10 днів — на відстані 5—10 км від розкиданого вибухом 4-го реактора було побудовано 4 бетонних заводи, розчинові вузли.

Усі працювали й намагалися виконати все якнайшвидше. Бережной неодноразово спостерігав, як посилали робітників і солдатів на територію четвертого блоку, на дах уцілілого машинного залу. Офіцер стояв із секундоміром за свинцевою плитою й за його командою люди по одному бігли в радіоактивну зону, хапали там які-небудь шматки арматур, обшивку й тягли їх до самоскида. Бо треба було максимально прибрати це сміття до початку будівництва саркофага. Чи розуміли вони тоді, яку смертельну роботу їх змусили виконувати?

У реактор із вертольотів­ скидали свинцеві чушки, щоб зменшити рівень радіації — свинець поглинав випромінювання. Потім почали будувати опорні й роздільні стіни. І тут перед будівельниками постала проблема: як підняти розчин на висоту 20—30 метрів? У них не було в розпорядженні ні потужного насосного обладнання, ні спеціальних бетонопрово­дів. Керівництво терміново почало шукати придатне для цього обладнання, і незабаром його купили в Німеччині. Швидко доставили в Чорнобиль, але розпочати роботу змогли лише через кілька днів, оскільки треба було перекладати всю технічну документацію та інструкції з німецької на російську. Для цього найняли перекладачів з якогось київського інституту.

Робота велася цілодобово, у деякі дні укладали до 10 тисяч кубометрів бетону. Щебінь видобували в прилеглих кар’єрах, доставляли  Дніпром і Прип’яттю  на баржах. Саркофаг почали робити в червні й здали в експлуатацію 30 листопада.

Водночас було побудовано ще кілька захисних споруд. 16 грудня 1986 року вийшов наказ №577 «Про завершення важливого етапу робіт із ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС».

До речі

Поки одні будували захисні споруди на території Чорнобильської АЕС, колектив Придніпровського хімічного заводу в Дніпродзержинську працював над створенням вуглецевих сорбентів. Це був лікарський препарат нового покоління, здатний виводити з організму людини не тільки токсини, а й радіонукліди. Медики ефективно лікували методом гемосорбції та ентеросорбції людей, які одержали великі дози радіації, і не могли дочекатися, коли сорбенти почнуть надходити в стаціонарні відділення в потрібних кількостях.

Першими методику апробували доктор медичних наук В.Г.Ніколаєв у Києві й директор Інституту біофізики Л.А.Ільїн у Москві.

За розробку гемо- і ентеросорбентів типу «СКН» (у назві «зашифровані» прізвища авторів — Стрєлка, Коровіна й Ніколаєва) міністр охорони здоров’я СРСР нагородив директора ВО «ПХЗ» Ю.Ф.Коровіна знаком «Відмінник охорони здоров’я СРСР». Колектив фахівців — учасників розробки був визнаний гідним Державних премій СРСР і УРСР.

Наприкінці 80-х на дослідному обладнанні в Дніпродзержинську виробляли кілька тонн сорбентів. Відповідно до урядового рішення на ВО «ПХЗ» почали будувати завод продуктивністю 100 тонн сорбентів на рік, медичне доведення якого передбачалося на іншому підприємстві, побудованому в лівобережній частині міста. Однак після розвалу Союзу рятівний проект до кінця так і не довели.

Сьогодні тема промислового виробництва унікальних сорбентів в Україні, де десятки тисяч людей конче потребують очищення крові, схоже, нікого не хвилює, крім авторів розробки…